Про вчителя говорять багато. Про директора – значно менше. А про те, що насправді відбувається всередині школи, воліють мовчати.
Я знаю цю систему не з доповідних і не з перевірок. Я знаю її зсередини – як колишній директор школи. З коридорів, де після педрад люди мовчки розходяться, опустивши очі. З кабінетів, у яких світло горить до ночі не через любов до паперів, а через страх не встигнути. З телефонних дзвінків, після яких всередині стискається, бо знову не про дітей, а знову про тиск.
Школа дедалі частіше перестає бути місцем розвитку. Вона стає місцем виживання.
Догана сьогодні – це вже давно не крайній захід. Це інструмент. Її використовують легко і буденно. Без пояснень. Без розслідувань. Без спроби почути. Догани з’являються не за порушення, а за позицію. Не за помилки, а за принциповість. За незручність. За слово «ні».
Учитель мовчить, бо боїться втратити роботу. Директор терпить, бо відповідає за колектив. І система це знає.
Нам роками говорили про автономію школи, партнерство, нову культуру управління. Але на практиці все звелося до телефонних дзвінків, натяків і «рекомендацій», які не фіксуються на папері. Фрази на кшталт «ти ж розумієш», «не ускладнюй», «подумай про наслідки» стали нормою. Це не управління. Це тиск. Це страх, замаскований під керівництво.
Директорам дають зрозуміти, що або ти зручний, або ти зайвий.
Є ще одна тема, про яку в освіті не прийнято говорити вголос – мобінг. Тихий, системний, виснажливий. Без криків і скандалів. Через ігнорування. Через знецінення. Через постійне підважування авторитету. Через створення відчуття, що ти тут випадковий і непотрібний.
Людину не виганяють. Її доводять до стану, коли вона сама йде. І потім ще довго думає, що проблема була в ній.
Освітяни мовчать не тому, що не бачать несправедливості, а тому, що звикли терпіти. Бояться скаржитися. Бояться зіпсувати репутацію. Бояться залишитися сам на сам із системою. Мовчання стає звичкою, а безкарність – правилом!
Я пишу це не як сторонній спостерігач. Я був частиною цієї системи. І сьогодні, як адвокат, я бачу наслідки цього мовчання – зламані кар’єри, знищена гідність.
Школа втрачає сильних фахівців, які залишають освіту не тому, що не люблять дітей, а тому, що більше не можуть жити під постійним пресом.
Освіта не тримається на наказах і звітах. Вона тримається на людях. На вчителях і директорах, які беруть відповідальність, думають, мають сміливість висловити свою позицію. Коли цих людей принижують і ламають, то руйнується не просто школа. Руйнується майбутнє.
Про це потрібно говорити. Чесно. Голосно. Публічно. Бо вчитель і директор не є беззахисними за своєю природою. Беззахисними їх робить мовчання. А будь-який захист починається зі слів: «Досить терпіти!»
Знаю, що багато освітян, прочитавши цей допис, скажуть, що все правда, але ставити «вподобайку» – це до проблем.
Не бійтеся! Ми маємо про це говорити, і говорити голосно! Тільки так нас почують.
Автор: Дмитрий Ламза, адвокат.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 26.01.2026