Що приховано за трагедією?
О 8:45 чотирнадцятирічний хлопець здійснює замах на вбивство двох і більше осіб. А ще за кілька хвилин він зачиняється у вбиральні й намагається завдати шкоди собі.
Минуло лише кілька хвилин відтоді, як він вийшов з дому з наміром убивати. Вочевидь, того ранку мама розбудила його, приготувала сніданок, дала чистий одяг, побажала гарного дня … і не побачила, у якому стані перебуває її дитина. Не відчула тієї внутрішньої катастрофи, яка вже жила в ньому.
Це не докір матері.
Це трагедія розірваного контакту.
Можна жити в одній квартирі, снідати за одним столом, обмінюватися звичними фразами – і не знати, що насправді відбувається в душі найближчої людини. Можна любити – і водночас не чути. Можна піклуватися – і не торкатися глибин.
Усе починається в родині.
Спочатку дитина бачить світ маминими очима. Відчуває його маминим дотиком, маминим теплом. Саме мама певний час біологічно, фізично і соціально захищає дитину, стає її кордоном із реальністю, її тихою гаванню безпеки.
Але цей захист не може тривати вічно. Він має поступово зменшуватися, щоб дитина навчилася стояти на власних ногах, вибудовувати власні межі, відповідати за свої вчинки, зважати на інших.
Любов не може бути лише захистом. Вона має дорости до відповідальності. До турботи не тільки про себе, а й про близьких. До вміння стримувати імпульс, витримувати біль, домовлятися, чекати, приймати наслідки.
Буває, що батьки безмежно люблять дитину і щиро бажають їй лише добра. Але якщо в цій любові немає меж, немає вимог, немає поступового входження в реальність, дитина може вирости неготовою до складності життя. У такій любові інколи більше страху втратити, ніж готовності виховувати. Більше опіки, ніж внутрішньої опори.
Коли захисний кокон розривається, а внутрішнього «хребта» ще немає, молода людина стикається з болем, фрустрацією, конфліктами – і не має інструментів, щоб це витримати. Накопичене не зникає. Воно шукає вихід. І часом цей вихід стає руйнівним.
Школа в таких ситуаціях часто стає не причиною, а місцем прояву.
Учитель – не ворог і не «тригер». Він – жива людина, яка уособлює межу, правило, вимогу, повернення до реальності. Саме тому так важливо пам’ятати: у вчителя, так само як і у лікаря, має бути базовий життєвий принцип: «не нашкодити». Не зламати. Не принизити. Не добити там, де й так болить. Бути уважним до крихкості душі дитини, підлітка.
Та жоден учитель не може замінити родину.
Жодна школа не здатна дати те, що формується в родині: відчуття безпеки, довіри, любові, живого контакту. Одного дня молода людина залишається наодинці зі світом. І від того, що вона встигла увібрати в себе до цього моменту – любов чи страх, довіру чи недовіру, відповідальність чи вседозволеність, уміння чути інших чи лише власний біль – залежить не тільки її власна доля, а й безпека тих, хто буде поруч.
Ми можемо шукати причини в школі. І, можливо, там справді були свої труднощі й помилки. Але я переконаний: навіть якщо в школі щось ішло не так, живі, теплі, довірливі стосунки в родині не дозволили б цій історії завершитися трагедією.
Бо саме родина є тим муром, за яким людина може сховатися від болю, страху й самотності. І дуже боляче усвідомлювати, що цього захисту цьому хлопцеві, ймовірно, не вистачило.
P.S. Кажуть, що в цій історії може бути російський слід. Тоді скажу російською: «На человека влияет не только среда, но и другие дни недели».
Автор: Владимир Онацкий, образовательный эксперт по проведению институционального аудита.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 13.01.2026