Нотатки на берегах Методичних рекомендацій Міністерства освіти і науки.
Психічне здоров’я дітей і підлітків давно перестало бути темою вузького кола фахівців. Сьогодні це – національний виклик.
За даними ВООЗ, приблизно 1 із 7 підлітків віком 10–19 років у світі має психічний розлад.
Міжнародні дослідження підтверджують: приблизно половина всіх випадків психічних розладів починається до 14 років, а близько трьох чвертей – до 24 років.
В Україні показники ще тривожніші. За дослідженням PubMed (2024) серед українських підлітків:
Після початку повномасштабної війни ситуація різко погіршилася. За даними UNICEF, значна частина українських дітей має симптоми тривоги, розлади сну, нав’язливі спогади, підвищену емоційну збудливість.
Організація Save the Children (2024) повідомляє, що 43 % дітей демонструють стійкі ознаки психологічного стресу.
І саме школа найчастіше стає останнім постом оборони психічного здоров’я дитини.
У жовтні 2025 року МОН оприлюднило Методичні рекомендації щодо підтримки дітей із психічними розладами (лист МОН № 1/20608-25).
Документ побудований на досвіді «Школи супергероїв», що працює в умовах стаціонарного лікування. Там навчання індивідуальне або в мінігрупах, з медичним супроводом, у тиші та стабільності.
МОН вважає, що цей досвід можна «перенести» в загальноосвітні школи. Це – ключова ілюзія, адже клас із 30 учнями, уроки, рух, шум – це інша реальність.
Методичні рекомендації не мають обов’язкової сили. Вони радять, а не зобов’язують. Та батьки можуть сприйняти їх як дороговказ і вимагати від учителя створення таких умов, які в умовах школи створити нереально.
Кожна дитина – це окремий всесвіт. Нижче – сім найпоширеніших станів із живим описом, сценаріями навчання у стаціонарі та викликами у школі, а також небезпеки, які кожен із них може нести.
Такі діти живуть у постійному очікуванні небезпеки. Вони не бунтівні – вони просто не мають спокою.
Навчання у стаціонарі: передбачуваність, один учитель, тиша, мінімум подразників, підтримка психолога.
Навчання у школі: шум, дзвінки, контрольні, перевантаження.
Небезпека: панічні атаки, втечі, виснаження, відчуття безвиході.
Діти згасають, реагують повільно, живуть «крізь воду».
Навчання у стаціонарі: повернення довіри до життя, спокійний темп.
У школі: ярлики «лінивий», «не старається».
Небезпека: аутоагресія, апатія, відмова від спілкування.
Тіло пам’ятає звук вибуху й запах диму.
Навчання у стаціонарі: координація з психіатром, короткі, спокійні заняття.
У школі: будь-який звук – тригер.
Небезпека: паніка, неконтрольована поведінка, травми.
За зривом – біль. «Ні» – прохання про допомогу.
У стаціонарі: терапевтична команда.
У школі: учитель сам.
Небезпека: агресія, бійки, ризик для всіх.
Світ надто яскравий, гучний і непередбачуваний.
У стаціонарі: сталі ритуали, тиша, повторюваність.
У школі: шум, рух, світло, хаос.
Небезпека: сенсорні зриви, втечі, самоушкодження.
Маятниковий настрій: учора – сміх, сьогодні – тиша.
У стаціонарі: спокій під контролем лікаря.
У школі: імпульсивність, сварки, «зникання з життя».
Небезпека: суїцидальні ризики, агресія.
Бачать і чують те, чого немає.
У стаціонарі: навчання лише в ремісії, поруч терапевт.
У школі: учитель сам перед небезпекою.
Небезпека: травми, шкода собі чи іншим.
Учитель не знає діагнозу – батьки бояться стигми.
Психолог не може діяти без письмової згоди.
Педагог залишається сам на сам із дитиною, яку не розуміє.
Методичка радить «спостерігати» і «створювати безпечне середовище», але не дає інструментів.
Учитель не психіатр. І коли від нього вимагають бути ним – це вже не інклюзія, а система виживання.
Дві новели документа:
Це доречно для лікарні, не для школи.
У школі ж учитель не має права знати медичні дані, а будь-яке спостереження можуть трактувати як порушення прав дитини.
Раніше були співбесіди з батьками – учитель міг дізнатись про особливості розвитку.
Тепер – жодних співбесід, жодних карток. Учитель мусить «відчути» проблему інтуїтивно.
Батьки часто першими знають про діагноз – але мовчать.
Страх, сором, небажання «виносити сміття» перетворюють школу на полігон непорозумінь.
Батьки мають бути партнерами: інформувати, підтримувати, попереджати.
Приховуючи інформацію, вони позбавляють школу можливості допомогти.
Учитель не розуміє, що відбувається, шукає провину в собі, вигорає, звільняється.
Справжня психічна інклюзія можлива лише тоді, коли система працює на всіх рівнях.
Держава і законодавство:
МОН України:
МОЗ України:
Інклюзивно-ресурсні центри:
Школа і сім’я:
Методичні рекомендації – крок важливий, але поверхневий.
Поки МОН малює ілюзію турботи, у школах учителі стикаються з реальністю, де кожен день – випробування.
Школа – не лікарня. Педагог – не психіатр.
Інклюзія без ресурсів стає формою насильства над усіма.
Найкраща допомога – не завжди «бути поруч».
Іноді – визнати, що дитині потрібно лікування, а не оцінка.
Українська школа заслуговує на систему, де вчитель не боїться, дитина не лякається, і турбота не зводиться до пункту в методичці.
Тільки тоді психічна інклюзія перестане бути ілюзією.
Автор: Владимир Онацкий, образовательный эксперт по проведению институционального аудита.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 28.10.2025