Кабінет Міністрів України звільнив Михайла Винницького з посади заступника міністра освіти і науки.
Працюючи в МОН, Винницький координував низку чутливих питань, у тому числі – щодо вищої освіти. Зокрема, він брав активну участь у виробленні рішень щодо ліквідації університетів, впровадженні різноманітних експериментів, відстороненні ректорів від посад, а також щодо «оптимізації» вступної кампанії.
Пан Михайло, отримавши рішення про звільнення, відразу написав та оприлюднив купу текстів, стиль яких можна визначити як «далекий від академічного». У цих текстах автор описує свої численні чесноти та перемоги, а також вказує про причину відставки: «Це рішення було політичним: потрібно зберегти курс реформ, який очолює Оксен Лісовий, і який дуже не подобається деяким депутатам, а особливо ректорами, які «дякують» цим депутатам і депутаткам за їх політичні послуги (пора нарешті публічно говорити те, що загальновідомо у вузьких колах)».
На мій погляд, звільнений працівник має рацію – згадане рішення є політичним. Оскільки всі міністри та заступники міністрів є політичними особами (а не державними службовцями) – відповідно, абсолютно всі рішення щодо їхнього призначення або звільнення є також політичними.
Будемо відверті: звільнення заступника було очікуваним, з огляду на численні та широковідомі «корупційні випадки», скандали та колотнечі за його участю. А відтак, у широкій освітянській спільноті це рішення не викликало ані здивування, ані обурення.
Одначе пан Михайло – маємо йому подякувати – зробив гарну справу, виступивши із статтею «Як МОН реформує університети, і чому деякі ректори – проти».
На мою думку, цей матеріал заслуговує на увагу, оскільки в ньому наведено доволі оригінальні позиції, на основі яких можна зробити певні висновки.
Винницький вибірково згадав про окремі «кейси» щодо ліквідації університетів, а також вказав відповідні причини. За твердженням колишнього заступника:
Які висновки можна зробити з прочитаного?
Висновок перший. Причинами для ліквідації університетів (цей процес прикривається словами «оптимізація», «об’єднання», «модернізація», «укрупнення» тощо) стали:
Можна сказати і так: Михайло Винницький назвав нам мотиви (обставини), якими він керувався, приймаючи рішення щодо ліквідації університетів.
Висновок другий. Пан Михайло пише про порушення, але за традицією не наводить доказів, що ці порушення справді мали місце. Немає посилань на рішення судів, на висновки Рахункової палати, на Акти аудиту тощо. Є лише голослівні твердження. До речі, вже повідомлялося, що адміністрація Національного університету «Одеська юридична академія» подала до суду позов через розповсюдження Винницьким недостовірної інформації.
Висновок третій. Колишній заступник міністра не зміг назвати жодної причини для ліквідації університетів, спираючись на чинний нормативно-правовий акт або рішення суду. Це дозволяє нам зробити обґрунтоване припущення, що мало місце банальне «управлінське свавілля».
Висновок четвертий. Навіть якщо припустити, що в якихось університетах допускалися помилки – є правовий шлях для виправлення цих помилок. Наприклад, неправильно нарахована премія може бути стягнута на користь роботодавця або через суд, або в «добровільному порядку». Звітність може бути «скоригована» в законній спосіб. «Земля на балансі» може бути проінвентаризована та здана в оренду сумлінному фермеру. Невикористана відпустка може почати використовуватися.
Але погодьтеся: для того аби виправити перераховані помилки, зовсім не обов’язково ліквідовувати університети або звільняти ректора.
Або можна написати інакше: ліквідація університетів та/або звільнення ректорів – не є способом виправлення згаданих помилок.
Висновок п’ятий. Не наведено жодного доказу, що ліквідація університетів дозволила виправити помилки та досягти результатів, які є бажаними для колишнього управлінця. Він розпорядився ліквідувати університети. Чудово! Премія повернута в касу? Земля знову на балансі? Звітність перероблена? Бюджетні кошти знову опинилися в скарбниці держави?
Немає відомостей, що рішення про ліквідацію університетів дозволили отримати для держави і суспільства значиму (і вимірювану) користь.
Головне відкриття: чіткі вимірювані критерії для ліквідації окремих університетів – відсутні. Принаймні, ідеолог цієї «епохальної освітньої реформи» не зміг назвати суспільству жодного такого критерію.
У статті Михайла Винницького найбільший обсяг тексту присвячений «реформі» у Київському національному університеті технологій та дизайну. Цитата: «У цьому закладі є ректор, який на посаді понад 15 років. Нещодавно закінчився його контракт. Відповідно до законодавства, МОН оголосило вибори нового ректора і на період виборчої кампанії призначено виконуючого обов'язки. Те, що сам ректор подав документи на участь у виборах, безпосередньо порушуючи закон «Про вищу освіту», яким встановлено ліміт двох термінів, залишаємо «за дужками». Призначено в. о. ректора особу, яка працювала професором цього університету 8 років і там про неї були дуже позитивні відгуки. І що сталося? Наступного дня після представлення в. о. ректора, колишній ректор закрив на ключ свій кабінет, намагався винести комп'ютери, всі документи. Поліція приїздила, відбулося щось схоже на такий собі маски-шоу – в університеті! Ректор тримається зубами за посаду, залякує колектив. Очевидно, на це є якась причина, з якою мають ще розібратися правоохоронці». Кінець цитати.
Звісно, пан Михайло має право на власну думку. Але потрібно сказати правду.
Вперше Іван Грищенко був обраний на посаду ректора раніше, аніж нинішній Закон України «Про вищу освіту» набрав чинності. Він вважає, що на «першу ректорську каденцію», оскільки вона розпочалася за старим законом, вимоги нинішнього закону не розповсюджуються. З цього приводу є відповідне рішення Конституційного суду України. Тому Винницький у своїй статті доволі очікувано залишив цей момент «за дужками», адже «розкриття дужок» може зламати усю емоційну конструкцію написаного тексту.
МОН видав наказ про конкурс (вибори ректора), голосування призначене на 20 жовтня. У виборчих перегонах виявили бажання взяти два громадянина України, вони подали відповідні заяви та необхідні в таких випадках документи. Одначе, наскільки нам відомо, станом на зараз МОН не ухвалило жодного рішення щодо допуску (або недопуску) цих громадян до участі у конкурсі. Не виключено, що має місце банальна незаконна бездіяльність.
В останній тиждень перед звільненням Михайло Вінницький приїхав в університет, не попередивши про це чинного ректора, і оголосив, що віднині виконувачем обов’язки ректора буде Олександра Ольшанська, яка раніше «працювала професором цього університету 8 років і там про неї були дуже позитивні відгуки». Але станом на день видання наказу «про в. о.» пані Ольшанська не працювала в університеті, а відтак – не має в цьому університеті посади за основним місцем роботи. Можливо, станом на зараз на «в. о.» навіть не сформована особова справа. Окрім того, пан Михайло не зміг показати жодного «відгуку» – чи то позитивного, чи то іншого. А також відмовився назвати порядок і спосіб збору цих «відгуків» (якщо вони взагалі колись збиралися).
«Колишній ректор закрив на ключ свій кабінет, намагався винести комп'ютери, всі документи» – правда лише в тому, що ректор закрив на ключ свій кабінет, але так робиться завжди після завершення робочого дня. Усі комп’ютери і документи – на місці.
«Ректор тримається зубами за посаду, залякує колектив» – гарні слова із яскравим емоційним забарвленням, які мають лише додати кольорів до формування образу «ректора-феодала», але не мають анічого спільного з реальністю.
«Очевидно на це є якась причина, з якою мають ще розібратися правоохоронці», – написав пан Михайло, і з цієї фрази ми зрозуміли, що станом на зараз жодної причини він назвати не може. А отже, з правової точки зору, жодної вагомої підстави для відсторонення «старого» ректора та призначення «нового в. о.» не існує.
Родзинкою цієї історії є те, що пан Винницький приїхав в університет не один, а в супроводженні народної депутатки Інни Совсун, яка у окремих випадках грає роль викривачки «ненависної ректорні». Ці випадки є поодинокими – в основному, коли йдеться про омріяну приватизацію нерухомості в центрі столиці (як у випадку з університетом технологій та дизайну).
Отже, справжні мотиви чергового скандалу, який стався за підтримки Михайла Вінницького, є далеко «за дужками» державних інтересів.
Протягом останніх десяти років за вагомі наукові досягнення Київський національний університет технологій та дизайну був нагороджений високими відзнаками: три Державні премії в галузі науки і техніки, Національна премія імені Бориса Патона, дипломи престижних конкурсів. Окрім того, університет виконує кілька десятків міжнародних наукових і освітніх проєктів, отримуючи значні надходження.
Логіку Винницького зрозуміти не важко: збудувати собі образ знавця освіти та головного «освітнього експерта» і до кінця життя базікати про те, що він єдиний знає – що таке добро і зло, як правильно робити реформи, він щиро ніс людям світло надії, хотів народу щастя та процвітання, але зловмисники і кривдники йому постійно заважали, добилися звільнення з «політичних мотивів» і продовжують паплюжити його чесне ім’я.
Ми звернули увагу на ще одну деталь. У своїй статті Винницький неправильно вказав назви трьох університетів. Це відвертий нонсенс – людина, яка понад два роки керувала закладами вищої освіти, не спромоглася навіть вивчити їхні назви.
Переконаний, ми прочитаємо ще чимало словоблуду про «епохальні освітні реформи», візіонерство, дизайнування та жертовне служіння. На продукування такої «інформаційної маси» багато зусиль не потрібно. PR-фахівці добре знають розцінки на розміщення таких текстів на сайтах певного штибу.
Освітяни вже втомилися від численних скандалів та «експериментів», натомість сподіваються на змістовне вирішення життєво важливих питань – підвищення заробітної плати, безпека, престижність професії, соціальний захист.
Університетські спільноти чекають на нового заступника міністра – куратора вищої освіти. Кажуть, що вже проведено перемовини з потенційними кандидатами і кандидатками.
Ми, прості освітяни, щиро сподіваємося, що на цю посаду буде призначена людина, яка має досвід роботи в реальній освіті, має належний управлінський досвід, має патріотичну позицію і лише одне громадянство.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 13.08.2025