Конкурс на должность школьного директора – ритуал, а не инструмент отбора

Виникла думка підсумувати деякі аспекти проблеми конкурсів на посади директорів. Адже факт залишається фактом: у більшості випадків ці конкурси є звичайним ритуалом, інструментом, через який призначають уже заздалегідь визначеного переможця.

Це підтверджується, зокрема, і кількістю учасників на етапі відбору, бо мало хто хоче брати участь у своєрідній виставі – ще й у ролі масовки.

То це проблема самої процедури чи лише віддзеркалення нашого досі ще феодального суспільного устрою? Адже погодьтеся – система освіти не може існувати відірвано від усього, що відбувається навколо.

Освітня система вбирає в себе ті самі проблеми, які характерні й для інших сфер суспільного життя. На цьому, власне, можна було б і поставити крапку. Але спробую все ж акцентувати увагу на самій процедурі конкурсу та розглянути, чи можемо ми теоретично щось змінити.

У ідеальному середовищі, де всі зацікавлені в покращенні якості освіти, процедура конкурсу виглядає цілком прийнятною. Але є кілька «але».

Найбільше з них стосується перспективного плану розвитку закладу загальної середньої освіти. Щоб не бути голослівною, звернуся до джерел. Достатньо скористатися пошуковиком – і в різних Положеннях про проведення конкурсу на посаду директора закладу загальної середньої освіти вказано, що конкурсний відбір переможця конкурсу здійснюється за результатами:

перевірки знання законодавства у сфері загальної середньої освіти, зокрема Законів України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту» та інших нормативно-правових актів у сфері загальної середньої освіти;
перевірки професійних компетентностей шляхом письмового виконання ситуаційних завдань;
публічної та відкритої презентації державною мовою перспективного плану розвитку закладу загальної середньої освіти, а також надання відповідей на запитання членів конкурсної комісії в межах змісту конкурсного випробування.

Дуже часто кандидати змушені презентувати свої бачення без опертя на перспективний план громади чи регіону – часто тому, що такого плану просто не існує. Це дозволяє формувати ситуативні, короткострокові вектори розвитку, які вже завтра можуть бути змінені.

У своїх програмах кандидати зазвичай пишуть про розвиток матеріально-технічної бази закладу. Проте, якщо врахувати, що весь матеріальний ресурс перебуває в руках засновника, то реалізація таких планів майже не залежить від потенційного переможця. Відтак, перспективний план у нинішньому вигляді – це радше символічний документ, необхідний для проходження конкурсу, а далі його можна «вішати на цвяшок» у якому-небудь кабінеті.

Немає довіри до організатора конкурсу, а тому часто маємо лише одного кандидата – і той не з самого закладу. В освітньому середовищі всі всіх знають. І навіть у доволі великих містах новини поширюються швидко. Якщо, наприклад, від «замовника» хтось зателефонував одному з потенційних кандидатів і «порекомендував» зняти свою кандидатуру, бо переможе інший – про це дуже скоро знатимуть усі, хто хоч трохи цікавиться темою. У результаті людина, яка цінує свою професійну репутацію і розуміє, що після умовної перемоги справжні проблеми тільки почнуться, просто махне на це рукою й займеться чимось іншим.
Навіть за наявності прозорої процедури, ми стикаємось із розбалансованою системою управління освітою: реальні повноваження директора, його відповідальність і автономія – речі дуже різні. Наприклад, чи може керівник закладу не брати участі в якомусь заході, якщо засновник «рекомендує» направити учнів на стажування в органи місцевого самоврядування під час навчального процесу? Чи обирає директор підрядника для виконання ремонтних робіт? Чи вирішує, хто й чим годуватиме дітей? Багато «чи» – але відповідальність за все це несе саме директор. І при цьому він часто навіть не має для цього відповідної освіти. У вимогах до керівника закладу зазначено педагогічний досвід, але нічого не сказано про, скажімо, будівельний чи управлінський.
Чи варто взагалі покладати відповідальність на керівників шкіл за непрофільні обов’язки? В інтернеті можна побачити, як у Рівному місцевий чиновник обходить школи й оцінює роботу директорів. Ідеться не про якість навчального процесу, підручники, забезпечення технікою чи інтернетом, не про кадри. Йдеться про стіни. Для нього якість освіти – це ремонт. А директор – завгосп. Але так не має бути. І так не є.

Насправді не має значення, яка операційна, яке обладнання й інструменти, якщо немає висококваліфікованого хірурга. Проте підміна понять комусь вигідна. І тому під подібними інспекціями чиновників – шалена кількість коментарів, які ідеально ілюструють латинський вислів panem et circenses – «хліба і видовищ».

Отже, проблема – не в процедурі конкурсу як такій, а у відсутності попиту з боку замовника на професійного керівника закладу. Замовнику потрібна людина лояльна, яка мовчатиме і «не виноситиме сміття з хати». А іноді – ще й вирішуватиме «певні фінансові питання». Бо для деяких управлінців освіта – це ресурс: фінансовий, виборчий, іноді спосіб самоствердження.

Шлях виходу з цієї пастки – складний, особливо в нинішній час. Але ми повинні шукати можливості змін (навіть в умовах складного часу):

Автономія шкіл – адміністративна, фінансова, академічна.
Збалансування відповідальності та повноважень.
Зовнішнє громадське управління – через наглядові або піклувальні ради, які мають реальний вплив, а не лише декоративний статус.
Оцінювання не за кількістю пофарбованих лавочок, а за якістю освітнього процесу.
Освітнє лідерство як спеціалізація – управлінець має мати не тільки педагогічну, а й управлінську підготовку.

Необхідно упроваджувати досвід громадського управління освітою – через піклувальні ради з реальними повноваженнями.

У цілому, мої міркування викристалізувалися навколо кількох головних тез:

Конкурс як ритуал, а не інструмент відбору.
Відсутність реальних управлінських повноважень.
Проблема абсолютної відсутності стратегічного / перспективного планування розвитку освіти.
Ключова проблема – попит на лояльність, а не професійність.

Автор: Леся Хлипавка, учитель истории г. Черкассы, соавтор программ по истории.

Оригинал публикации

По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 11.08.2025