Будь-яке обговорення має вестися цивілізовано, адже вдавання до крайнощів, використання персоніфікації та образ несуть шкоду, а не суспільну користь. Ми всі різні, маємо свій досвід, уявлення про цей світ, точку зору. Та невже ми не здатні без маргіналізму, толерантно вести фахову дискусію?! Упевнений, що діалог є проявом культури та нашої небайдужості до того, що відбувається у сфері освіти.
У нас є чимало проблем і викликів, як і в будь-якій іншій сфері. Частково це пов’язано з війною, частково – з неналежною комунікацією, певні позиції диктують й донори.
Не секрет, що сьогодні платники податків України не можуть забезпечити повноцінне фінансування освіти, як і багатьох інших напрямів. Нас підтримують донори з США та країн Європейського Союзу.
Але з огляду на те, що США призупинили фінансування за окремими програмами, можемо очікувати на катастрофічні наслідки. Зокрема, це вже мінус півтора мільярда гривень у систему вищої освіти. Думаю, що буде й надалі зменшення. У донорів є питання. У суспільства теж є питання.
З одного боку, за останні 10–15 років кількість випускників шкіл зменшилася вдвічі, але кількість університетів залишилася майже незмінною. Чуємо про проблеми: фейкова освіта, продаж дипломів, ухилянство, відсутність освітнього процесу. Це крайнощі.
Але суспільна думка формується через крайнощі, ступінь довіри до системи вищої освіти тяжіє до нуля. І це точно не на нашу користь. Рівень донорського фінансування своєю чергою відображає рівень довіри.
З іншого боку, Україна має потужні освітні й наукові школи математики, фізики, хімії, біології, медицини, гуманітарного й суспільного напрямів тощо. У нас сильні наукові традиції.
На жаль, багато наших професорів виїхали за кордон і успішно працюють. Велика кількість наших випускників досягли успіху за кордоном. Ми маємо багато кейсів, які демонструють, що ми цілком вписуємося у світову екосистему науки, бізнесу й інших сфер.
Є мотивація – буде й результат. Тому говорити, що у нас погана освіта, я не можу. Як і стверджувати, що у нас все супер. Це крайнощі.
Зупинюсь на певних моментах, які зараз дискутуються.
Розуміємо: коли конкуренція базується на необґрунтованому зниженні вартості, це призводить до поганих результатів. Тому, на мою думку, запровадження індикативної собівартості є дуже корисним. Це відповідь держави тим, хто намагається конкурувати нечесно.
З одного боку, має бути базове фінансування, яке відображає кількість студентів, відповідні освітні програми, наявність аудиторного фонду, кадрового забезпечення, інфраструктуру університету. Базове фінансування має бути чітко визначене, його не можна зменшувати за жодних обставин.
З іншого боку, має бути частина – можливо, 20–30%, – де університети оцінюються за іншими, мотиваційними критеріями. Наприклад, за міжнародними рейтингами, науковими публікаціями, міжнародною мобільністю, участю в грантових програмах... Формульний підхід абсолютно правильний, хоча деталі можна обговорювати.
Держава визначає пріоритетні напрями і забезпечує бюджетні місця для підготовки фахівців, які потрібні країні. Також грантові програми – це додаткова можливість для талановитих студентів, які можуть отримати фінансування на основі досягнень. Це не замінює бюджетні місця, але дає можливість вирівняти певні ситуації. Тому я підтримую ідею грантових студентів та появу таких програм у нас в університеті.
Чутливе питання, яке недостатньо комунікується, хоча насправді воно важливе. Уявімо два університети, які знаходяться поруч: обидва умовно готують економістів й інших фахівців на дублюючих спеціальностях. У результаті ми маємо безліч малокомплектних груп, дрібне розпорошення ресурсів, яке призводить до низької якості освіти. Це не приносить користі ані університетам, ані студентам.
Тому абсолютно очевидно, що держава як власник має врегулювати такі моменти. Водночас визначити чіткі критерії для об’єднання. Необхідна методологія або ж аудит – відкритий і зрозумілий. Наприклад, створюється комісія, яка проводить аудит роботи університету і об’єктивно оцінює ситуацію. До аргументів має бути довіра, вони мають ґрунтуватись на конкретиці, щоб знову ж таки не було крайнощів чи подвійних стандартів.
Я не вперше висловлюю своє бачення того, що відбувається, зокрема і в питанні об’єднання університетів. Чудово розумію, що найважливіше – це мати цивілізовану, професійну дискусію.
Тому, відмовляючись від крайнощів, я закликаю фахову спільноту, тих, кого об’єднує європейська система цінностей, що базується, з одного боку, на свободі, а з іншого – на раціональному прагматизмі, у цивілізований спосіб рухатись до спільної мети.
Автор: Александр Спиваковский, ректор Херсонского государственного университета.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 04.02.2025