Уже другу добу в моїй стрічці з’являється допис про якесь дослідження, де автор стверджує, що учні перших класів київських шкіл не розуміють 40 відсотків інформації. Нібито діти не знають значення слів, бо перебувають не в тому мовному середовищі.
Я досить скептично ставлюсь до всіляких досліджень, особливо тих, які не зрозуміло хто проводив, за якими методиками, як обирались контрольні та експериментальні групи... Жодних даних про мету дослідження, кількість учасників не наводиться. Цікаво, а чи надали дозволи на проведення цього дослідження Департамент освіти і науки міста Києва, районні управління освіти, батьки учнів перших класів. Реально дуже хочеться побачити документи, які дозволили проведення цього дослідження. А, може, це дослідження народилося в уяві самого автора...
Скільки ми читали про усілякі дослідження, де то НУШ провисає, то педагоги з низькою соціальною відповідальністю, то діти не так навчені і не можуть розв’язати якісь задачі, то педагоги не так тести складають з недолугими завданнями. От тепер діти ще й рідної мови не розуміють. Добалакались. Довчилися. Додосліджувались.
То, може, українські діти генетично недорозвинуті, якщо вже рідної мови не розуміють? Чи знову вчителі-злочинці в усьому винні?
Щодо дітей скажу одразу: діти є діти. Вони потребують любові, турботи, спонукання до розвитку і ще багато чого іншого. І все це ми, дорослі, маємо їм дати.
Щодо педагогів. Тут теж усе зрозуміло, принаймні для мене. За великим рахунком, наші педагоги – це самовіддані люди. Мабуть, більшість з них потрапить до раю, бо пекло їм штучно створюють за життя. Це де таке видано, щоб на всю країну заявити про те, що їм в черговий раз підвищили зарплату, а в результаті підвищення не відбулось.
Як тільки заходиш в інтернет, то всі, хто тільки може, пише про 60 (!) надбавок і доплат, а по факту молодий педагог отримує менше за прибиральницю, тобто 6400 чистими. І це при тому, що вчитель систематично підвищує кваліфікацію, проходить різноманітні курси, має купу інструкцій та циркулярів, які має виконувати. І він намагається виконувати свою роботу добре, якісно. А тут ще й результати сумнівних досліджень...
Тепер щодо розуміння рідної мови. Я почав працювати вчителем, коли мені ще не було й 18 років. І це була робота саме в початковій школі. Школа-новобудова в найбільшому спальному районі столиці. Великий клас, 46 учнів, потім поділили на два. Клас з українською мовою навчання. Кажуть, що не було до Незалежності класів з українською мовою. Були. І школи були. І мову діти розуміли. І чудово читали та переказували. І твори писали. І задачі розв’язували.
Як же досягалась поставлена мета? Безумовно, лише завдяки взаємодії батьків-дітей-педагогів. Діти приходили до школи з настановою від батьків, що потрібно старанно вчитися, слухати вчителя, не відволікатися, поводитись чемно і не підводити батьків. Здавалось би, такі елементарні речі. Але вони важливі, і без них успіху в навчанні не може бути.
У школі я як вчитель намагався навчити дітей. Це було можливо, адже діти були налаштовані на навчання. Вони сиділи обличчям до вчителя, а не спиною, як зараз, спостерігали за вчителем, а не за зміною картинок у гаджетах, і навіть слухали, бо вуха були без навушників. Дуже важко вчити дітей, які сидять до вчителя спиною, при цьому очі в гаджетах, а у вухах навушники.
А повертаючись додому, мої учні обов’язково мали прийти на кухню, коли мама готувала вечерю, прочитати мамі параграф з природознавства, переказати та ще й відповісти на всі запитання мами. Також потрібно було прочитати текст з підручника читання так, щоб мама похвалила. Не було проблем з математики, бо діти вміли читати, читали швидко, аналізували прочитане, уявляли, про що йде мова.
Зміст підручників відповідав віку дітей. Зараз же величезна проблема полягає в тому, що підручники навіть для початкової школи перевантажені термінологією, наукоподібні, основний акцент робиться виключно на гендерних питаннях. Складається враження, що автори зосереджені більше на балансі згадок про хлопців та дівчаток, а не на змісті того, про що читають учні...
Понад тридцять років я пропрацював у школі. Останні два роки працюю у закладі позашкільної освіти. До нас приходять діти з усього району займатися творчими справами: співати, танцювати, малювати, розвивати свої здібності в театральному мистецтві. Усього ми маємо понад 1800 гуртківців. Я дуже люблю стояти на вході і зустрічати дітей. Багатьох з них, особливо маленьких, приводять батьки. Діти заходять до нас, затамувавши подих: «Доброго дня, я на малювання» – «Вітаємо, проходьте, будь ласка» – «Мамо, далі я сама, я знаю куди йти. Чекай на вулиці мене». І батьки чекають. Для них це значимо. Більш старші діти приходять вже самі, але і для них підтримка батьків дуже важлива.
Сьогодні та завтра ми в центрі творчості проводимо конкурс хореографічного мистецтва. Прийдуть до нас учні шкіл району. Дітей буде майже триста. Вони прийдуть разом зі своїми батьками та педагогами. Це діти, які танцюють у школах, після обов’язкових уроків. Дуже часто гуртки ведуть класні керівники, предметники, іноді і професійні хореографи. У кожній школі – своя історія, у кожної дитини – своя.
Я не перестаю повторювати, що бувають випадки, коли діти самостійно досягають значних успіхів у навчанні чи інших видах діяльності, але значно швидше та легше це відбувається тоді, коли дитину підтримує, з одного боку, педагог, а з іншого – батьки, коли використовується той навчальний, методичний інструментарій, який відповідає психологічним та віковим особливостям дитини.
А авторам дослідження, яке спонукало мене зробити цей допис, хочу нагадати народну приказку: «Не треба перекладати з хворої голови на здорову».
Р.S. Коли допис вже був дописаний, порада автору дана, я отримав деякі відповіді на поставлені в дописі питання.
Виявляється, дослідження було проведено лише на одному класі, у ньому взяло участь 34 дитини. Тобто про будь-яку валідність і мова йти не може. А хто дав право узагальнювати отримані результати та поширювати на усе місто? Більше того, у якості експериментатора був не класовод, а зовсім інша людина. Але ж ми знаємо, що навіть ДПА після 4 класу проводить учитель, який викладає предмет. А тут прийшла стороння людина до малюків і почала щось досліджувати. За програмою НУШ адаптація до навчання триває два роки, то діти показали навіть чужій людині досить гарні результати.
Шановні керівники навчальних закладів, педагоги! Будьте обережні! Автор дослідження стверджує, що не обмежується лише діагностикою, а й проводить корекційну роботу, а також має намір ще більшого залучення закладів освіти міста. Не дозволяйте будь-кому втручатися в освітній процес, проводити сумнівні експерименти, досліди, дослідження над ввіреними вам дітьми!
Шановні батьки! Ви є учасниками освітнього процесу. Будь ласка, будьте позитивними та активними, дбайте про своїх дітей. Не дозволяйте стороннім людям втручатися в життя ваших дітей, проводити над нами сумнівні досліди, дослідження, експерименти, випробування. Бо цей випадок можна поставити в один ряд з відомою поліцейською, яка в присутності директорки школи та класного керівника проводила сумнівні виховні заходи.
Автор: Владимир Онацкий, образовательный эксперт по проведению институционального аудита.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 25.04.2024