Щойно завершилося офіційне громадське обговорення проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування здобуття вищої освіти та надання державної цільової підтримки здобувачам освіти». Відповідне оголошення у жовтні було розміщене на сайті Міністерства освіти і науки України.
Щоправда, як з’ясувалося, Міністерство оприлюднило не текст проєкту законодавчого акту, а лише порівняльну таблицю. Відповідно, зрозуміти зміст написаного змогли лише найбільш підготовлені та вмотивовані читачі.
Чергова реформа, якщо вона буде підтримана панівною політичною силою, передбачає кілька свіжих і не дуже новацій, серед них:
Працевлаштування, а точніше – обов’язкове «відпрацювання» випускниками, які здобули освіту за державний кошт, є дуже чутливою новацією. Тож проаналізуємо її детальніше.
Спочатку процитуємо декілька вербальних конструкцій із порівняльної таблиці:
«…Держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації особами, які здобули вищу освіту, права на зайнятість, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та потреб ринку праці.
Особи, які здобули вищу освіту за державним або регіональним замовленням, можуть бути направлені для працевлаштування відповідно до законодавства.
Забезпечення працевлаштування осіб, які здобувають або здобули вищу освіту за державним або регіональним замовленням, здійснюється шляхом:
реєстрації здобувачів вищої освіти в територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, як осіб, які шукають роботу;
укладення договору про працевлаштування роботодавцем та/або територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, зі здобувачами вищої освіти;
надання особам, які здобувають або здобули вищу освіту, пропозицій про працевлаштування від роботодавців та направлення їх на працевлаштування територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції;
укладення трудового договору з особами, які здобули вищу освіту, у порядку, визначеному трудовим законодавством та договором про працевлаштування.
Зобов’язання здобувача вищої освіти укласти договір про працевлаштування у випадку надходження відповідної пропозиції від роботодавця є обов’язковою умовою його договору про навчання за державним, регіональним замовленням.
Договір про працевлаштування має бути укладений здобувачем вищої освіти упродовж одного місця з дати отримання відповідної пропозиції від територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції. Договір про працевлаштування може бути укладений зі здобувачем вищої освіти після завершення ним половини строку навчання, але не пізніше ніж за шість місяців до закінчення цього строку. Договір про працевлаштування має передбачати працевлаштування здобувача вищої освіти після завершення ним навчання на строк, не менший за три роки.
Здобувачі вищої освіти, які уклали договір про працевлаштування, мають право на працевлаштування відповідно до умов укладеного договору, отримання спеціальної академічної стипендії у підвищеному розмірі.
Здобувачі вищої освіти, які уклали договір про працевлаштування, після завершення ними навчання зобов’язані пропрацювати не менше трьох років відповідно до умов укладеного з ними трудового договору та договору про працевлаштування. У разі невиконання (неналежного виконання) умов договору про працевлаштування особою, яка здобула вищу освіту, така особа має компенсувати до відповідного бюджету видатки на виплату спеціальної академічної стипендії здобувачу вищої освіти.
Здобувач вищої освіти, який не уклав договір про працевлаштування відповідно до пропозиції від територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції (у разі її наявності), має бути за власною заявою переведений на навчання за кошти фізичних або юридичних осіб або у разі відмови здобувача вищої освіти від переведення на навчання за кошти фізичних або юридичних осіб має бути відрахований із закладу вищої освіти за порушення умов договору про навчання…».
Найбільш активні користувачі соціальних мереж ініціативу оцінили переважно негативно: «запровадження трудової повинності», «повернення в часи СРСР», «кріпосне право», «узаконене рабство» тощо. І це лише ті формулювання, які не соромно навести у блозі.
Але заради об’єктивності слід визнати, що можна знайти слова й на підтримку реформи. З точки зору теорії бюджету, будь-які кошти платників податків мають бути витрачені на отримання реального і потрібного результату, тобто такого, який дійсно потрібен державі, громаді, суспільству в конкретний період часу.
Якщо бюджет оплачує підготовку фахівця – значить, правомірно ставити питання, аби результат (у вигляді підготовленого фахівця) якимось чином виправдав кошти, які витрачені на його досягнення. Найкращий спосіб – аби фахівець зробив не ту роботу, яка йому заманеться, а ту, яка конче потрібна державі, громаді, суспільству (від їхнього імені виступають державні органи).
Деякі розумні люди кажуть, що держава не має впливати на розподіл випускників, адже доступ до цього результату (підготовлені фахівці) повинні мати суб’єкти всіх форм власності – і державної, і комунальної, і приватної. Причому цей доступ має бути не удаваним, а реальним. Адже у нас діє рівноправність форм власності.
Окрім того, випускник, який влаштувався на приватне підприємство, приносить неабияку користь суспільству – він виготовляє необхідні економічні блага, сплачує податки, робить посильний внесок в добробут суспільства.
Теоретизувати можна багато. Але у тексті порівняльної таблиці, яка була виставлена на громадське обговорення, автор цих рядків помітив не лише абстрактні міркування, а кілька суттєвих «неузгодженостей», на які доцільно звернути увагу на наступних етапах «реформаторських рефлексій».
Конституцієдавець України у першому реченні статті 43 Основного Закону чітко записав: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується».
Ключове слово: вільно.
Припустімо, випускник реально бажає «відпрацювати», реально бажає набути професійний досвід, реально бажає принести користь суспільству etc. Але цілком можлива ситуація, коли йому пропонують неприйнятні умови. Приміром, працювати уночі. Відповідно, вільної згоди на неприйнятну роботу, яку запропонував «орган», випускник не надає. З точки зору Конституції – це можливо і вважається версією адекватної правомірної поведінки. З точки зору чергової освітньої реформи – це жахіття і можливі санкції.
У третьому абзаці ті є ж статті 43 Конституції читаємо: «Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан».
Припустімо, випускнику запропонували роботу, хай навіть за фахом, але це можна щиро вважати «примусом», адже йому запропонували лише один варіант, а не декілька. Відсутність альтернативи під острахом покарання – це і примус.
Уважне вивчення порівняльної таблиці дозволяє висунути гіпотезу, що де-факто запроваджується в обіг новітнє поняття – «майбутній роботодавець». Тобто це суб’єкт господарювання, який заявив про свою потребу у робочій силі, і навіть уклав якийсь договір (або готовий його укласти), але невідомо – чи справді цей суб’єкт надасть випускнику робоче місце через кілька місяців або навіть кілька років. І взагалі невідомо – чи буде той суб’єкт у майбутньому функціонувати або підтримувати належну економічну активність.
«Майбутній роботодавець» – на мій погляд, винахід вкрай сумнівний. Адже реформа, яка оприлюднена у формі порівняльної таблиці, не встановлює для такого суб’єкта жодної відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх зобов’язань.
Увесь тягар відповідальності лягає лише на студента (майбутнього випускника), тобто на молоду людину, яка зазвичай ніколи ніде не працювала і не має належного соціального досвіду. На людину, яку де-факту примушують підписати договір під острахом економічних санкцій або відрахування.
Наступна проблема. Конституція України гарантує кожному право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Чи можуть ті державні органи, які направлятимуть випускника на роботу, гарантувати повне і беззастережне дотримання «майбутнім роботодавцем» (який, нагадаю, жодної відповідальності не несе) усіх суттєвих правил, стандартів та норм?
Оприлюднений у порівняльній таблиці текст передбачає конструкцію: «Здобувач вищої освіти, який не уклав договір про працевлаштування … має бути за власною заявою переведений на навчання за кошти фізичних або юридичних осіб або… відрахований із закладу вищої освіти за порушення умов договору про навчання».
Але реформатори не враховують, що причина відмови від укладення договору може бути поважною. Припустімо, студенту запропонували роботу не за фахом, і він відмовляється підписувати кабальний договір.
На мій погляд, відмова підписати такий договір є абсолютно законною і обґрунтованою. Але «агенти та агентки змін» не залишають вибору: такого студента слід або перевести на контракт, або викинути з університету.
Поважних причин відмови підписати договір про працевлаштування може бути купа: відсутність житла у населеному пункті, де розміщується роботодавець; негаразди із здоров’ям (наявність інвалідності); наявність пропозиції від іншого роботодавця; вагітність; систематичне порушення роботодавцем законодавства про працю; негативний фінансовий стан роботодавця (і як наслідок – наявність заборгованості з оплати праці); відсутність у роботодавця необхідних дозволів і ліцензій (приміром, якщо ветеринарна клініка не має ліцензії на ветеринарну практику – це унеможливлює здійснення ветеринарної практики тими фахівцями, які працюють у такій клініці, хоча вона де-юре залишається роботодавцем).
Перелік поважних причин наведений лише в тексті цього блогу. Повторююсь: реформатори таких випадків просто не припускають.
Окрім того, ініціатори залишили цікаву лазівку.
Якщо здобувач вищої освіти відмовляється підписати договір – тоді, як ми вже з’ясували, здобувача або переводять на контракт, або відраховують.
Але грамотний здобувач, якщо він не хоче зайвого клопоту, договір все-таки підпише.
Реформатори записали, що «…у разі невиконання (неналежного виконання) умов договору про працевлаштування особою, яка здобула вищу освіту, така особа має компенсувати до відповідного бюджету видатки на виплату спеціальної академічної стипендії…»
Тобто студент, який підписав договір (без наявності наміру його виконувати у майбутньому) – може спокійно продовжувати навчання, отримувати підвищену стипендію і отримати диплом. Відмова від «відпрацювання» в найгіршому випадку тягне за собою повернення не всієї стипендії, а лише її частини. Плату за навчання ніхто не стягуватиме, диплом ніхто не відбиратиме.
Окреме питання: хто і як буде «відбирати» вже виплачену стипендію? Зрозуміло, що це зможе зробити лише державний виконавець Державної виконавчої служби на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Але судової практики немає.
Суди цілком очікувано будуть враховувати вимоги Конституції України, а також брати до уваги «індивідуальні обставини». Судова тяганина може тривати кілька років.
Припускаю, що заклади вищої освіти будуть не дуже поспішати звертатися до суду з відповідними позовами, оскільки не мають необхідного ресурсу (оплата послуг юристів, кошти на сплату судового збору, відрядження тощо).
До речі, ще одна «конституційна ремарка». Конституція України проголошує, що громадяни України мають право на освіту. Але ніде не записано, що це право може бути скасоване або обмежене – у випадку, якщо громадянин відмовився підписати кабальний договір.
Загальний висновок: на мою думку, чергова освітня реформа, яка оприлюднена у вигляді порівняльної таблиці і яку дехто презентує на донорських конференціях як перемогу лицарів світла над владою темряви – насправді не враховує багатьох суттєвих аспектів і потребує суттєвого доопрацювання.
Дивно, що широка громадськість не почула з цього приводу жодних позицій (висновків) Громадської ради при МОН, Спілки ректорів закладів вищої освіти та інших «авторитетних» громадських організацій.
Дивно, що не чути «лідерів освітніх думок», які через численні грантові програми отримують з-за кордону гарне фінансування. Ці лідери і лідерки, включаючи народних депутаток з галасливої фракції, були дуже активні раніше, а зараз – як води в рота понабирали.
Дивно, що не чути гучного слова 1700 освітніх експертів і освітніх експерток, які «записалися на платформі» і які нині продовжують, мабуть, напружено працювати над створенням проєкту Національної стратегії розвитку освіти.
Звісно, досвідчені люди знають відповідь на запитання – чому так сталося? Але яку відповідь дати нашим дітям, які мріють опанувати улюблену професію і чесно працювати на благо народу України?
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 10.11.2023