Ухвали судів про заборону Національному агентству із забезпечення якості вищої освіти розглядати «плагіатні» справи окремих ректорів справедливо обурили освітянську спільноту.
Проте слід підкреслити наступне:
Припущу, що сам інститут забезпечення позову (безвідносно до згаданих справ) є найбільш корупціогенним сегментом судочинства загалом. І хоча він не створює остаточних рішень, проте може створити багато проблем.
Проте логіку ректорів, які вирішили свої плагіатні питання саме у такий спосіб, я хоч і не підтримую, але прекрасно розумію.
Посудіть самі: міністр освіти і науки України та керівник комітету з питань освіти парламенту теж мали претензії стосовно плагіату в своїх роботах, і до НАЗЯВО надійшли відповідні скарги. Проте вони знайшли засіб впливу на Національне агентство, щоб ці скарги взагалі не були розглянуті. Зокрема я, як член Національного агентства (як і всі мої колеги), навіть не мав можливості голосуванням висловити власну оцінку обґрунтованості скарг на плагіатні справи «топів».
А тепер повертаємося до наших ректорів. Ну чому вони не мають намагатися «порішати» питання щодо плагіатних претензій до себе, якщо керівники галузі це успішно зробили? Якщо хтось сумнівається, то нагадаю, що судді, як і ректори, теж люди: вони так само дивляться новини, читають пресу, аналізують, співставляють.
Уявімо, що суддя отримує заяву про забезпечення позову шляхом заборони НАЗЯВО розглядати плагіатну справу заявника. Потім згадує новини про те, як в Національному агентстві абсолютно безпідставно вирішили не розглядати скарги на плагіат міністра та голови профільного парламентського комітету.
Поясніть мені хтось: чому суддя має відмовити за таких умов? Чому міністру можна, а ректору не можна? Особливо враховуючи, що у нас деякі ректори вважають себе важливішими, ніж міністри.
А тепер повертаємося до теми мого блогу (ні, вона не саркастична). Київським окружним адміністративним судом наразі розглядається мій позов до НАЗЯВО про визнання протиправною бездіяльності, яка полягала у нерозгляді скарг щодо наявності плагіату у роботах міністра та голови комітету ВРУ.
Також заявлена вимога про зобов’язання НАЗЯВО розглянути відповідні скарги та прийняти одне з двох рішень: або про наявність плагіату, або про його відсутність.
Якщо вірити вимогам кодексу адміністративного судочинства щодо строків розгляду, рішення у цій справі має бути вже у жовтні-листопаді.
Обґрунтованість мого позову непрямо визнається навіть самим Міністерством освіти і науки України, яке після відкриття провадження у справі одразу ж розробило проєкт змін до Порядку присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук.
У ньому МОН запропонувало на підзаконному рівні заборонити розглядати скарги на плагіат стосовно міністра та голови профільного парламентського комітету, щоб зазделегідь створити підстави для невиконання судового рішення.
В оригіналі проєкту змін написано наступне: «Національне агентство не розглядає звернення з інформацією щодо академічного плагіату … щодо яких МОН прийняло рішення про позбавлення наукового ступеня … у зв’язку із відмовою особи від наукового ступеня».
Можливо, у Міністерстві думають, що в суспільстві не знають того факту, що, крім Лісового та Бабака, від наукового ступеня ніхто не відмовлявся.
Про абсурдність самої можливості відмовитися від наукового ступеня, але не від доплат та регалій, які він приніс, я промовчу, адже вже багато вже було написано на цю тему.
У будь-якому разі, Київський окружний адміністративний суд може реально допомогти забезпечити відповідальність за плагіат, якщо позов буде задоволено. Адже тоді НАЗЯВО буде зобов’язане виконати норми законодавства і розглянути відповідні скарги.
І саме у той момент, коли всі побачать, що Міністру та голові Комітету ВРУ не вдалося уникнути цієї процедури, багато що зміниться. Як в головах ректорів, які йдуть в суді, щоб повторити трюки своїх «старших» колег, так і в головах суддів, які побачать, що Суд може бути вищим за посади, а відповідно – справедливим, безстороннім і неупередженим.
Таким чином, хочу підкреслити, що судова справа про зобов’язання розглянути «плагіатні» справи керівників освітньої галузі – не просто історія про дві дисертації. Це кейси про обов’язковість дотримання норм законодавства у сфері академічної доброчесності, про невідворотність покарання за плагіат незалежно від посади та становища.
Позитивне рішення у цій справі – це залізний аргумент для всіх інших місцевих окружних судів, що забороняти розглядати скарги не можна. Навпаки – треба зобов’язувати Національне агентство працювати тоді, коли допускається протиправна бездіяльність шляхом нерозгляду скарг.
Вірю, що суди можуть забезпечити відповідальність за плагіат, очікуємо рішення у справі 320/28274/23.
Автор: Никита Андреев, исполнительный директор Общественного союза «Украинская ассоциация образования взрослых», член НАЗЯВО.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 16.10.2023