Автор: Елена Маляренко, писательница.
Про швидкі суди та словесні розправи
Прогулялася по базі зрадників (Херсонщина) й обімліла: скільки знайомих людей...
Дехто не здивував – він завжди був за РФ й існування України сприймав як історичну помилку, до «виправлення» якої й докладає нині зусилля. Це категорія «чесний ворог».
Дехто неприємно вражає. Люди відверто «паслися» на щедрих до корупціонера ланах українських реформ, наживали статки, і от раптом неждан! Виявляється, вони були проти цього, а росія їх врятувала? Бррррр...
Дехто продався й ловить «кар'єрну можливість» чи відверто стучить та мародерить, як в 1933-39 рр. І тут нема коментів – мертве померти не може.
Дехто викликає подив, бо бути доброю феєю на купі лайна, м'яко кажучи, нелогічно. Але тим людям байдуже, де бути доброю феєю і жити, як живеться... Тупим, пардон, бути не заборониш. Жити в світі поні й добрих фей – недоречно, але не гріховно. То судити їх за «мєгапозітівку», як за зраду – те саме, що судити за використання виделки для риби для м'ясних страв.
Але є ті, на захист кого я б хотіла стати.
Це не тільки медики, листоноші, комунальники, продавці, рятувальники, сфера обслуговування тощо. Я б вступилася за деяких директорів закладів освіти, особливо шкіл і дитсадків, та за вчителів, викладачів, вихователів й бібліотекарів.
Просто пропоную пряму мову однієї людини, не з Херсона. Людини, якій вірю, і на її місці вчинила б так само:
«Я живу коло свого дитсадка, у якому проробила понад 10 років. Працювати на рф не збиралася. Категорично. З болем дивилася, як розграбовують по місту покинені заклади освіти – і місцеві мародери, бо поліції нема, і «нова влада», яка з майна трьох садочків збирає один, «образцово-показательный». І уже майже змирилася, що й мій садок, у мене на очах, спіткає така ж доля. І я буду бачити у вікно, як виносять, нищать, трощать...
І тут до мене пішли батьки. Кажуть, чи наш садок буде робить? Нам треба шукати роботу, нема де дітей пристроїти. Аж плачуть. Бідність страшна.
Думала, може, підпільний садок на дому зроблю?
А тут хтось дав мій номер «новій владі» . Наполегливо запросили на роботу. Не погрожували. Але натякнули, що краще погодитися. І я погодилася. Тепер я директор.
Обдзвонила колег. Хтось плювався від ненависті – зрадниця. А хтось каже: як добре, що зможемо якось пережити ці часи.
Працюємо. У нас харчують і дітей, і працівників. Люди не голодують, діточки ситі, батьки по заробітках бігають. І садок наш збережений, і дещо від знищення врятували.
Тиск страшний. І з боку «цих» – перевірками замучили, підозрілі – страшне, всюди їм вороги ввижаються , охорону висадили, кажуть, прослушка є. І з боку своїх, що виїхали, «прилітає», уже месенджер не відкриваю, чесно. Але ж я не для себе це зробила, мені є за що жити, я ж – для наших людей, для України.
Скажи, ти теж мене засуджуєш, Альон?»
Ні, кажу, не засуджую. Я б на твоєму місці вчинила так само. Бо Україна – не зірка в небі, а живі люди на своїй землі, і вони мають вижити. І те, що дітей виховуватиме не схиблена на триколорах і візіях про місії людина , а хтось свій, дає надію.
Але вибір твій непростий, тримайся...
Моєї співбесідниці поки нема в базах колаборантів. Але є інші. Приміром, учителі. І часто в обговореннях читаю: «нормальний вчитель піде на дистанційку, а не співпрацюватиме», «батьки-патріоти навчатимуть дитину онлайн, а не поведуть в руську школу».
Дорогі вумнікі, а ви знаєте, що інтернет в окупації – розкіш, яка є не в усіх?
А ви знаєте, що з деякими батьками у серпні поговорив «человек с ружьем» і наполегливо рекомендував вести дитину в школу, чи «будут приняты меры».
А якби ваше дитя загнали в таку школу, ви б хотіли, щоб її виховував «учитель года, Воронеж 2021» чи «Ростов 1980»? Чи все-таки херсонська, українська вчителька, своя?
Думаю, відповідь очевидна.
А взагалі... Один святий сказав: якщо пожалієш, то й не осудиш.
Не треба всім прощати все. Ніхто й не зобов'язує вас бути «добрєнькімі».
Але от просто пам'ятати, що вас ніхто не кликав у присяжні чи прокурорські – необхідно.
Займіться своїми справами й не спішіть із судами чужих доріг, не вдівши чужих чоботів. Життя має гумор і... одного дня подарує схожу ситуацію кожному самоназваному суддеві.
Я це точно знаю.
Не спішіть.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 13.09.2022