Автор: Ирина Горобченко, учитель-методист зарубежной литературы, г. Горишние Плавни.
Моя думка буде йти врозріз з думками більшості вчителів, бо я за продовження навчання наших діток (хоча ми його й не припиняли ні на день). Сподіваюся, ви дочитаєте до кінця.
Так, зараз іде війна, тяжка ситуація по всій Україні, ми допомагаємо армії, як можемо: коштами, продуктами харчування, плетінням сіток, волонтерством тощо. І це правильно, бо хто ж, як не ми.
Але ми ще й у першу чергу учителі, і кому, як не нам, дбати про наших дітей, яким страшно, психологічно некомфортно. Ми повинні продовжувати навчати, бо ми мудрі, виважені, добрі і вміємо посміхатися крізь сльози і підтримувати.
Вважаю, що робота вчителів літератури (української чи зарубіжної, байдуже) надзвичайно відповідальна й необхідна. Ви б бачили очі дітей, які на початку кожного дистанційного уроку питають: «Як ви? Вам страшно? А що ми сьогодні будемо читати, про що говорити? І не вимикайте камеру, не кажіть, що урок скінчився, поговоріть з нами ще». І я говорю, а поруч зі мною й мої колеги, які продовжують навчати дітей.
І добре, що можна переставити розділи програми, бо зараз як ніколи актуально звучить оповідання Рея Бредбері «Усмішка». Такі паралелі можна проводити, діти ставлять багато питань, разом шукаємо відповіді, пишемо листа в післявоєнне майбутнє, бо ми разом непохитно віримо в нашу армію, наш народ.
А ще говоримо про мову. Так, про це теж треба говорити змалку. Чекаю дитячих робіт, і кожного разу помічаю, як діти дорослішають, мудрішають і знаходять вихід, здавалося б, з патової ситуації.
А наступного уроку буде Р. Шеклі і його «Привид-5». І щиро сподіваюся, що урок буде, тримаю за це кулачки. Розумію – складно. Психологічно складно мені, як учителю, як жінці, чоловік якої боронить нашу землю на передовій. Але ж дітям ще складніше. І підтримати повинні їх ми, учителі.
Дорогі мої колеги-філологи, на нас з вами майбутнє України, наші діти, а література, яка звучить і майстерно доноситься до дітей – важливий інструмент, який наближає нашу Перемогу.
P. S. І так, пишу цей пост в підвалі, бо сьогодні не вщухає повітряна тривога. І паралельно читаю чат від дітей, яким страшно, незрозуміло, а батьки не вдома, на роботі. Учитель зараз – єдине джерело відносного спокою. Тому ми важливі!
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 11.03.2022