Автор: Владимир Белый, заместитель директора по УВР, физико-технический лицей г. Херсона.
НЕБАЖАННЯ ВЧИТИСЯ – перпетум-мобіле пересічної молоді
НАТУРА
Всім відомо, які школярі та студенти винахідливі до того, щоб забезпечити собі легке життя замість вчитися по-справжньому та наполегливо. Вони є мастаками як мінімум вдавати, що вчаться. Для повної картини цього досить переглянути різні студентські та учнівські «капусники» чи шоу.
Тому на діячів, котрі беруться за реформування продуктивних відносин/освіти і не будуть враховувати того, що пересічні люди/діти не мають бажання працювати/вчитися просто так заради самої трудової діяльності/процесу, чекає провал.
Наша новітня українська історія є тому підтвердженням. Всі розмови про недостатню увагу до створення сприятливих для праці/навчання умов є більш ніж доречними, але повністю втрачають сенс на тлі панування безвідповідальності за результати праці/навчання. Нещодавні умови навчання у китайських освітніх закладах на 70 – 90 учнів в одному (!!!) класі є тому прямим підтвердженням, бо вмотивованість до високого рівня реальної освіченості пересічного китайця навіть у тих умовах спрацювала на всі сто.
Поодинокі диваки (в очах більшості), звісно, люблять працювати/вчитися й просто так, але не по них вибудовуються системи продуктивних відносин/освіти притомними державними і політичними лідерами.
ВПЛИВ
Зрозуміло, що такий стан (небажання вчитися) панує у ВСІХ суспільствах здавна і тисячоліттями. Було колись і так, що дітей змушували до навчання ударами вчительського метра чи указки. Поступово саме життя підказало, що потрібен принципово інший механізм – вплив на підсвідомість особи зовнішньо-суспільними чинниками. Більшість націй світу зрозуміли, що найкращим підштовхувачем до праці/навчання є внутрішній голос самого громадянина. Відтак запровадили порядки, які змушують самій особі хотіти не лише вчитися, а й реально вивчитися.
Врахування того, що кожна особистість не може не прагнути до вияву у тім чи іншій мірі своєї суспільної значимості є виявом менеджменту високого рівня. Така річ (потреба у ознаках соціальної/групової значущості) властива не тільки дорослим, а й дітям. Шкода. Але у нас погано не лише з розумінням цього, а й з усвідомленням того, що менеджер і начальник є уособленням сьогодення та майбутнього з боку першого і минулого з боку другого.
МЕХАНІЗМ
Відтак цивілізаційно розвинені нації поєднали принципово важливі наступні речі:
ВИБІР
Відтак молодь у сотнях країн світу має вільний вибір щодо власної освітньої траєкторії: або ти прохолоджуєшся, але робиш те поза межами академічних наукоємних ліцеїв та університетів, або напружено та по-справжньому «гризеш граніт науки», і якщо те тобі таки вдається, отримуєш високий рівень визнання твоєї суспільної значимості. При цьому ніякі заслуги чи гроші членів твоєї родини не заміняють твоїх власних не лише зусиль, а й хоча б якоїсь помітної від них успішності.
Якщо за радянських часів у нас до деякої міри такі порядки дещо виглядали як дійсно системні, то за часів новітньої незалежної України все це повністю випарувалося і перевернулося «з ніг на голову» - поняття рівного ДОСТУПУ до якісної освіти чується у населення як безумовна доступність до будь-чого бажаного. При цьому більшість політиків, ректорів університетів та директорів «ліцеїв», що з 1-го класу не тільки на боці такої практики безвідповідальності в освіті, а, більше того, - є її локомотивами.
Чи має такий стан історичну системну перспективу? Думаєте, що питання риторичне? Ой, якби не так.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 31.07.2019