В. Мисан: придут ли на смену пенсионерам новые коучи?

Автор: Виктор Мисан, кандидат педагогических наук, доцент, заслуженный учитель Украины.

Чи готують українські педагогічні університети учительські кадри? Чи прийде на зміну сьогоднішнім пенсіонерам нова армія коучів, фасилітаторів, тьюторів, модераторів (згідно концепції «Нова українська школа школа»)? Не прийде, бо ніхто їх за державні гроші не вчить по-новому.

Новий Закон «Про вищу освіту» мав би сприяти утвердженню простору академічної свободи. Але хіба можуть цей простір сформувати ті, хто писав свої дисертаційні дослідження із стелі, крав у інших, кому готували кандидатські і докторські на замовлення? Чи здатні академічну свободу відстоювати ті, хто вишиковуються у довгі черги, щоб повітати «ректорське тєло» з черговим Днем народження, медалькою, званням, одруженням дітей, народженням онуків. «Тіла» перетворилися не просто у князьків, а «рішал», вершителів доль. Їм ліпше на років п’ять продовжити контракт своїм нянькам, яким далеко за 70 і які за всю свою «викладацьку» діяльність не написали жодної наукової статті, ніж залишити на посаді тих, хто прагне змін і не просто критикує керівництво, а власною діяльністю утверджує те нове, якого очікує суспільство. На подібне «хіба» не вистачить пальців ні на руках, ні на ногах.

Українські педагогічні університети і надалі продовжують готувати істориків, географів, філологів, фізиків і математиків, трудовиків, … більшість з яких ніколи не стане учителями. Чому?

• По-перше, педагогічні виші потребують специфічного абітурієнта, який має любити дітей і бажання присвятити себе цій надзвичайно цікавій і водночас дуже специфічній справі – вести, наставляти, виховувати і скеровувати інших.
• По-друге, учительський фах – ремесло. Щоб стати майстром, потрібно самому пройти через руки десятків Майстрів. Не халтурщиків і випадкових осіб, що не здатні реалізувати себе у будь-якій іншій справі, але «здатні» виховувати і наставляти майбутніх педагогів. Справжні Майстри не зможуть працювати у сучасних педуніверситетах, бо творчим людям не притаманне пристосуванство, одбрямство, повзання і прогинання. Творчі – ті, хто має крила, а не прикутий ланцюгами, або здатний лише на квакання.
• По-третє, будь-яке ремесло потребує певної системи навчання, в основі якої - мінімуму базових знань і максимуму практичних умінь. Саме практика здатна розширити межі теоретичної сфери і стимулювати майбутнього фахівця до самоосвіти, самопізнання, а звідси - самостверджуватися. В українських педуніверситетах все навпаки. Тут навіть вчать того, що вже не існує – а раптом повернуться ще до нього, або колись знадобиться.
• По-четверте, для навчання майбутніх педагогів потрібна сучасна матеріально-технічна база (засоби), яку б студенти використовували в осягненні фаху. Маємо констатувати, що чимало шкіл краще оснащені, ніж українські педагогічні університети. Хоча… ректорські кабінети майже в усіх у стилі таких собі «а-ля палациків», у яких є навіть кімнати для індивідуального відпочинку чи то прийому. «Тєло» потребує особливих умов перебування на посаді.

Можна називати: по-п’яте, по-шосте і т. ін., але це мало що змінить і мало на що вплине у СИСТЕМІ, яка не хоче оновлюватися і не прагне змін.

Оригинал

По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 13.10.2017