Владимир Белый: профанация и имитация в образовании

Автор: Владимир Белый, заместитель директора по УВР, физико-технический лицей г. Херсона.

Чому такі речі як профанація, імітація та симуляція є так поширеним явищем у сучасному українському соціумі?

Тому, що методи імітації та симуляції якби успішно завжди спрацьовують у середовищі профанів.

З останніми у нас не має дефіциту. Головною причиною цього є низький рівень освіченості, що влада досі прикриває високою кількістю документів про освіту. При цьому їх у нас мають ті, хто за кордоном ніколи і ні за що не отримав би, бо у більшості зазвичай воно так, що начебто вчився, а сліду у вигляді дієвого знання не залишається.

Чому не робляться дієві кроки для подолання явної проблеми псевдоосвіти?

Причин багато і всі вони від відсутності нетерпимості до непорядності у справах всіх рівнів. Від президентського до вулично-дворового. Від взаємин між людьми до взаємин з природним середовищем.

Чи є підстави сподіватися швидких змін на краще?

І так , і ні!

Візьмемо просту річ – проектні задуми по створенню ліцейського сегменту у системі загальної середньої освіти. Для чого цей сегмент? У першу чергу для зміни ЗМІСТУ освіти, щоб перейти від радянського (пострадянський – це практично теж саме) до сучасного, тобто ПРОФІЛЬНО-КОМПЕТЕНТІСНОГО.

Останнє означає просту річ – кожен ліцеїст (16 – 18 років у 10 – 12 класах) вивчає за програмами ПОГЛИБЛЕНОГО вивчення цілий КОМПЛЕКС споріднених дисциплін (гуманітарних чи наукоємних з підсистемним розподілом на мехматпрофіль, природничий, технічний, або спортивного, мистецького та військового спрямування чи як окрема лінія технологічно-сервісного професійного спрямування).

Це є кардинально-принциповою відмінністю від теперішньої практики поділу закладів на звичайні та спеціалізовані школи, що «підсилюють» один з предметів і чи не з першого класу. У цьому ж ряді й ті школи радянської моделі з 1-го класу, що змінили свою назву на «ліцей» чи «гімназія».

Така зміна структури освіти старшокласників вимагає цілого комплексу дійсно нового структурного, змістовного, кадрового та організаційного базису, а також нового порядку оцінювання поточних, та підсумкових результатів навчальної діяльності. Все це зробити хоча й можливо (сотні країн світу давно з таким живуть і успішно розвиваються), але ж, звісно, не так просто.

Тому суспільні очікування швидких змін у форматі «ТАК» відразу ж отримають окрім звичного прямолінійного «залізобетонного» спротиву ще й версію (у законі «Про освіту» у тому числі) гібридного підходу. При цьому лише меншість зможе розгледіти від початку його справжню форматну сутність «НІ» реальним змінам ЗМІСТУ освіти.

Більшість педагогів будуть ратувати за «ліцеї», які б мали право набирати на навчання з 7-го чи, навіть, шостого класу. Казатимуть, що вони всією душею дбатимуть про те, щоб схильні до науки діти не втрачалися для неї у «звичайній» школі, або запевнятимуть, що відтак спасуть дітей від ризику впасти у лінощі у «звичайному» шкільному середовищі і т.д. і т.п. При цьому ви не почуєте жодного аргументу, який би був пов'язаний з самими педагогами – святий альтруїзм і тільки. Насправді має місце прикритий егоїзм – педагогічні колективи просто хочуть працювати виключно з тими учнями, котрі є носіями добре розвиненого інтелекту абстрактного типу мислення і їм байдуже до всіх інших площин природно-індивідуальних та вікових особливостей юної особи.

Для розвитку системи у напрямку «ТАК» щодо осучаснення ЗМІСТУ освіти є вкрай потрібною політична воля менеджерів вищого державного рівня, їхня впевненість та настирність у доведені справи до логічного завершення. А з цим у нас досі були лише проблеми і жодного по-справжньому сучасного національного лідера. Натомість для виходу на лінію фактичного «НІ» згодиться звичний у нас навик до постійних компромісів з так званою «громадськістю», котру зазвичай презентує агресивно-активна «сіра посередність» (трієчники, котрі більш успішні у житті ніж відмінники).

Чи ж усвідомимо, що саме «трієчники» весь час формують нам таке життя, у якому проблем виживання розгрібати – не розгребти. У той час коли світові освітні лідери мають можливість працювати в радість над проблемами розвитку.

Оригинал