"Танзімат" як шлях трансформації суспільно-державного розвитку в Османській імперії. Реферат

Криза імперії, що ставала все більш очевиднішою з XVIII ст., досягла свого апогею на початку XIX ст.

Реформи Селіма III і Махмуда II на рубежі XVIII-XIX ст. були відчайдушною спробою покінчити з пережитками середньовічної військово-ленної системи. Дечого вони допомогли добитися, але подальший хід подій і, зокрема, військові успіхи Мухаммеда Алі Єгипетського, що поставив Порту (цим терміном в Європі позначали султанський уряд і імперію Османа в цілому) на грань військового краху звели результати другого туру реформ практично нанівець.

Від повної загибелі імперія була врятована лише в результаті втручання держав, що не бажали цього: неминуче вставало питання про обширний спадок володінь імперії в Європі, болюче питання про протоки, на які претендувала Росія, що категорично не влаштовувало інші країни, перш за все Англію. Вже влітку 1839 р. держави офіційно оголосили, що беруть Порту під своє "колективне піклування", а Лондонська конференція, ультимативно що зажадала від Мухаммеда Алі відмовитися від плодів його перемог, в 1840 р. узаконила це колективне опікування, причому у нового султана Абдул-Меджіда (1839-1861) не було іншого виходу, як прийняти його.

Гостра внутрішньополітична і економічна криза, військова поразка, тиск держав, що добивалися все нових поступок і пільг, - все це ставило перед новим султаном і його радниками, самим відомим з яких був Решид-паша, нелегкі задачі, вирішити які можна було тільки за допомогою чергового туру реформ. Були потрібні радикальні перетворення, і саме до них управителі імперії були вимушені вдатися.

Черговий тур реформ (1839-1870) отримав найменування Танзімат ("реформи", "перетворення"). Опублікований в листопаді 1839 р. Гюльханейський хатт-і-шериф свідчив, що новий султан ставить собі за мету забезпечити всім підданим гарантії безпеки їх життя, честі і майна, відмінити систему відкупів і упорядкувати оподаткування, а також змінити порядок призову на військову службу. Для здійснення цієї програми на початку 40-х років був проведений ряд реформ у сфері адміністрації (створення меджлісів, тобто дорадчих органів з участю немусульман при управителях вілайєтів і санджаков), суду (складання кримінального і комерційного кодексів), освіти (створення системи світських шкіл), а також прийнятий ряд заходів для удосконалення земельних відносин і розвитку економіки.

Реформи викликали лютий опір в країні, особливо з боку духівництва, ревних прихильників ісламу. В трансформації традиційної системи відносин вони бачили ще один крок на шляху до європеїзації країни і відповідно до ослаблення свого впливу, що не могло не розцінюватися ними як крах основ. Одним з найуразливіших пунктів всієї програми Танзімату було питання про статус численних підданих імперії, що не належали до числа турок і взагалі мусульман: спроба зрівняти в правах немусульман з мусульманами зустріла найбільший опір в країні.

В результаті так і не був змінений порядок призову на військову службу (армія як і раніше комплектувалася з мусульман). Більш того, проблема статусу християн викликала конфлікт з Росією, що претендувала на заступництво по відношенню до них і до "святих місць" в Палестині, що кінець кінцем стало приводом для Кримської війни 1853-1856 рр. За підсумками війни Туреччина опинилася в стані переможців, але ця перемога була для неї пірровою, бо виснажила казну і поклала початок драматично наростаючої зовнішньої заборгованості країни. Головним же результатом війни і пов'язаного з цим чергового натиску держав було продовження танзіматських реформ.

Реформи 50-60-х років зробили ще один крок на шляху встановлення рівності всіх підданих імперії: був встановлений офіційний статус немусульманських общин-міллетів (грецької, вірменської, єврейської і ін.), оголошено про допуск їх представників до державної служби (питання про участь їх в армії залишилося невирішеним). Був прийнятий важливий закон про землю, відмінені цехові регламенти в містах, впорядкована система податкових відкупів. Судова влада була відокремлена від адміністративної, а шаріатські суди дещо потіснені. Було створено міністерство освіти, що відало світськими учбовими закладами. І нарешті, реформи надали немало прав і пільг іноземному капіталу, перш за все право на володіння нерухомістю.

Здійснення всіх цих реформ було пов'язано з діяльністю найвидніших реформаторів другої половини XIX ст. Алі-паши і Фуад-паши, радників Абдул-Меджіда і його наступника Абдул-Азіза I (1861- 1876), що керували урядом імперії. Керуючись доктриною османізму (всі піддані імперії - османи), вони прагнули зберегти домінуюче положення турків в країні при формальній рівності всіх населяючих імперію народів. Розуміючи необхідність подальшої європеїзації країни, вони робили відповідні поступки іноземному капіталу, хоча і виразно усвідомлювали, наскільки непопулярна ця політика і які могутні сили в імперії протистоять їй.

     

Що стосується поступок, то вони зводилися до тарифних пільг (8%-єдиний митний податок для іноземних товарів), до підтвердження режиму капітуляцій, до створення ведучого у фінансових справах імперії англо-французького Оттоманського банку (1856), що незабаром набув статус державного банку, а також до обширних капіталовкладень в промислове, залізничне будівництво, видобуток і обробку сільськогосподарської і іншої сировини. Слід помітити, що одночасно ріс зовнішній борг країни, бо дефіцит державного бюджету з часів Кримської війни погашався за рахунок позик. Заборгованість до 1876 р. досягла величезної суми в 6 млрд. франків. Платнею за це було все більш широке надання іноземному капіталу можливостей для проникнення в економіку імперії.

Результатом цього була поступова зміна господарства країни, що втягувалася в світовий ринок. Змінювався вигляд економіки як у сфері традиційного ремесла і торгівлі, так і в області сільського господарства. Все більш помітні позиції в господарстві займала промисловість, що народжувалася, для її потреб створювалася розвинута інфраструктура.

Всі ці загалом позитивні для країни зміни, включаючи і те, що наслідком їх було економічне вторгнення в країну іноземного капіталу, супроводилися зростанням національної самосвідомості, особливо в середовищі освічених інтелектуалів. В 1865 р. виникло таємне товариство "нових османів", що ставило свою за мету створити в країні режим конституційної монархії. На початку 70-х років в Стамбулі почала видаватися газета "Ібрет" ("Повчання"), що відображала їх ідеї. І хоча газета незабаром була закрита, позиції прихильників конституції, на чолі яких став видний сановник імперії Мидхат-паша, до середини 70-х років помітно посилилися. Масові виступи в травні 1876 р. послужили сигналом для початку рішучих дій: султан Абдул-Азіз був позбавлений влади, а новий султан Абдул-Хамід II погодився на конституцію, яка була офіційно прийнята в грудні 1876 р.

Конституція проголошувала основні права і свободи громадян імперії, створила двопалатний парламент і дещо обмежила прерогативи султана. Але вибраний парламент виявився слухняним волі монарха, а великий візир Мидхат-паша був в лютому 1877 р. висланий з країни. Султан, не дивлячись на всі конституційні обмеження його влади, явно ставав господарем положення. І для цього були вагомі причини.

Річ у тому, що зміни і перетворення 40-60-х років, тобто всі танзіматські реформи і тісно пов'язані з ними зміни в економіці країни, були результатом проникнення в імперію іноземного капіталу, принесли деякі вигоди лише міським верствам населення, які і підтримували нові реформи, включаючи конституцію. Варто нагадати, що це було у той час значною мірою нетурецьке і навіть немусульманське населення країни. Що ж торкається власне турків, то вони не тільки не мали вигод від нововведень і не могли скористатися їх плодами, але навпроти, відчували себе ущемленими в своєму звичному привілейованому положенні і навіть несли деякі економічні втрати, зокрема у зв'язку із земельною реформою.

Розпалювана мусульманським духівництвом незадоволеність з часом ставала все більш відчутною, чим і скористався новий султан, що знайшов в цій незадоволеності могутню опору для протидії конституціоналізму. Поразка в російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. лише підлила масла у вогонь: її легко можна було пояснити результатом нововведень, що ослабляли владу правителя.

Література

  1. Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович. Всесвітня історія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. - К.: Каравела, 2006. - 240с.
  2. Білоножко Сергій Володимирович, Бірюльов Ілля Михайлович, Давлєтов Олександр Рашидович, Космина Віталій Григорович, Нестеренко Людмила Олександрівна, Турченко Федір Григорович. Всесвітня історія. Нові часи: підруч. для 9-го кл. загальноосвіт. навч. закл. - 4-те вид. - К.: Генеза, 2007. Ч. 2: Кінець XVIII-початок ХХ століття. - К.: Генеза, 2007 - 304с.
  3. Киреев Николай Григорьевич. История Турции. ХХ век: [монография] / РАН; Институт востоковедения. - М.: Крафт+; ИВ РАН, 2007. - 606с.


10.11.2012