Osvita.ua Высшее образование Рефераты Всемирная история Державний устрій країн Стародавнього Сходу. Реферат
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Державний устрій країн Стародавнього Сходу. Реферат

На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства

Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.

Деспотія – у перекладі з грецького – "необмежена влада"; форма самодержавної влади. У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.

Такий державний устрій був дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

Чи була влада царів у дійсності настільки безмежної, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з'являлися цілком самостійні правителі.

Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н. е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н. е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що знаходиться на передодні завоювання Олександром Македонським.

У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації.

Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI – XII ст. до н. е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття "особистий будинок", тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося.

Була й інша сила, що заперечувала влади у фараонів, - жрецтво. Положення жреців особливо підсилилося в II тисячоріччі до н. е.: у цей час жреці різних храмів являли собою досить споєну силу. На чолі їх стояв верховний жрець храму бога Амона у Фивах – столиці Єгипту.

Жреці активно брали участь у палацевих інтригах і політичній боротьбі, все більше зміцнюючи свої позиції. Фараони, побоюючись сили і впливи світської аристократії – родової знаті, піддобрювали жреців щедрими дарунками, віддавали у власність землі і навіть міста. У результаті вплив і могутність жрецтва зростали ще більше.

Ситуація, що склалася в Єгипті була досить типова для всіх східних цивілізацій. У Китаї сильна централізована держава (вона називалася Західне Чжоу), що утворилося в 1122 р. до н. е., стала розпадатися вже в IX – VIII ст. до н. е.: правителі різних областей, свого роду адміністратори-намісники, зміцніли і набрали таку силу, що вже не бажали вважатися з волею імператора. Однак, тенденція до єдності країни не вгасала, як і в Єгипті. До III століття до н. е. роздробленість початку переборюватися.

В Індії ситуація склалася трохи інакше. На відміну від Єгипту чи Китаю періоди повної централізації були тут дуже нетривалими. Наприклад, у середині I тисячоріччя до н. е. у долині Гангу і поблизу від Нілу існувало біля шістнадцяти досить великих держав.

Імперія, що об'єднала майже весь Індостан, існувала не більш двох століть: з IV по II в. до н. е. Її називають імперією Мар’їв, по імені правлячої династії, представники якої зуміли створити велику централізовану державу. Але навіть у цей період влада пануючих поширювалася по всій країні дуже нерівномірно: були області, безпосередньо йому підлеглі, і області, у яких цілком самостійно правила місцева знать, зберігалися навіть міста-республіки.

Влада пануючи, зрозуміло, була обмежена, як і в Єгипті, жрецтвом (брахманами) і родовою знаттю, що входили у вищий орган керування – парішад. Паную належало особливо почитати брахманів як людей найбільш зроблених у релігійному відношенні: "Цар, уставши ранком, нехай ушанує брахманів... мудрих у керуванні, і надходить по їхній [радах]". Влада пануючи, таким чином, була досить сильно обмежена релігійними розпорядженнями; з ними, зокрема, повинні були узгоджуватися закони, що він видавав.

І такий порядок існував не тільки в гігантській імперії Маур’їв, але й у більш дрібних державах, що з'являлися в епохи роздробленості.

Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мала доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку.

Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.

Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, посвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючих.

У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений "сонячним ім'ям" – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім'я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту.

У Китаї імператора називали Сином Неба, верховного божества.

У найдавнішій індійській релігійній книзі Веди було написано, що цар створений з часток тіл різних богів, "і тому він блиском перевершує всіх створених істот... Подібно сонцю, він палить очі і серце, і ніхто на землі не може дивитися на нього. По своєму [надприродному] могутності він є вогонь і вітер, вона – сонце і місяць, вона – владика правосуддя...".

Усі ці пишні титули були не просто квітчастими метафорами, за допомогою яких цар звеличувався над своїми підданими. Не в переносному, а в буквальному значенні для древніх людей цар було богом у людському образі. Це вірування тягнулося ще з часів первісності, до таємничих ритуалів, у яких вождь племені, він же жрець, виконував роль творця, що створює з хаосу світовий порядок.

Як і в первісну епоху, у древніх цивілізаціях зберігалася віра в те, що цар (вождь) має магічну силу, від якої залежить благополуччя його народу. Ця сила поширюється на підданих і після смерті пануючи, а точніше, після його переходу в інший світ. Тому при похорон пануючи дуже велике значення надавалося правильному виконанню всіх похоронних загонів.

Гігантські піраміди будувалися в Єгипті для того, щоб облаштувати його нове "житло" якнайкраще: адже від загробного блаженства "великого бога" залежало процвітання країни. Ці древні представлення ішли в минуле дуже повільно: поступово зживалося віра в те, що цар є богом (у Китаї вже в I тисячоріччі до н. е. з'явилася ідея про те, що несправедливого царя можна змістити), але віра в те, що царська влада священна, залишиться надовго.

Функції держави полягали не тільки в придушенні і гнобленні – вони були набагато ширше і складніше. Створюючи закони, держава забезпечувала всі шари населення, хоча і не рівною мірою, визначеними гарантіями. Без цього неможлива було би життя суспільства. Закони упорядковували відносини між людьми, покладали на них відповідальність за свої вчинки, уселяли, що в них є права, нехай навіть мінімальні, реалізації яких можна вимагати. Особливо послідовно праві особистості захищалися в законах Хамурапі.

Так поступово починав формуватися рівень цивілізованості суспільства. Звичайно, цей рівень був ще досить низьким. Поняття справедливості мало зовсім не той зміст, що вкладає в нього сучасна людина. Розходження в положенні соціальних шарів були неймовірно великі. Але не будемо забувати, що це була лише перша ступінь довгого шляху людства до розуміння того, що держава повинна відбивати інтереси усіх рівною мірою, і спробам реалізувати такий принцип.


03.07.2012

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!