Osvita.ua Высшее образование Рефераты Социология Розвиток української соціології як науки. Реферат
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Розвиток української соціології як науки. Реферат

Зародження соціологічної думки в Україні Становлення та закріплення української соціологічної традиції Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття

1. Зародження соціологічної думки в Україні

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності - Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру - Києва і Середньої Подніпров'я.

Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі "Слово о законі і благодаті" спростовують твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому "Повчанні дітям" дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю. Рогатинець, І. Вишенський, Т. Прокопович, Г. Сковорода та інші. Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ - поч. ХVІІ ст. займає мислитель Іван Вишенський (бл. 1550-1620-і p.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. В його писаннях життя українського народу і боротьбі в умовах національного, соціального-й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722-1794). Він висуває теорію трьох світів (або "мірів"). Перший - великий "мір", що складається з безлічі світів; це всесвіт - макрокосмос, якому немає меж. Два інші - це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, "мірок") і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню - матеріальну й внутрішню -духовну.

2. Становлення та закріплення української соціологічної традиції

Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х p. XIX ст. До нього належали, передусім, М. Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С. Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) та Ф. Вовк. Вони друкують свої праці у часописі "Громада" (5 томів за 1878-1882 p.) та інших виданнях. М. Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому.

С. Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям.

Своєрідна інтерпретація С. Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру - "Ремесла і хвабрики на Україні" (1880, Женева).

Ф. Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою.

Учені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки.

Зв'язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П. Юркевич, В. Лесевич, К. Ганкевич, І. Федорович, О. Стронін.

Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушевський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е. Дюркгейма та М. Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом.

Чимало нових думок для розвитку української соціології дають представники теоретичної економії. М. Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів.

М. Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О. Конто. Понад 25 років його подальше життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Спенсер, Тард, Дюркгейм, Маркс та інші; П. Сорокін був один час секретарем Ковалевського. На думку останнього, порівняння Конто і Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; Ковалевський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем.

Історію суспільства сам Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато факторів, однак жоден з них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. В цілому й суспільне життя пояснюється ним через "теорію факторів", тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.

У книзі "Сучасні соціології" Ковалевський ратує за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути в той же час узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їх спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.

Нарешті, економіст М. Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватись. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються з сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.

Чималий інтерес для історії української соціології складають статистичні й соціографічні праці українських статистів, передусім О. Русова, і Ф. Щербини.

Не можна на згадати також, що у період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкуються Науковим товариством ім. Т. Шевченка. Навколо видавництва цього товариства об'єднується група дослідників, до якої входять В. Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В. Сгаросольський (автор блискучої розвідки "Теорія нації"), Ю. Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір "Україна irredenta", тобто "Україна незвільнена", від лат. irredenta terra - земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких вже після першої світової війни помітне місце займає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

3. Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття

Після 1917 року розвиток вітчизняної соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х p. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі - ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології - першу в Україні, - яку очолює Б. Кістяківський (1918-1920).

На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С. Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 p. видруковано "Записки соціально-економічного відділу", окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М. Туган-Барановського, С. Дністрянського, О. Гілярова та ін.).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О. Гермайзе, П. Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає річник "Первісне громадянство". К. Грушевська публікує тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. У цьому ж напрямі Ф. Савченко видає свої праці "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії".

Одною з причин повернення М. Грушевського в Україну стає прагнення перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі.

Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М. Грушевський виголошує доповідь "Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української" перед спільними зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що М. Грушевський намагається зберегти "свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою", створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, "але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію".

Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М. Грушевським, а при ній - дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О. Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду", яка упродовж 1926-1927 p. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє ряд інститутів у межах ВУАН. З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР.

Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А. Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український дослідник історії вітчизняної соціології В. Степаненко додає, що становище соціології в Радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувались поза межами України.

Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х p., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості і користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо і програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в рамках СРСР так і не було створено.

Розвал СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу у поступі соціології як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факультети та відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура для спеціальності соціологія, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис "Філософська і соціологічна думка".

Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення у 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук України.

Зараз вітчизняна соціологія знаходиться у нелегкому пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не стільки у проблематиці досліджень, скільки в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом.

Література

  1. Захарченко М. В., Погорілий O. I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.: 1993.
  2. Погорілий O. I. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
  3. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 1995.
  4. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
  5. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.
  6. Соціологія: Курс лекцій (під ред. В. М. Пічі) — Львів: 1996.
  7. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе \\Філософська і соціологічна думка, 1993, — № 11-12.
  8. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) - К.: 1996.
  9. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.: 1992.


28.05.2012

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!