Osvita.ua Высшее образование Рефераты Религиоведение Поняття свободи совісті в Україні. Реферат
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Поняття свободи совісті в Україні. Реферат

Поняття свободи совісті, історія його формування та розвитку. Конституція України та основні законодавчі акти щодо свободи совісті

1. Свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей та невід’ємним атрибутом демократичного суспільства. Саме тому питанням забезпечення конституційних гарантій прав людини, свободи світогляду та віросповідання належить одне з чільних місць у державній політиці України.

Свобода совісті — це особлива якісна визначеність людського буття, що відображає здатність суб’єкта до вільного самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору.

Совість — це категорія етики, що характеризує здатність особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання та здійснювати самооцінку власних учинків. Питання свободи совісті визначає питання духовної свободи особи, можливість існування такої сфери, в яку не мають права втручатися жодна влада, жодні організації чи політичні сили. Дотримання принципу свободи совісті означає визначення необхідності встановлення в суспільстві, у міжособистих стосунках та стосунках із владою принципу терпимості (толерантності).

Поняття свободи совісті розвивалося і як філософське вчення, і як категорія права, а у своїй генезі пройшло різні етапи — від розуміння його тільки як віротерпимості до права вільно вибирати й сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної.

Реалізація права на свободу совісті тісно пов’язана з розвитком суспільства, держави і їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людини. Проблема свободи совісті завжди розв’язувалася залежно від потреб і завдань, що поставали в конкретний історичний період перед суспільством, від рівня його розвитку, від інтересів панівних верств, а подекуди й від особистих уподобань правителів.

У стародавніх суспільствах духовне життя людини формувалося цілком на основі тієї чи тієї релігії. Релігія була панівною формою суспільної свідомості. Тому й проблема совісті розглядалася виключно як релігійна проблема — як вибір того чи іншого віросповідання.

Як правило, боротьбу за свободу віросповідання вимушені були вести поневолені народи, які не погоджувалися приймати релігію своїх завойовників (наприклад євреї, підкорені Римською імперією, або адепти первісного християнства).

У середньовічній Європі католицька церква була нетерпимою до будь-якого іновірства і жорстоко переслідувала найменші вияви вільнодумства. Тільки в ХVІ-ХVІІІ ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою, починають відкриту боротьбу за право людини вільно визначати своє ставлення до релігії.

Одними з перших захисників свободи совісті були відомі філософи й учені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ж. Мельє, Т. Гоббс, Дж. Локк. Французькі просвітителі Ж. Ж. Руссо, Вольтер, П. Гольбах, Д. Дідро, К. А. Гельвецій, Ж. Ламетрі у своїх працях розвивають атеїстичні погляди. Під правом на свободу совісті вони розуміли не тільки право сповідувати будь-яку релігію, а й право бути невіруючим, атеїстом.

Значний внесок у розробку теоретичних засад свободи совісті, обґрунтування її принципів було зроблено К. Марксом та Ф. Енгельсом, хоча практична реалізація цих засад у Радянському Союзі набрала спотвореного ідеологічного забарвлення.

Унаслідок непростих, суперечливих історичних колізій на теренах України, зокрема нетолерантного ставлення з боку польського католицизму та російської державної православної церкви до релігійних традицій та уподобань українців, ідея свободи совісті знайшла тут благодатний ґрунт. Розвиток її був пов’язаний з боротьбою, спрямованою проти царизму та національного поневолення.

Після лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалює низку постанов та декретів, що мали на меті поліпшення стану справ у релігійній сфері, розширення прав релігійних меншин тощо. Докорінно починає змінюватися становище релігійних організацій після Жовтневої революції 1917 р., коли ухвалюються декрети, що позбавляли церкву земель та привілеїв.

У січні 1918 р. було проголошено декрет "Про свободу совісті, церковні й релігійні товариства", згідно з яким церкву було відокремлено від держави. Радянський уряд не потребував послуг від релігійних організацій і відмовляв їм у своїй підтримці. Будь-які привілеї або позбавлення прав, пов’язані з віросповідною належністю громадян, скасовувалися. Із усіх документів вилучалися дані щодо належності до релігійних конфесій. Освіта набула тільки світського характеру. Органам влади заборонялося видавати будь-які закони й постанови, що обмежували свободу совісті. Усі церкви й релігійні товариства мали однакові права. Названим декретом фактично було створено основу правової бази державно-церковних відносин у СРСР.

Революційні події в Україні 1917—1922 рр. не дали змоги реально впровадити в життя нормативні акти з питань релігії, що їх схвалювали уряди різної політичної орієнтації. Із остаточним встановленням в Україні радянської влади правові засади існування та політику щодо релігійних організацій було практично повністю запозичено з відповідних документів радянської Росії.

З кінця 20-х років розпочалися процеси насильницького впровадження ідеології атеїзму, що мала на меті повну ліквідацію релігії та сприяла масовим репресіям служителів культу, закриттю церков, дискримінації віруючих. Реально склалася ситуація, коли проголошені та законодавчо закріплені положення про свободу совісті були фактично лише деклараціями. Такий стан справ залишався до кінця 80-х рр., коли розпочалися демократичні перетворення.

Розпад СРСР та проголошення незалежності України створили якісно нову ситуацію в духовній сфері нашої держави. За короткий час відбулася переорієнтація свідомості мільйонів людей на ті традиційні світоглядні й морально-етичні цінності, що раніше заперечувалися офіційною загальнообов’язковою ідеологією. Відтак розпочинається бурхливе відродження релігійних інституцій, з’являються нові, раніше незнані в Україні конфесії.

Релігійний чинник поступово відіграє все більшу роль у суспільному житті України, впливає на формування її внутрішньої політики та міждержавних стосунків.

2. Високі стандарти в галузі прав людини, що стосуються свободи совісті та релігій, закріплено в Конституції України, ухваленій у червні 1996 р. Згідно зі статтею 35 Конституції "…кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

У цілому законодавство України про свободу совісті та релігійні організації є системою пов’язаних між собою нормативних актів, якими регулюються державно-церковні відносини. Безперечно, найважливішим із них є Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", в якому зосереджено більшість правових положень, які регулюють загальні питання забезпечення свободи совісті.

Інші законодавчі акти або безпосередньо стосуються окремих галузей державно-церковних відносин, або розвивають, конкретизують відповідні положення названого Закону. Серед них слід назвати Закони "Про освіту", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю", "Про благодійництво та благодійні організації", "Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну", "Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів" тощо.

Державно-церковні стосунки регулюються також низкою указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Першим законодавчим актом, що визначав нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забезпечення свободи совісті, став Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", ухвалений Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається із 32 статей, поділених на шість розділів.

У першому розділі подаються загальні положення. Зокрема визначаються завдання закону, серед яких основними є: гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівноправності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків колишньої державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадянської злагоди та співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду чи віровизнання (ст. 1).

За законом ніхто не може проголошувати обов’язковості будь-яких переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування стосовно визначення громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігій, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів порушення таємниці сповіді (ст. 3).

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, установлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їхнього ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи образа релігійних почуттів громадян, спричиняють відповідальність, установлену законом (ст. 4).

Держава захищає права й законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере до відома й поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень для однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації проти інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися в діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих або віруючих інших віросповідань (ст. 5).

Державну систему освіти в Україні відокремлено від церкви (релігійних організацій), вона має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігій. Не допускається встановлення обмежень на проведення наукових досліджень, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності або невідповідності засадам будь-якої релігії або атеїзму.

Релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи (ст. 6).

Другий розділ закону визначає, які організації визнаються релігійними, установлює порядок їх реєстрації. Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян у сповідуванні й поширенні віри і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади (ст. 7).

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації в порядку, установленому законом (ст. 12).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) (ст. 13).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи, громадяни в кількості не менше десяти осіб, які утворили її, подають статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим — до Уряду АРК.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут до державного органу України у справах релігій (Державного комітету України у справах релігій).

Орган, який здійснює реєстрацію, у місячний термін розглядає заяву, статут релігійної організації, ухвалює відповідне рішення і не пізніше ніж у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У реєстрації статуту релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або фактична діяльність суперечать чинному законодавству (ст. 15).

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень чинного законодавства її діяльність може бути припинено в судовому порядку.

Третій розділ закону визначає майновий стан релігійних організацій. Релігійні організації мають право використовувати для власних потреб будівлі та майно. Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або у власність релігійних організацій.

Культова будівля та майно можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою.

Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, установленому Земельним Кодексом України та іншими законодавчими актами України (ст. 17).

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими пожертвуваннями та одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються.

Релігійні організації не мають права проводити примусове обкладання віруючих (ст. 18).

Релігійні організації в порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо) (ст. 20).

Розділ четвертий визначає права релігійних організацій, пов’язані зі свободою віросповідання. Вони мають право засновувати й утримувати місця для богослужінь або релігійних зібрань з вільним доступом для всіх бажаючих.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення й відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають у них, або з ініціативи релігійних організацій (ст. 21).

Релігійні організації та віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати й підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва або для участі в релігійних зібраннях та інших релігійних заходах.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних релігійних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації (ст. 24).

Розділ п’ятий регламентує трудову діяльність у релігійних організаціях. Вони мають право наймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за згодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором (ст. 25).

На громадян, які працюють у релігійних організаціях за трудовими договором, поширюється законодавство про працю нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій (ст. 26).

Громадяни, які працюють у релігійних організаціях, включаючи священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному забезпеченню й соціальному страхуванню нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій (ст. 28).

Розділ шостий закону говорить про державні органи та контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст. 29).

Державним органом України, на який покладається забезпечення державної політики у справах релігій і церкви, є Державний комітет України у справах релігій.

З цією метою він на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу з питань, що потребують втручання цих органів, сприяє зміцненню взаєморозуміння й терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань, здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій (окрім релігійних громад); надає консультативну допомогу державним органам щодо застосування законодавства про свободу совісті та релігійні організації, здійснює контакт і координаційні зв’язки з відповідними органами інших держав (ст. 30).

Україна, заявивши про пріоритетність прав людини, зобов’язалася узгодити свої правові стандарти з вимогами міжнародних правових актів.

Найважливішими з-поміж них є "Загальна декларація прав людини" (1948), "Конвенція про захист прав і основних свобод людини" (1950), "Міжнародний акт про громадянські й політичні права" (1966), "Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі" (1975), "Празька хартія для нової Європи" (1990), "Декларація про права осіб, які належать до національних, не етнічних, релігійних чи мовних меншин" (1992), "Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігій чи переконань" (1981), "Підсумковий документ Віденської зустрічі" (1989).

Свідченням реального забезпечення в Україні права на свободу совісті є кількість релігійних організацій, яка нині вже досягла майже 23 тис. Церкви вийшли на якісно новий рівень функціонування. Так, діяльність релігійних громад скеровується понад 200 релігійними центрами й управліннями. Підготовка духовенства ведеться в 100 духовних навчальних закладах. Церковну службу здійснюють близько 20 тис. священнослужителів. Релігійні організації видають близько 120 газет та журналів.

Проте в цій сфері існують досить складні проблеми. Найнебезпечнішою з них є міжцерковні конфлікти, які найчастіше виникають на ґрунті претензій на володіння культовими будівлями.

Потребують вирішення питання викладання в навчальних закладах релігієзнавчих дисциплін, соціальної роботи церкви, взаємодії релігійних організацій і армії тощо.

Усе це зумовлює необхідність запровадження змін до чинного законодавства відповідно до вимог часу.

Українська держава підтримує екуменічний рух як в Україні, так і у світі. До цього руху, що виник на початку ХХ ст. як рух християнських церков, уже приєднуються ісламські, буддійські організації та громади певних етнічних релігій.

Література

  1. Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1995.
  2. Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996.
  3. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997.
  4. Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997.
  5. Мень А. История религии: В 2-х кн. — М., 1997.
  6. Основы религиоведения. — М., 1998.
  7. Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996.
  8. История религии. — Ростов н/Д, 1996.
  9. Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996.
  10. Релігієзнавство / За ред. М. Ф. Рибачука. — К., 1997.
  11. Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998.
  12. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
  13. Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996.
  14. Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.
  15. Угринович Д. М. Введение в религиоведение. — М., 1985.


29.05.2012

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!