Osvita.ua Высшее образование Рефераты Религиоведение Історія та сучасний стан греко-католицизму в Україні. Реферат
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Історія та сучасний стан греко-католицизму в Україні. Реферат

Соціально - політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині. Кревська унія 1385 р. Друга Городельська унія 1413 р. Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р. Передумови прийняття Люблінської унії. Прихильники та противники унії. Наслідки Люблінської унії. Сучасний стан греко-католицизму

Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні. Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Середземномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада.

Вона витримала численні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуваннях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть представників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії.

Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну суспільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.

Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., започаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під назвою "Візантія" проіснувала ще близько тисячі років.

За міцніючої державної влади не могло бути й мови про той шлях визначення, що його пройшла римська громада. Східні громади християн, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.

Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — папою римським, завжди намагалася поставити себе над правителями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого становища у суспільстві.

Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насамперед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церкву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, православній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р.

Важливою обставиною для вибору київським князем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.

Остаточне розмежування східного і західного напрямів християнства — розкол на католиків та православних — було зумовлене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.

Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про "філіокве" (лат. "і від сина"). Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від "Бога-отця" (як вчили східні теологи), а й "від сина". Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що "дух" (влада) походить і від "сина — Ісуса Христа", а насправді — від його намісника, що ним проголошено папу римського. "Філіокве" — це догматичні претензії папства на безмежну релігійну владу над світом.

Дане положення стало своєрідним богословським обґрунтуванням експансіоністської політики Ватикану. Для її проведення папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія — "ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу". Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося насадити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.

У світі проблематики нас насамперед цікавить уніатська політика папства щодо народів слов'янського Сходу — російського, українського та білоруського. Перші спроби окатоличення Русі, як про це свідчать літописи, римські папи здійснили ще в період князювання Володимира Святославовича (978—1015 рр.).

Існуючі в той час два християнських центри — греко-православний, очолюваний вселенським патріархом у Константинополі, і католицький, на чолі з папою римським, — мріяли обернути багату і сильну Київську державу у свою віру й підкорити собі. Щоправда, відомі невдалі спроби католицьких місіонерів проникнути на Русь, наприклад у 962 р., ще до офіційного запровадження християнства на Русі.

Німецький імператор Оттон 1, який мріяв про підпорядкування слов'янських країн своїй владі, направив у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа Руського", проте княгиня Ольга не прийняла його. Вороже зустрінутий у Києві, місіонер змушений був рятуватися втечею. Причини безумовного провалу його місії католицький церковний історик Я. Левицький вбачає в тому, що латинський обряд був маловідомий і не мав за собою історичного підґрунтя на українській землі, тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Сучасні уніатські богослови також визнають, що Русь — Україна прийняла християнство у формі східного обряду від Візантії.

Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині.

У 988 р., уже після того, як князь Володимир прийняв християнство візантійської православної церкви і готував хрещення Русі за цим обрядом, папа римський, під приводом передачі князю мощей з Риму, знову направив послів з дорученням схилити його до католицизму. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію.

Серед частини правого крила римської курії поширене таке розуміння процесу християнізації Русі: Русь хрестили католицькі місіонери, російські єпископи постійно добивалися і добились-таки милістю папства унії з Римом. Однак цю концепцію унії, впроваджену на Україні, важко узгодити з логікою історії.

Адже відомо, що не російські єпископи прагнули до об'єднання з католицизмом, а, навпаки, папська курія протягом століть настійно докладала зусиль до того, щоб "привернути схід", тобто прибрати до себе православ'я. Уже після поділу церков у 1054 р. один з його головних винуватців кардинал Гумберт зразу ж виїхав із Константинополя до Києва, аби навернути князівський двір на користь Риму. Це була перша спроба нав'язати унію, але вона була безуспішна.

Уже тоді Русь, яка межувала з державами, що зазнавали впливу з боку Риму, привертала пильну увагу римської курії. Відокремившись від православного сходу, Рим прагнув поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх своїй владі. У 1204 р. папа Інокентій III через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Петрового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію союзу (унії), але його передчасна смерть уможливила спроби насильницького насадження цієї, за словами уніатського церковного історика М-Чубатого, "першої церковної унії".

Галич захопив угорський король Андрій II і почав примушувати населення до прийняття-католицької віри, "щоб взятих таким чином у лещата галичан, тримати у вірності своєму королю та в покорі й присязі римській церкві" (Правда про унію. Документи і матеріали. — Львів, 1968, с. 20), — так писав він у листі до папи римського. Андрій II, вимагаючи в 1214 р. у Інокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які ніби бажають поєднатися з Римською церквою.

Однак згаданий ними уніатський автор називає цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів, всупереч волі народу, який рішуче виступив проти насилля. У 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до якого потягнулось змучене пограбуванням та знущанням населення, а із загарбниками втекло "багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила усіх своїх прибічників" (Чубатий М. Західна Україна і Рим у XII ст. — Львів, 1917, с. іб—17).

Інокентій IV у ролі знаряддя поширення католицизму на території Русі прагнув використати Тевтонський орден, заснований у кінці XII ст. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, який був укладений під керівництвом римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Новгородський Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій папа Інокентій IV зав'язав з Руссю мирні стосунки і прислав у 1248 р. своїх легатів до Олександра Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь відповів рішучою відмовою і припинив зв'язки з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. У грудні 1240 р. хан Батий з великим військом перейшов Дніпро і взяв в облогу Київ. Кияни більше тижня билися за своє місто, але врешті-решт воно було взяте і зруйноване. Після Києва орди Батия посунули, піддаючи розоренню міста і села Галицько-Волинського князівства, на захід, розгромили армію союзних військ у Чехії, одержали перемогу над військом угорського короля Бели IV і вийшли до берегів Адріатики. Однак, маючи в тилу розорену, але нескорену Русь, завойовники були змушені у 1242 р. повернутись.

Монголо-татарська загроза примусила Інокентія IV включити питання про захист від загарбників у порядок денний Першого Ліонського Собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до початку собору папа відправив в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні. Йому доручалося передати великому ханові пропозицію: прийняти католицьку віру та встановити мирні стосунки з католицькими державами Західної Європи.

Але перед цим посольство мало зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії на Русі і переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. князь Данило Романович вступив у переговори з папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татарських полчищ разом з європейськими державами, за умови підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції.

Тяжке становище, в якому перебувала Галицько-Волинська Русь, коли на неї з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, привело князя Данила Романовича до думки прийняти пропозицію папи римського про спільні дії. Папа Інокентій IV, скориставшись цим, буллою від 27 серпня 1247 р. поспішив проголосити єднання галицьких князів з римською церквою. Легатом і архієпископом на Русь був призначений Альберт Суєрбер, але йому так і не вдалося виконати свою місію. Данило, переконавшись у підступних намірах папи римського, припинив відносини з римською курією.

Близько 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татарського ярма. Данило Галицький королівську корону прийняв і коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р. Але, переконавшись у тому, що чекати допомоги з Риму марно, знову припинив відносини з папою. Отже, перші спроби унії української церкви з римською виявилися невдалими.

Як бачимо, відносини Риму з князем Данилом Галицьким базувалися не на ідеї віросповідної єдності руської церкви з римською. Переговори відбувалися з ініціативи Риму. До згоди на унію примушувалася сторона, що зазнавала політичних ускладнень та сподівалася на підтримку з боку римської курії.

Керуючись суто політичними, мирськими мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську унію 1274 р. і Флорійгійську унію 1439 р. Однак ці унії на Русі не були прийняті, хоча Константинополь і Рим намагалися підкорити папству і Москву. Для цього було використано митрополита Ісидора — грека з Фесалонік, друга і таємного агента папи Євгенія IV.

Тоді, в першій половині XV ст., точилася вперта боротьба за митрополичий центр на Русі між Москвою і Литвою. Після смерті митрополита Фотія (1431 р.) московський великий князь Василь Васильович (Темний) із руськими архієреями і всім духовенством в 1432 р. обрали митрополитом Київським і всієї Русі рязанського єпископа Іону.

А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь до патріарха свого кандидата на Руську митрополію смоленського єпископа Герасима, який в 1433 р. був затверджений митрополитом, але тільки Литви. Коли єпископ Іона, що кілька років виконував обов'язки митрополита, прибув 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, сказавши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора. Іоні пообіцяли митрополію після Ісидора.

Неважко зрозуміти, чому Константинополь віддав перевагу Ісидору, знехтувавши московським кандидатом Іоною. Уряд Візантії, на яку з усіх боків насідали турецькі завойовники, шукав для боротьби проти них військову допомогу в Західній Європі. Папа римський обіцяв надати таку допомогу, але за це вимагав вступити в унію з Римом і визнати верховенство римського первосвященика.

Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи, що перебували у дуже скрутному політичному становищі, зголосились на унію і на догоду Риму готові були втягнути до неї і Русь. Тому за рекомендацією керівництва католицької церкви і був висвячений у Константинополі на Руську митрополію Ісидор, активний прихильник унії. У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно, бо він не приховував своїх поглядів й симпатій до латинства.

Пробувши в столиці близько чотирьох місяців, він почав збиратися на Флорентійський собор, котрий мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Великий князь Василій настійно відмовляв митрополита від цієї подорожі, проте Ісидор поради не прийняв. З собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор Їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник папи римського в руських князівствах. Він удостоївся цього титулу від папи Євгенія IV за активну участь у підготовці необхідного йому рішення собору. Підготовка часом велась досить жорстокими методами — 60 єпископів та 150 інших представників православного духовенства, котрі відмовилися підписати унію, були піддані катуванням.

Коли Ісидор, відправляючи літургію у березні 1441 р. в Успенському соборі Кремля, згадав ім'я папи Євгенія, а потім проголосив акти Флорентійського собору, то цим викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Василь назвав Ісидора лжепастирем, зрадником православ'я і велів ув'язнити його в іудиному монастирі. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, засудив його як єретика і позбавив сану.

Кардиналу вдалося втекти в Литву, але й там він не знайшов підтримки унії і назавжди подався до Риму, де й помер 1462 р. у сані кардинала і з титулом Константинопольського (уніатського) патріарха. До речі, і Константинополь невдовзі відмовився від Флорентійської унії. Ісидор був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви.

В Москві після цього визнали неможливим надалі підтримувати зв'язки з Константинопольською церквою, що прийняла унію. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, що руська церква 1448 р. відокремилася від константинопольської і стала автокефальною, тобто самостійною.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи, оскільки папство не захотіло допомогти своїм "єдиновірцям". У 1453 р. турки пограбували Константинополь, що стало великою втратою для загальнолюдської культури.

Рим, однак, не відмовився від своїх планів і для втілення їх у життя використовував різні засоби, зокрема намагався тримати при кожному королівському й князівському дворі агентів, які систематично інформували папу про найважливіші події у державі, князівстві і сприяли поширенню католицизму. Так, агентом Ватикану при дворі великого князя Московського і всієї Русі Івана III був карбівник монет італієць І. Фрязін. Після смерті дружини Івана III він негайно сповістив про це Рим, де керівництво католицької церкви вже турбувалося про "гідну" наречену для великого князя — грецьку принцесу Софію Палеолог, виховану під наглядом уніатського духовенства.

Софія прибула до Москви у супроводі великого почту, серед якого був і емісар Ватикану, католицький кардинал, котрий вручив Івану III листа папи римського. Він сподівався, що під впливом Софії великий князь визнає церковну унію з Римом і главенство папи. Але ці плани не здійснилися, оскільки після одруження Софія Палеолог назавжди відмовилася від унії і повернулася до православної віри, віри своїх предків і чоловіка.

Невдача Флорентійської унії не зупинила намагання Риму просунутися на схід при першій нагоді, яка виникла, коли велике Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі; війська польського короля Стефана Баторія із заходу; турок і ногайців з півдня. Цар Іван IV (Грозний) не бачив можливості відстояти свої недавні завоювання і тому вирішив звернутися по допомогу і посередництво до римської курії. У відповідь Григорій XIII направляє позицією, аби цар підкорився "наміснику Бога на землі" та прийняв умови Флорентійського собору про унію.

Іван Грозний, який у ході Лівонської війни повністю знищив католицький лівонський орден хрестоносців, не повірив у дружні наміри Риму. Через посередництво папи було укладено мир між Грозним і Баторієм, але від унії московський цар рішуче відмовився. Він, як пише сучасний уніатський історик І. Хома, "перехитрив в такий спосіб і Рим, і його посла щодо можливості московської церковної унії" (Богослов'я. — Рим, 1976. — С. 32).

У 1458 р. за вказівкою папи Калліста III в Литву з Риму прибув митрополит Г. Болгарин — учень Ісидора. Король Казимир прийняв призначеного Римом митрополита, однак Григорій, тверезо оцінивши ситуацію, не вживав жодних заходів до утвердження унії, а в 1470 р. навіть зовсім відмовився від неї. Царегородський патріарх Діонісій визнав його православним і благословив на Київську митрополію.

Безуспішними виявилися і подальші спроби королів польських та великих князів литовських привести православне населення підпорядкованих їм українських і білоруських земель до послуху Римському престолу. Отже, Флорентійська унія не залишила жодних помітних слідів. Інше значення мала Брестська унія 1596 р. Перед тим як проаналізувати причини наслідків цієї унії, слід згадати унії, що їй передували.

Кревська унія 1385 р. Це перша з п'яти уній в польській історії (три політичні, дві останні — релігійні). Її причиною стала загроза Польщі та Литві з боку Тевтонського ордену, її результатом — політичний союз двох держав, що був скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Яд-вигою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. На схід переселялися маси голодної польської шляхти, яка відтісняла і литовців, і українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та полонізації. Православна церква непокоїться про свої західні єпархії. Після нашестя монголо-татар резиденція митрополита переноситься то до Володимира-на-Клязьмі, то до Москви, митрополити Петро Галицький та Кипріан Литовський переходять до Москви і відновлюють єдність Київської митрополії.

Друга Городельська унія 1413 р. За її результатами зміцнів політичний союз Польщі і Литви. З цього часу кожен литовсько-руський князь має визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики. У Галичині почався рішучий наступ на "схизматів" (так католики називали православних). Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завойовують турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі починають домінувати у релігійному та державному житті. Їх поява значною мірою пояснюється тим, що серед польської знаті, готової "вогнем і мечем" у власних інтересах утверджувати хрест римсько-католицької церкви "на кресах східних", водночас дедалі більшого поширення набувала ідея позбутися залежності від Риму. Це пояснюється обставинами того часу, адже XVI ст. — епоха Реформації в Європі.

Проте члени ордену Ісуса поклали край цим настроям, зміцнили позиції католицизму в Польщі, створили ефективну систему полонізації й окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Переконавшись у безплідності намірів навернути їх у латинство, єзуїти почали наполегливо і спішно готувати унію православної церкви в Польщі з Римом. На думку енергійних членів ордену Ісуса, унія, зберігаючи на певний час звичні для народу східні богослужебні обряди та звичаї, повинна була пізніше стати засобом поступового приведення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Широка підготовка до запровадження унії єзуїтами передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви і, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом — передусім для православних віруючих, білорусів і українців, які жили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, зазнаючи не лише релігійного, а й соціальних та національних утисків. Польсько-литовська феодальна верхівка, відчуваючи вплив Русі на українців і білорусів, здійснюваний через православну церкву, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на посади вищого православного духовенства — митрополита та єпископів — на Україні і в Білорусії осіб, що дискредитували православ'я.

Так, у 1583 р. Київським митрополитом був призначений Онисифор. Дівочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначив священиками багатоженців. Це викликало незадоволення віруючих. Польський король скористався прибуттям до Польщі Константинопольського патріарха Єремії і переконав його зняти Онисифора й висвятити на митрополита людину, висунуту руською шляхтою, — таємно підготовленого єзуїтами єпископа Михайла Рогозу.

Хоч патріарх і знав про деякі непорядні вчинки цього єпископа, про його зв'язки з єзуїтами і недовір'я до нього православних, але під тиском польського короля висвятив Рогозу на сан митрополита. Проте, щоб запобігти негідним вчинкам нового ієрарха, всупереч церковній практиці призначив на Київську митрополію свого екзарха — Луцького архієпископа Кирила Терлецького, наділивши його правами, які насправді перевищували права самого митрополита. Проте, як виявилося пізніше, Терлецький підтримував тісні зв'язки з єзуїтами, не раз виконував їхні доручення. Отже, православну церкву на Україні та в Білорусії очолили люди, які докладали чимало зусиль для запровадження унії православної церкви з римським престолом.

Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали активний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Активізації їхньої діяльності сприяв вихід у 1577 р. книги єзуїта Петра Скарга "Про єдність Божої церкви під одним пастирем", яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками православ'я і католицизму. Сама структура книги відповідала класичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православними, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.

Маскуючись під захисника інтересів українського та білоруського народів. Скарга нібито неупереджено аналізував усе, що могла дати українцям і білорусам західна латинська і східна грецька культура. "Одначе на Україні й Білорусії уся наука впала, — писав він, — а попи схопили й ніколи вівці (тобто православні віруючі) не можуть мати з них такої втіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греками, український і білоруський народи, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися... слов'янською, щоб ніколи не прийшло" до справжнього розуміння і науки. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим" (Возняк М. Історія української літератури. — К., 1921. — Т. 2 — С. 2, 41).

Усе відібрав бог у греків і Русі, твердив далі Скарга, і справжня наука перейшла від греків до Латинської церкви, а тому розраховувати на поширення науки і культури з Греції не доводилось. Йому підспівував також єпископ Потій: "Як для греків, так і для руських спасіння — в єдності з римською церквою, яка володіє повністю про-світними засобами і додає премудрості й розуму всім, хто з чемністю сина звертається по її материнську допомогу" (Савич А.) Западно-русские униатские школьі//Трудьі Белорусского университета. — Минск, 1922. —№2. — С. 114).

Така проватиканська аргументація поширювалася в Україні й Білорусії і мала на меті підготувати ґрунт для церковної унії. Католицька пропаганда зображає запровадження уніатства як турботу про "єдність церкви Божої під одним пастирем" — папою римським. За твердженням єзуїтів, здійсненню цієї мети не суперечили всілякі жорстокі засоби й підступні дії, фанатична ненависть і фізичне знищення противників, проведення політики "батога і пряника".

Єзуїти застосовували різні форми й методи поширення унії серед населення. Зокрема, православному духовенству вони обіцяли рівність у всіх привілеях з латинськими ксьондзами, переконували священиків у силі католицизму, необхідності церковної унії з ним, переслідували противників унії адміністративними засобами.

Унія в Речі Посполитій була бажаною для Риму як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і насамперед тому, що Рим і його первосвященик, а також католицьке духовенство в Польсько-литовській державі здавна плекали мрію про підкорення всієї східної православної церкви Римському престолу. Єзуїт Антоній Поссевін висловлював загальну думку католицького керівництва, коли говорив, що тільки прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р. Польща, Русь (Україна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.

На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я процеси: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й віруючих в католицьку віру, а з другого — примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втрачає знать, не католикам забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. Повстання козаків і селян топляться в крові.

Найвідомішими з них було повстання 1591—1596 рр., жорстоко придушене. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польського магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки, пізніше — прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населення, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обґрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православного населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове "узгодження церковне", згідно з яким українське і білоруське населення, підкорене "апостольській столиці", було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила проблему вибору і перед православним духовенством:

  • продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу;
  • прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована;
  • піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Прийняття ідеї унії частиною православного духовенства пояснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими обставинами. Уже протягом століття, незважаючи на церковні канони, зловживаючи правом патронату призначати кандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиків парафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часом продавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичайно знижувався духовний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а не інтереси свого народу; це підривало її зв'язок з народними масами.

Зрозуміло, що ці характеристики не стосуються усіх представників православного духовенства на Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті. Ці ієрархи саме завдяки унії розраховували добитися рівноправності з польськими феодалами, домогтися високих державних і церковних посад і звань. Свою згоду на визнання влади папи римського вони пов'язують не з переконаністю в істині догматів католицької церкви, не з релігійно-ідейними мотивами.

Православні ієрархи пояснюють це незадоволенням розпорядженнями патріархів, складним становищем церкви на Сході. Особливо ж підкреслюється стурбованість тим, що єпископи залишили кафедри та села й помістя, які перебували у їхній власності; щоб митрополитові та єпископам були дані місця в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, взагалі, щоб вони були зрівняні в правах з католицькими єпископами.

Переходячи під владу Риму й прагнучи знайти підтримку з боку короля та уряду, єпископи ніби уникали глибокого невдоволення решти православного духовенства, братств, православного шляхетства і всього народу.

Підготовка православної церкви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що її дотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи — Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїми печатками грамоту про згоду прийняти унію. Й укладення в Бресті було так само засекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. В цій першій грамоті про унію висловлене тільки бахання визнати владу папи за умови, що він збереже на віки непорушними церемонії та всі священнодійства Східної церкви, тобто службу Божу і весь церковний порядок.

Крім того, єпископи, що підписали грамоту, просили, щоб король своїми грамотами забезпечив їм вольності і затвердив артикули, котрі вони йому представлять (Жукович П. Сеймовая борьба православного западно-украинского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — СПб, 1901. — С. 95—96). Передати цю грамоту було доручено єпископу Луцькому Кирилу (Терлецькому), який добре знав латинського єпископа Луцького Бернарда Мацієвського.

Пізніше питання про унію обговорювалося не на чергових зборах, а на таємних, "покутних зібраннях" (тобто "по кутках"). У посланні віденського духовенства до новогрудського воєводи Феодора названі чотири "покутних собори": Сокаль-ський, Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбулися 1594—1595 рр.

У грудні 1594 р. у Сокалі було розроблено десять умов прийняття унії, так звані "сокальські артикули", тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в них нічого не говорилося. Уповноважений Сокальського з'їзду Терлецький та інші прибічники унії в 1595 р. на нарадах разом із представниками католицького духовенства виробили "Угоду духовенства латинського і руського, при посередництві Кирила (Терлецького), єпископа Луцького, з відома його королівської милості та панів-сенаторів".

У цій угоді, за настійною вимогою представників католицької ієрархії, уповноважений православних єпископів повинен був дати обіцянку представити спільні догматичні питання на розгляд папи. Митрополит М. Рогоза та єпископи Володи-мирський, Луцький, Пінський разом із Кобринським архімандритом Тоною підписали 1 червня 1595 р. докладні артикули унії папі й королю. 12 червня митрополит і єпископи підписали послання папі, висловивши тим самим згоду прийняти унію.

Унія, яка готувалася таємно від народу, піддалася рішучому осуду ще до її проголошення. Слідом за князем Островським Константином єпископ Львівський Гедеон 1 липня 1595 р. записав у міській книзі свій офіційний протест проти унії: "Постанова про неї складена всупереч правилам та звичаям нашої православної віри, нашим правилам і вільностям, без відома й дозволу патріархів, наших духовних керівників, без нарад духовного собору, а також без волі світських станів, як знатних старо-житних станів, так і простих людей православної віри, без згоди яких ми нічого робити не бажаємо" (Малишевский Й. Западная Русь в борьбе за веру й народность. — СПб, 1892. — С. 197).

Приклад єпископа Гедеона наслідував і єпископ Перемишльський М. Копистенський, який у своїй заяві настійливо вимагає передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати унію, не погоджувався на скликання собору. Він 14 вересня 1595 р. повідомив своїм підданим про об'єднання православних в Речі Посполитій з римською церквою універсалом і через два дні відправив єпископів Іпатія і Кирила до Риму. Водночас Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати в Польщі з'їзд руських уніатів і православних для залучення останніх до римської віри. Король наводив також політичні мотиви відносно унії.

Зокрема, висловив побоювання, що через "схизматиків" (тобто православних) можуть передаватись туркам урядові таємниці. Якщо на Русі уніати об'єднаються з апостольським престолом, то це легко може привести в унію і велике князівство Московське, де мільйони християнських душ заражені "грецькою схизмою", оскільки і в одних, і в других одна богослужебна мова, та й розмовна мова обох народів мало чим відрізняється.

У грудні 1595 р. єпископи, послані до Риму польським королем на аудієнцію до папи Климента VIII, в присутності кардиналів подали йому прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій прийняти їх в об'єднання з римською церквою. Обидва єпископи прочитали й підписали Символ віри ("філіокве"), визнали догмат про верховну владу папи, постанови західних соборів, включаючи Флорентійський та Тридентський, чим перевищили дані їм повноваження, повністю прийнявши католицьку віру.

Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, "якщо ці обряди й церемонії не суперечать істині і вченню католицької віри і не перешкоджають спілкуванню з Римською церквою", право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів своїх областей. У пам'ять про цю подію було викарбовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, а з іншого — папа на троні, що благословляє стоячого на колінах уніатського посла.

Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа через послів Сигізмунда III просив його та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М. Рогозі наказав скликати собор єпископів своєї області для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі Іпатій та Кирил Терлецький. Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, аби він став собором і православної церкви.

Члени другого, уніатського собору не допускали й думки про можливість проведення загального собору разом з численними захисниками православ'я, переконаними супротивниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох католицьких єпископів — папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи римського: його учасники "учинили сповідування святої (тобто римо-католицької) віри і віддали послушенство" папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але затверджені саме рішенням уніатського собору, як і передбачали захисники православної церкви. Отак православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що з давніх-давен належали православній церкві, передавалися тепер уніатській; для православних кліру та мирян в королівсько-магнатській Польщі настали тяжкі часи.

Унія 1596 р. — дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати католицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, виявити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православної церкви Ватикану.

Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і в незаперечну істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає "сходження" духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Важливою основою католицизму є вчення про главенство папи римського, котрий вважається намісником Христа на Землі, про непогрішимість папи в питаннях віри й моралі. Православна церква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища.

Є певні відмінності в сфері обрядовості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних — зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в 7—8 років, у православних — безпосередньо перед хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні — заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє білому духовенству одружуватись.

Уклавши унію з єпископами православної церкви, Ватикан вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки головних положень католицизму: безумовного визнання главенства папи над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для залучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися старої православної практики богослужіння і здійснення релігійних таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо.

Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати богослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике значення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв'язок з віруючими.

У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували передусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, оплотом якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси ополячення українців.

Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне питання, що за тих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим для них було краще "вписатися" в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.

Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким, а рядові віруючі як були, так і залишилися кріпаками. Становище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займатися ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.

Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уніатів. Поряд з львівським і віденським братства виникли у Перемишлі, Слуцьку, Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. (Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С. 1).

Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі сприяють братському рухові. Але ці втручання патріархів та їх підтримка братств викликають тільки величезне невдоволення єпископів, і серед них виникає думка взагалі вийти з-під влади патріархів.

Замість захоплених уніатами церков і монастирів створюються інші, які набувають особливо важливого культурного й національного значення. Рух охоплює дедалі більші маси населення, виходить на вулиці, де часом виникають збройні сутички; найбільш відомий епізод — вбивство під час вуличного руху в 1623 р. полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича. Воно спричинилося тому, що на полоцьку єпархію було призначено православного єпископа Мелетія Смотрицького, до якого перейшла відразу велика кількість парафій.

Це не на жарт стурбувало Й. Кунцевича, і він почав мститися православним. Зрештою, виник гострий конфлікт з населенням м. Вітебська, що призвів до вбивства уніатського архієпископа. Але ці події не припинили широкої антиуніатської і антикатолицької боротьби. Незабаром спалахують одне за одним повстання проти національного, соціального і релігійного гноблення: Т. Трясила в 1630 р., Сулими в 1635 р., П. Павлюка і Д. Гури в 1637 р., Я. Острянина та К. Скидана в 1638 р. На них королівський уряд відповів жорстокими репресіями.

Отже, як зазначає відомий історик України М. С. Грушевський, питання про збереження православної церкви набуває значення всенародної, національної справи і на тривалий час надає українському культурному життю, яке оживилося завдяки цьому рухові, сильно вираженого релігійного, власне, віросповідального характеру (Грушевський М. С. Очерк истории украинского на-рода. —С. 150).

Сподівання православних відстояти свою церкву та "лікувати" унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви.

Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, так званих рокошан, сейм не наважився відкрито відхилити вимоги православних, проте, дуже скоро він безцеремонне порушив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уніатських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Становище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 рр., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шляхти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької церкви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Реформації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої громади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу.

"Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити потреби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті..." (Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, здебільшого єзуїтських школах, пов'язані з польськими шляхетними родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських магнатів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками.

Синів ревних поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 рр. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національних українських інтересів. М. Смотрицький у своєму "Треносі" 1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській аристократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шляхетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому переважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильними у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я звертаються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціальними та економічними процесами, — козацтва. Вони закривають очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за національністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр боротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці козацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії.

Київська лавра, древній Печорський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистенський та ін., перетворюється у великий центр церковно-національної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується братство до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється православна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений визнати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійснене патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпископа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єремією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III одразу ж проголосив би православну церкву позбавленою єпископа, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого "православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу".

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в "Статтях заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії" визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

Саме тоді король Владислав IV пожалував стверджувальні грамоти Віденському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На виборчому сеймі в листопаді 1632 р. православні посли обрали Києво-Печерського архімандрита Петра (Могилу), видатного діяча української культури, митрополитом. З ім'ям цієї людини пов'язане заснування Києво-Могилянської академії, яка протягом XVII—XVIII ст. була вищою українською школою, про яку знали в Європі. Петро Могила опікувався письменниками й митцями, сприяв розвиткові друкарства.

Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації частини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і старанного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія (Потія), користуючись прихильністю папи Климента VIII до їхнього батька, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було характерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо на початку, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, проти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри.

Коли козаки, які перебували у Прусії, довідалися, що існує задум "привести усіх їх із грецької віри в унію", вони заявили: "Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров..." (Орловский П. Й., протоиерей. Киевский Церковний Собор, 1629//Тр. Клев. Ду-ховнойАкадемии, 1905. —Август. — С. 651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв'язання цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено "завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян".

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстання 1637—1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Україні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єдинокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгортанню народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, піднесенню національної свідомості народних мас сприяла також всезростаюча роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмельницького теж лунав заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися навколо народного вождя "на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемогутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів". (Беднов В. Православная Церковь в Польше й Литво по Сборникам законов. — Екатеринослав, 1908. — С. 298 — 299). Унія для Б. Хмельницького, котрий добре розумів її кінцеву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигод віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного удару по унії — уніатська церковна організація фактично розпалася. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських землях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва., перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки на Галичині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська —в 1700 р., Луцька —в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську, Полоцьку і Пінську єпархії.

Уніатський собор у Замості в 1720 р. відмінив чимало православних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше з'являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

На єдину на той час в Речі Посполитій православну кафедру в Могильов-на-Дністрі з Києва прибув єпископ Георгій (Кониський), де його та помічників спіткали великі труднощі, пов'язані з турботами по збиранню православної пастви. Через два роки в Переяславі був поставлений вікарієм (заступником) Київського митрополита єпископ Гервасій (Лінцевський), який опікувався долею православ'я на Правобережній Україні. Він призначив в 1768 р. у різні місця Правобережної України "духовних правителів" і доручив їм завідування церковними справами. Завдяки діяльності Гервасія та його помічників двадцять три деканати (благочиння), тобто тисяча парафій, повернулися до православ'я.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Галичину Австрії, а з нею — іншого державного укладу й дещо іншого ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що безмежна шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі конфісковано.

На основі конфіскованих земель створено так званий релігійний фонд; греко-католицька церква здобула рівні права з римо-католицькою; уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. Греко-католицькому духовенству було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було відкрито греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що умотивлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських властей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на послаблення польського впливу у Галичині, зокрема протиставлення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в життя відомий принцип Макіавеллі "поділяй і володій", але в даному випадку його реалізація була виграшна для українців: створилися сприятливі умови для національного відродження. Слід визнати, що значна частина проблем національного відродження впала на плечі греко-католицького духовенства. Як визнавалося на Львівському (1946 р.) соборі в XIX ст. "наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона відродила наш народ національне".

У зв'язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеологічного та релігійного обґрунтування політики полонізації і католичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ'я і католицизму не залишалась незмінною.

Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим становищем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з іншого боку, це український народ, пригноблений чужими та власними можновладцями.

Уніатське духовенство повинно було загравати з першими для того, щоб забезпечити своє матеріальне та політичне благополуччя, і водночас, турбуватися про те, щоб зміцнити або хоча б не втратити свого впливу на широкі маси, добре розуміючи, що духовенство без пастви існувати не може. Розуміння цього врешті-решт призводить до певної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводилося більше уваги приділяти розв'язанню питань, що стосуються долі українського народу, збереження національної самобутності, національної культури, мови тощо. Постановка цих питань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католицького духовенства не входила в плани польської шляхти.

Автор вважає, що в історії цієї релігійної конфесії слід виділити не тільки негативні аспекти, а й з позитивного боку висвітлювати її функціонування. Слід визнати й те, що унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд.

Наскільки важливим це було, засвідчили пізніші події, зокрема так звана Пінська унія 1921 р., коли польське католицьке духовенство з метою полонізації православних нав'язувало їм римо-католицький обряд і робило все можливе, аби відвернути їх від уніатства, де обрядовість значною мірою запобігала полонізації. Адже обряд — це не просто форма віросповідання, практичний вияв релігійної свідомості, а історично складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, вияв і фактор його духовності.

Запровадження унії викликало пробудження національної свідомості українців. Досить скоро під тиском обставин і представники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти денаціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переконались, що "унія їм не вигідна", бо не виправдовує покладених на неї надій (Діяння собору греко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946. — Львів, 1946. — С. 107).

Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські шовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню української мови як однієї з найважливіших національних ознак. Таку школу свого часу закінчив Іван Франко.

Формальне вирівнювання з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польський клір робив усе можливе, аби не допускати цього, але повністю запобігти інтелектуалізації уніатів уже не міг, і пізніше греко-католики досить ефективно скористалися цією можливістю. Польські, римські, а пізніше австрійські і власні духовні заклади готували не тільки священиків: з них виходила і церковна, і світська інтелігенція, яка робила свій посильний внесок в справу національного українського відродження і державотворення.

Зауважимо, що в уніатства були й досить гострі суперечності з українською народною культурою. У 1879 р. уніатські церковні власті виключили з Львівської семінарії кількох учнів лише за те, що вони розмовляли на вулиці з 1. Франком. У 1890 р. уніатський митрополит С. Сембратович у листі до редактора журналу "Дзвіночок" вимагав не друкувати твори 1. Франка або "хіба лише з початковими буквами подавати, а не повним іменем його" (Правда про унію. — Львів, 1981. — С. І II).

Як складалася доля унії в період поділів Речі Посполитої? Так, внаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. і третього — в 1795 р. до Росії були передані Правобережна Україна, Західна Волинь і вся Білорусія. У відповідь на заклик єпископа Віктора, призначеного архієпископом Мінським, 1зяс*іавським і Брацелавським, почалося масове возз'єднання з православною церквою, перехід уніатів до православ'я.

За період правління імператорів Павла та Олександра процес возз'єднання уніатів з православною церквою дещо уповільнився. Цим скористалось католицьке духовенство і польські поміщики для навернення уніатів у латинство. Водночас в уніатстві виникає прагнення зберегти східні обряди і церковнослов'янську мову в богослужінні, вийти з-під влади католицького духовенства.

Наприкінці XVIII ст. уніатська церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, єпископ якої Иосиф (Булгак) з 1817 р. був уніатським митрополитом, Віленської, Полоцької та Луцької. Керувала уніатською церквою, як і раніше, римо-католицька колегія, яка мала уніатський департамент. Членом цього департаменту був протоієрей Иосиф Семашко, який став одним із визначних діячів возз'єднання західноруських уніатів. Глибоке переконання в істинності православ'я східної церкви, любов до Батьківщини привели його до непереборного бажання служити справі єднання. У 1829 р. Иосиф Семашко став єпископом Мсти-славським, а в 1833р. — правлячим єпископом Литовським і Брестським.

У лютому 1834 р. на нараді єпископів на чолі з митрополитом ухвалено проводити однакові богослужіння в уніатських храмах, і забезпечувати священиків обох єпархій православними служебниками й книгами молитовних співів, надрукованими у Москві, встановити в храмах іконостаси, а у вівтарях — престоли. Для проведення цих робіт і придбання церковної атрибутики та священних облачінь колегія надавала допомогу найбіднішим парафіям.

Єпископи ухвалили рішення всіляко відроджувати східні богослужебні обряди, по можливості відмовлятися від уніатських звичаїв. Вирішено було без засвідчення точного знання і відданості цим визначенням і обрядам нікого із духовних осіб не наставляти на парафії, а наставлених не затверджувати. (Чисто-вич Й. Пятидесятилетие (1839—1889) воссоединения с Право-славной Церковью западно-русских униатов. — СПб, 1889. — С. 23).

У березні 1838 р. єпископ Иосиф Семашко був призначений головою Греко-уніатськоЇ колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з руською православною церквою. В результаті його діяльності Греко-уніатська колегія перейшла в підпорядкування Священного Синоду.

12 лютого 1839 р., в Неділю православ'я, у Полоцьку єпископ Литовський Иосиф, його вікарій єпископ Брестський Антоній, єпископ Оршанський Василь та інші вищі представники уніатського духовенства підписали соборну постанову про возз'єднання уніатської церкви з православною. Священний Синод на засіданнях 6 і ІЗ березня ухвалив "єпископів, священство і духовну паству Греко-уніатської церкви прийняти в спілкування з православною і до неподільного складу церкви Всеросійської". Греко-уніатська колегія була названа Білорусько-Литовською. Головою її став архієпископ Литовський Иосиф, якого було возведено у сан архієпископа.

ЗО березня 1839 р. у Синодальному храмі возз'єдналися західноруські уніати з православною церквою. Таким був кінець Брестської унії в Білорусії, Литві, на Волині й Поділлі. Після ліквідації унії в білорусько-литовських єпархіях Брестська унія в межах Росії залишилася тільки на Холмщині, де духовенство і віруючий простий народ, перебуваючи в повній залежності від польських поміщиків, піддавались посиленому спольщенню й окатоличенню.

Церковний обряд і самі храми мали сліди значної латинізації. Уніатське духовенство, що прибуло на Холмщину із Галичини, почало поступове очищення богослужебного обряду від сторонніх додатків і змін, сприяючи його поверненню до східного церковного Статуту. У 1875 р. духовенство і віруючий народ, греко-уніати Холмщини возз'єдналися з руською православною церквою. Першим православним єпископом Холмської єпархії став невтомний трудівник возз'єднання холмських уніатів Маркал (По-пель). Після цього Брестська унія залишилася тільки в Галичині, яка після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшла від Австро-Угорщини. Тут ще довго зберігався "корінь унії", який дав свої паростки й за кордон.

Унія в Галичині поширилася в кінці XVII — на початку XVIII ст. в результаті діяльності єпископів Перемишльського Інокентія та Львівського Йосифа. Вони добивалися торжества унії в галицьких землях, які ціле століття після проголошення її в Бресті зберігали віру своїх православних предків. Так, на уніатському соборі 1720 р. у Замості були відкриті широкі можливості для змін богослужебного обряду в дусі латинства, виправлень у католицькому дусі служебника, требника та усіх богослужебних книг. Вихований у Римі спадкоємець Іпатія (Потія) митрополит Іосиф (Рутський) перетворив чернечі обителі за католицьким зразком у базиліанський орден. Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рухові за очищення богослужебного обряду від латинських нашарувань сприяло національне відродження українського населення Галичини в середині XIX ст. під впливом Маркіяна Шашкевича та його сподвижників, а також 1848 р. У відповідь на це і на перехід, при сприянні священика Іоанна Нумовича, парафіян с. Гнилички в православ'я, на Львівському Синоді 1891 р. були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити в церковних звичаях целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. намагалася придушити будь-який вияв православ'я, яке збереглось після розпаду Австро-Угорщини. Значно посилився політичний та економічний тиск на українське населення. Екстремістська політика польського буржуазного уряду, поселення на українських землях підданих Польщі, ліквідація шкіл, "нумерує кляузус" проти українців в університетах, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу — все це характеризувало життя українського населення Галичини. Заради справедливості слід сказати, що в цей час переслідувань зазнавали також і представники уніатського духовенства та сама греко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 р. Польща здобула крім Галичини великі простори західноукраїнських земель з православним населенням — близько 4 мільйонів чоловік (1200 єпархій). Виникла небезпека, що в умовах єдиної держави і для ефективного протистояння процесам латинізації та спольщення відбудеться зближення греко-католиків з православними — як на релігійному, так і на національновизвольному ґрунті.

Тому, з метою недопущення цього, і розпочався наступ польських шовіністів на обидві церкви. Спершу поляки відлучили православних Польщі від Московського патріархату шляхом надання православній церкві статусу автокефальної, який був визнаний Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православної церкви: 400 храмів було закрито, їх майно ліквідовано, 140 церков спалено і зруйновано, віруючих же намагалися навернути в католицизм. Польський єпископат у відповідь на скарги й протести віруючих мовчав.

Наступною акцією, яка мала на меті блокувати можливий союз українців-православних і греко-католиків, була так звана Пінська унія. Вона проводилась після 1921 р. в вигляді щорічних нарад єзуїтів у Пінську, де обговорювався хід безпосереднього навернення православних Західної України і Західної Білорусії в латинсько-польську віру.

Духовні і світські владики нової Польщі сповна врахували досвід Брестської унії і на цей раз обрали інший шлях. Передусім — ніякої прямої унії православної церкви з Римом, як це було в Бресті, і зробили греко-католицьку церкву рівноправною у формальному плані перед Римом з польським костьолом. Не могло бути й мови про збереження східного обряду, бо саме врятування обряду дало можливість греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність, а пізніше вести боротьбу за національне відродження.

Греко-католицька церква заважала в проведенні великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Мимоволі засвідчують це і матеріали Львівського собору: "З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви" (Діяння собору греко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946 р. — Львів, 1946. - С. 88).

Проте, незважаючи на утиски, церква вже сама мала сили готувати собі духовенство — крім польських духовних закладів розросталася мережа українських гімназій і видавництв, велася боротьба з полонізацією народної освіти, за відкриття українських шкіл. Відновлювалися, реформувалися і створювалися нові політичні, місіонерські і культурно-просвітницькі структури, що охоплювали більшість українського населення.

Водночас, відомі приклади нападок уніатських церковників на окремих письменників. У 1935 р. уніатський журнал "Католицька акція" надрукував список "заборонених книг", до якого було включено понад 100 назв творів української, російської та світової класики. Так, серед імен авторів, твори яких було оголошено "злими" або "сумнівними", можна зустріти такі відомі імена: Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лесков, Л. Толстой, А. Чехов та багато інших (Католицька акція. —Львів, 1935. — № 3).

До 1946 року в Західній Україні було 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. На кінець 80-х років Російська православна церква мала тут 3156 парафій. Українська греко-католицька церква була в підпіллі і за кордоном. У час перебудови, у час гласності, демократизації та відновлення історичної справедливості стало безсумнівним, що відкладати легалізацію УГКЦ (чи УКЦ) далі не вийде.

Однак власті, за бюрократичною звичкою, вдалися до тактики затягування, відмов, внаслідок чого втратили контроль над цим процесом. Почалось бродіння в масах, захоплення церков, тощо. Уникнути цього можна було б, якби легалізацію церкви власті почали з того, з чого починалась її ліквідація — з ієрархії, церковної власності, собору... Тепер же це доводиться робити під тиском "знизу", а люди, розуміючи це, намагаються, щоб цей тиск був постійним і неослабним.

Ніякі документи, навіть прийняті на уніатському соборі, не можуть відвернути населення від релігії, якщо в них є потяг до неї.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, і її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була "конституційна свобода" і що залишається від прав людини, якщо вирішення ідеологічних проблем перекладається на репресивний державний апарат. Щоб усе це стало уроком для наступних поколінь, воно мусить увійти в історію, створення якої слід починати вже зараз, по гарячих слідах. А вивчати й осмислювати є що: глибока конспірація, підпільна підготовка і висвячування духовенства, нічні, таємні як на зорі християнства богослужіння, напади "невідомих" на священиків, попередження, затримання, обшуки, штрафи, арешти, різноманітні провокації тощо.

Питання відродження, відновлення статусу греко-католицької церкви в Україні пов'язувалося із загальним процесом відродження національної культури, мови, самосвідомості українського народу, необхідність розв'язування релігійних питань була підтримана досить значними політичними силами нашої держави.

З 1985 року встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений "Комітет захисту Української католицької церкви" звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української католицької церкви на території західних областей України. Все це, звичайно, дозволило поставити питання щодо легалізації греко-католицької церкви та її реєстрації.

30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури зокрема були зареєстровані як юридичні особи. Кожна єпархія, деканат, парафія чи навчально-духовні заклади церкви були юридичне оформлені. Таким чином, Українська греко-католицька церква була остаточно повністю легалізована і публічно визнана. Головою греко-католицької церкви став Блаженнійший Мирослав — Іван кардинал Любачівський, який до 1991 р. знаходився у Римі.

З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спрямовані на зміцнення духовного життя, своєї внутрішньої структури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв'язків із греко - католицькою церквою у діаспорі.

Сучасний стан греко-католицизму

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, святого Вікентія (бельгійки). Пресвятої Родини, сестри — служебниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити якомога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити активно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви.

Особлива увага з боку керівників греко - католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підготовки майбутніх священиків. З цією метою семінаристів відряджають за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об'єднання єпархіального духовенства владики відновили деканати — осередки об'єднання клиру. Катехітичні курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації дітей та молоді.

Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відродження у парафіях. Діють греко-католицькі семінарії: львівська, івано-франківська, мукачівська та василіанська духовна семінарія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали.

Українська греко-католицька церква неодноразово пропонувала державі свої послуги з конкретними проектами для подолання різних аспектів соціальної і моральної кризи в Україні.

Як зазначив Генеральний вікарій Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви отець Іван Дацько, "без огляду чи фінансова ситуація України поліпшуватиметься, чи ні, для нас є ясним, що Церква не може відступити від свого соціального завдання. Хоча наші чудові літургічні відправи надихають і надають людям надію, Церкві необхідно використовувати всі засоби, щоб запобігти моральному, соціальному і економічному занепаду".

Відроджуючи довоєнні традиції свого соціального служіння, греко - католицька церква вже здійснила ряд ініціатив. Перша з них — відновлення діяльності у Львові невеликої Народної лічниці імені Андрія Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 році. Церква повністю взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається біля 240 учнів.

Важливу роль в житті Української греко-католицької церкви відіграв Синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. Це був перший синод після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України і діаспори зустрілися і виробили план діяльності церкви в нових умовах України. Церква має велику кількість мирянських організацій. На початку 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій, 76 монастирів з майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів, в яких навчалося близько півтори тисячі слухачів.

Література

  1. В. Лубський "Релігієзнавство". Вілбор, 1997 р.
  2. О. Калінін "Релігієзнавство". "Наукова думка", 1994 р.


05.06.2011

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!