Osvita.ua Высшее образование Рефераты Психология Феноменологічна психологія. Життєвий світ людини та інтенція
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Феноменологічна психологія. Життєвий світ людини та інтенція

Методологічні засади Едмунда Гуссерля. Ідеї інтенціональної феноменології. Принцип рефлексії

Едмунд Гуссерль народився у Просніці (Моравія), помер у Фрайбурзі. В 1883 р. захистив дисертацію з математики. Був асистентом видатного математика Вейєрштрасса. Проте дослідницькі інтереси Гуссерля схиляють його до філософських проблем, пов'язаних із психологією. Досить довгий час Гуссерль перебував під впливом марбурзької школи неокантіанства, представники якої відмежовували теорію знання від суб'єктивно-психологічних передумов. Виходячи саме з них Гуссерль намагався побудувати нову філософію. Спершу він дійшов висновку про необхідність антипсихологізму. Познайомившись з працею чеського мислителя Б.Больцано "Науковчення", він виступив проти психологізму в побудові "чистої" логіки.

Гуссерль виходив з феноменології пізнання, щоб роз'єднати логіку і психологію, а в результаті — збудувати адогматичну філософську науку. Однак сцієнтизм бере гору: критикуючи його, Гуссерль потрапляє в його ж лещата.

Насамперед заперечується статус логіки як частини психології. "Психологія мислення" має своїм предметом факти, що перебувають у часі, характеризуються еволюційними зрушеннями. Логіка шукає смисл пізнавальних актів, їхню ідеально-об'єктивну єдність, тобто не сам процес мислення, а те, що мислиться.

Предметом психології є реальний психічний процес, пов'язаний з цілісністю психічного. Предмет логіки — ідеальне, незмінне, позачасове. Судження — це водночас і душевне переживання, і об'єктивний смисл. Психологічні закони, такі як асоціативний тощо, мають емпіричний. індуктивний характер. Логічне начало керує взаємним зв'язком положень, не цікавиться фактами, розкривається у безпосередньому інсайті.

"Ми осягаємо істину не як емпіричний зміст у потоці психічних переживань. Адже ними буде загальне, ідея", — стверджує Гуссерль. Істина лежить поза психічною індивідуальністю — як єдність значущостей у позачасовому та абсолютному царстві ідей. На відміну від акту пізнання логіка має справу тільки зі змістом пізнання. Гуссерль не визнає ототожнення логічних законів з "первісними формами", або функціями розсудку, зі свідомістю, з "родовим розумом", що кваліфікується як спотворена апріорність. Навіть трансцендентальна психологія" не бачить сутності логічного, не вирізняє чітко суб'єктивно-ідеального пізнавального змісту.

Психологія з'ясовує утворення уявлення про світ, теорія пізнання з'ясовує можливість глибинного пізнання реального засобами науки про об'єктивно-реальне пізнання. Гуссерль, як колись інтелектуалісти, очищує гносеологію від впливу прагнень, долаючи психологізм, але він впадає в інтуїтивізм, коли зауважує, що істинність логічних законів переживається як очевидність — на протилежність емпірично-психологічній вірогідності. Хоча існує вихід до практичної психології з ідеальної сфери, але логічна очевидність підкоряється лише ідеальним умовам. Гуссерль відкидає індивідуалістичний і родовий релятивізм, зауважуючи при цьому, що родове цієї очевидності перебуває у часі. Це стосується й антропологічного, нормативістичного і трансцендентального психологізму.

Спираючись на праці Больцано, Гуссерль пропонує програму чистої логіки як "науки про науку", "теорію теорії". Мова йде про системну єдність істотних принципів. Конкретні науки мають спиратися на них, щоб набути теоретичності, осягти апріорні умови пізнання без відношення до суб'єктивності взагалі. Так виступають значущість та сутнісність як умови науки і теорії, появи “чистих законів". Ідеться про "систематичні теорії", з яких виключено емпіричний, антропологічний матеріал, що створює "ідеальну сукупність смислів", чим уможливлюються теорії науки.

Антипсихологізм стає підставою збудувати й саму науку психології. Об'єкти дослідження "вбрані" у граматичний одяг, вкладені у конкретні психічні переживання і з ними разом складають феноменологічну єдність. З неї виокремлюється граматична оболонка, що легко підміняє чисто логічний смисл. Феноменологія логічних переживань, зауважує Гуссерль, бачить свою мету в тому, щоб дати описове (а не генетично-психологічне) висвітлення цих психічних переживань, що надає основним логічним поняттям певного значення. Ця феноменологія являє собою своєрідну описову психологію. Це — дотеоретичний момент дослідження, який передує не тільки логіці, а й психології як теорії психічного; ця остання розглядає феномени так, як вони постають, тобто як акт усвідомлювання, думка, вияв. Усе це Гуссерль називає "свідомістю про", "має смисл" — щось на зразок міркувань В.Джемса. Так, на думку Гуссерля, долається психологізм і досягається принципова безпередумовність.

Антипсихологізм теорії знання підкріплюється далі антиметафізичністю, чим досягається віддаленість від науки про реальне, від природознавства та генетичної психології. Антиметафізичність прагне осягти ідеальний смисл специфічних зв'язків, в яких виражається об'єктивність пізнання.

Феноменологію Гуссерль кваліфікує як попереднє дослідження не тільки стосовно логіки, теорії пізнання, а й психології. Ця остання, перед тим як будувати теорію психічних явищ, психолого-генетичних законів, потребує опису та аналізу їхніх властивостей, складових частин і зв'язків у безпосередньому пізнанні психічно даного, психічних переживань.

Перебуваючи під впливом натуралістичних марновірств, психологи цього не усвідомлюють, використовують терміни і поняття природознавства, експерименти психофізики. Гуссерль кваліфікує це як чуже для справжнього психологічного пізнання. Він зауважує: “Психічні явища глибоко, принципово відрізняються від явищ фізичних і взагалі природничо-наукових. Психічне, за Гуссерлем, не пізнається в досвіді — як таке, що являється, не пізнається сприйманням — як щось зовнішнє щодо пізнавального акту. Воно переживається і в той же час є цим переживанням. У психічній сфері Гуссерль не бачить ніякої різниці між явищем і буттям: вона покладає сама себе в абсолютному потоці як таке, що тільки-но зароджується і вже вмирає (говорячи словами Джемса, "потік свідомості"). Зв'язок і єдність вносяться у сферу психічного тільки самою свідомістю, яка в ньому здійснюється, єдиносутністю самого потоку або іманентного йому часу.

Пізнавати психічне — значить усвідомлювати цю безпосередність свідомості; це і є пряме усвідомлення "чого-небудь" або — "вловлення сутності". Прямим методом пізнання психічного є, отже, споглядання сутності як сутнісного буття. Це діаметрально протилежне сприйманню, яке осягає свій предмет як щось існуюче зовні.

"Чисту феноменологію" Гуссерль розуміє як науку, котра може бути тільки дослідженням сутності. І тільки на такій науці, предметом якої є все психічно-безпосередньо-наявне, може вирости по-справжньому наукова психологія, вільна від засилля натуралістичних марновірств, які найбільше властиві психофізиці. Гуссерль вважає феноменологію фундаментом не тільки логіки, гносеології та психології, а й усієї філософії, яка має починатися з аналізу первинно даного. Інструментом його розкриття виступає інтуїція.

Першою проблемою феноменології є проблема абстракції та абстрактного, насамперед проблема смислу. Психічні переживання пов'язуються з ним у єдиному феноменологічному злитті. Смисл виражає інтенціональну єдність, у той час як психічні явища мінливі та індивідуальні. Смисл (ідеально-єдине значення) є результатом абстрагування логічно-ідеального від усього реально існуючого. Порівняно з безпосереднім спогляданням мислительний акт має цілковиту первинність і самостійність, виявляє "загальні предмети", які тільки феноменологічне спираються на чуттєво-споглядальний акт. Гуссерль розрізняє абстраговані риси предмета та акти осягнення роду як єдиної ідеї — сфера чистої логіки. Ця ідея-абстракція пов'язана з надчуттєвим змістом споглядання або, точніше, сприймання загального. Так здійснюється по-справжньому сутнісне осягнення.

Будь-яке пізнавальне переживання Гуссерль вважає переживанням свідомим. Він, зокрема, зупиняється на тлумаченні свідомості, запропонованому Брентано, — "свідомість як сфера інтенціональних переживань". Гуссерль цитує його книгу "Психологія з емпіричної точки зору"'. "Кожне психічне явище характеризується тим, що середньовічні схоласти називали інтенціональною (а також розумовою, ментальною) наявністю предмета і що ми будемо називати віднесеністю до якого-небудь змісту, спрямованістю на який-небудь об'єкт або іманентною предметністю". Так досягається дійсна сутність свідомості. Інтенціональні переживання складають її ядро і внутрішню характеристику. Всі стани психіки отримують своє значення в свідомості тільки у зв'язку з цією інтенціональною актуальністю. При цьому "думка про діяльності маг бути зовсім полишеною". Не як психічні діяльності визначає Гуссерль акти свідомості, а як Інтенціональні переживання. Відчуття, взяте окремо, позбавлене інтенції. В дійсності воно ніколи не переживається саме по собі, а тільки у зв'язку з об'єктивуючим його актом сприймання. Відчуттю як переживанню завжди відповідає щось таке, що відчувається.

Інтенціональний зміст означає смисл актуальної спрямованості (те, що переживається). Якість акту Гуссерль відрізняє від матерії. Якість акту виражається у формі інтенції, що становить пізнавальне, емоційне, вольове і т.п. Матерія розглядається як момент в акті, який надає йому відношення до чогось предметного. Матерія акту визначає предмет. Сукупність якості та матерії складає інтенціональну сутність акту. Інтенція пов'язана з уявленням, об'єктивуючим актом узагалі. За Гуссерлем, пізнання не зводиться до розсудкового мислення і чуттєвого споглядання, а має ще й надчуттєве споглядання.

Відтак інтенціоналізм слід визначити як учення про дію, що розглядається тільки з точки зору самого діючого суб'єкта. Тому інтенціональність є суттєвою ознакою всього психічного. Ю.Бохеньський у праці "Сучасна європейська філософія" (1947) тлумачить структуру інтенціональності таким чином. Із переживань беруться такі, істотною рисою яких є те, що вони становлять переживання об'єкта. Вони Інтенціональні саме тому що є усвідомленням (любов'ю, оцінюванням) чогось, вони "інтенціонально співвіднесені з ним". Застосовуючи до таких інтенціональних переживань феноменологічну (ейдетичну) редукцію, людина приходить, з одного боку, до розуміння свідомості як чисто співвідносної точки для інтенціональності ("чистої свідомості"), якій дано інтенціональний об'єкт, з іншого боку, до об'єкта, якому редукція не залишає ніякого іншого виду існування, ніж бути інтенціонально даним цьому суб'єкту. У переживанні людина бачить чистий акт, який уявляється нічим іншим, як інтенціональною співвіднесеністю чистої свідомості до інтенціонального об'єкта. У філософії екзистенціалізму інтенціональність існування є "буттям-у-світі", яке належить до включеності в буття. Інтенціональність закладено у трансцендентності існування, у світовому проекті існування.

В "Амстердамських доповідях” Гуссерль продовжує розвивати ідеї феноменологічної психології. Феноменологія — психологічна і трансцендентальна — виникла як науковий метод психологічного і філософського дослідження. Зокрема, у Брентано Гуссерль знаходить спробу розробити на фунті чистого внутрішнього досвіду та опису його даних ("Психогнозія") суворо наукову психологію нового типу. Постають психологічна феноменологія, яка служить психології, та трансцендентальна феноменологія як філософська наука про першоджерела.

Гуссерль ставить перед собою завдання об'єктивно, в дусі позитивної науки обміркувати вимоги науковості, у зв'язку з чим розвиває ідеї феноменологічної психології.

Чисте природознавство і чиста психологія.

Психологію Нового часу Гуссерль визначає як науку про реальні процеси, що виявляються у взаємозв'язку з об'єктивно реальним світом та які називаються психікою. Психічне розкривається в іманентному бутті "Я", "Я-переживанні" (мисленні, почутті, волі або здатності, Habitus). Психічне не є самостійним шаром буття людей і тварин, які виступають фізичними реальностями. Гуссерль кваліфікує сучасну йому психологію як несамостійну галузь антропології, що охоплює і фізичне буття тіла, і психофізику. Світ досвіду розчленовується в цій психології на одиничні реальності. На основі фізичного досвіду стає можливим фізичне природознавство, що включає і хімію, і зоологію, і біологію. Тому чистою наукою про психічне емпірична психологія бути не може, адже психічне має в реальному світі локальні просторово-часові визначеності. Психічне визначається через просторово-часове тільки завдяки фундуванню у фізичній тілесності. Емпірична психологія не може відгородитися від психофізичного.

Проте Гуссерль допускає можливість чисто психологічного дослідження для побудови емпіричної психології, що прагне суворої науковості, до сформування наукових понять про психічне в його власній сутності. Має відкритися можливість суттєвої апріорної науки про чисто психічне — паралельно апріорній науці про мислиму природу в її чистій сутності. Адже існують апріорне вчення про час, чисті геометрія і механіка.

Метод чистої психології (споглядання і рефлексія).

Апріорні істини постають в аподиктичному погляді тільки з первинних джерел споглядання. Для дійсного обґрунтування ідеї апріорної та чистої психології слід повернутися до досвідного споглядання — споглядання методично і всебічно розкритого, в якому психічне виступає у первісній конкретності, показує себе у власній сутності.

Спрямованість на психічне здійснюється рефлексивним способом. Проте людина проживає життя, не спрямовуючи на це уваги, воно залишається поза досвідом. А переживання має бути схоплене в його самості. Людина, проте, спочатку перебуває у зовнішній предметності і не знає, що при цьому розігрується життя. Тільки рефлексія, поворот погляду від безпосередньо тематичного вводить як тему в поле зору саме психічне життя. Ця тематизація в рефлексії спочатку латентна, але далі розкривається завдяки рефлексії більш високого рівня.

Все, що доступне людині завдяки рефлексії, має загальну властивість —бути свідомістю про щось, свідомістю чого-небудь. Бути усвідомленим — значить входити у сферу інтенціональності. В цьому полягає сутнісна характеристика психічного життя. Від сприймання, що розкривається в рефлексії, невіддільне те, що воно є сприйманням того-то і того-то, пригадуванням є пригадування того або іншого. Боязкість є боязкістю чогось, любов виступає як почуття до когось. У тому, що з'являється, є певний предмет. Кажучи про з'яву, ми завжди маємо ;ш увазі тих суб'єктів, яким щось з'являється, але разом з цим і ті моменти їхнього психічного життя, в яких з'ява має місце як з'ява чогось, і останнє є саме те, що в ньому з'являється.

У кожному психічному переживанні певному "Я" щось з'являється, оскільки це "щось" ним усвідомлюється. Феноменальність як властивість з'яви і того, що з'являється, має бути основною характеристикою психічного. Отже, чисту психологію Гуссерль визначає як феноменологію апріорного ґатунку. Така феноменологія має справу з "Я" - суб'єктами чистої феноменальності та досліджує їх як апріорна дисципліна.

Феноменологічний досвід — це рефлексія, в якій людині стає доступним психічне в його власній сутності. Причому ця рефлексія мислиться як така, що здійснюється в теоретичних інтересах і проводиться послідовно. Відтак рухливе специфічне життя "Я", щастя свідомості не тільки поверхово оглядається, а й експлікується у спогляданні відповідно до своїх власних суттєвих складових на всіх рівнях.

На питання, що ж виступає предметом психології, Гуссерль відповідає: інтенціональність як така — спрямованість свідомості на предмет. Так. свідомість і предмет спочатку злиті між собою. Рефлексія здійснює розрив між ними. Свідомість звільняється від предметності — не тільки зовнішньої, а й внутрішньої. Вона вільно співвідноситься з цими видами предметності, тому "Я" знає себе у своїй іманентності, може звернутися до самого себе. "Я" відшукує цю спрямованість до предметного світу, адже тільки за такої умови воно приходить до самосвідомості. "Я" не залишається у своїй порожнечі. Будь-яка предметність як стимул указує на трансцендентні сутності, які перебувають у "Я" (архетипи, платонівські ідеї тощо). Тіні предметного світу вказують на такі ідеї. Вони властиві душі. Рефлексія, пізнаючи їх, конституює іманентну структуру психічного.

Спершу рефлексія має виступити у своїй чистоті. Гуссерль і ставить питання, як чистий досвід може відкрити те, що можна бачити як належне до власної сутності психічного. Насамперед це чистота від усього психофізичного. Слід залишити тільки чистий феноменологічний досвід — чисте психічне поле досвіду, знайти в ньому єдність чисто споглядальних взаємозв'язків. Так досягається чисто феноменологічне споглядання in infmitum, чим забезпечується звільнення від усього неістотного. Мова йде також про звільнення від будь-яких марновірств. включаючи й наукові, що походять з інших сфер досвіду.

Гуссерль зауважує, що в психології Нового часу інтенціональний аналіз так і не було здійснено, тому психологія не стала дескриптивною дисципліною чистих даностей свідомості. Не е винятком і Брентано, хоч йому, на думку Гуссерля, належить епохальна заслуга введення інтенціональності як основної дескриптивної характеристики психічного.

Уявлення про взірцевий характер природничих наук є найбільшим марновірством, стверджує Гуссерль. Це стосується Декарта, Гоббса, Локка, Г'юма, Брентано, хоча останній і зробив великий прорив у вирішенні цього питання. Одначе він не позбувся натуралізму і хоч оволодів інтенціональним переживанням, але не зрозумів справжніх завдань інтенціонального дослідження. З питанням інтенції Гуссерль пов'язує відмінності між осягненням іманентної часовості та часовості об'єктивно реальної. Душевні переживання не мають єдиної реальної форми співіснування та послідовності, як це властиве часово-просторовості (Zeitraumlichtkeit). Потік свідомості не може плинути паралельно такій часово-просторовості, як предмет природничих наук. Аналогії тут бути не може. Гуссерль розглядає чисто психічне в само-осягненні і в осягненні спільноти, здійснює універсальну дескрипцію інтенціональних переживань.

Відкидаючи сферу природного, Гуссерль прагне знайти і розкрити очевидну самоданість, не цікавиться фактичним боком подій, що відбуваються у душі людини. Безпосередньою формою такого досвіду з самоосягнення в ньому (Selbsterfahrungs). Лише в цьому досвіді свідомість і "Я-свідомість" дано у первинній самості, коли рефлексію спрямовано на моє сприймання. Феноменолог має розкрити власне життя у дійсних і можливих формах, у життєвих настановленнях. Не виключено, що ідеї інтенції у Брентано і Гуссерля певною мірою відповідають ідеям К.Г.Юнга про настановлення (Einstellung).

Спочатку Гуссерль розробляє метод чистого досвідного самоосягнення, феноменологічного саморозкриття при усуненні всього змісту зовнішнього, фізичного досвіду. Тоді й психічне, пов'язане з іншим досвідом, було б вилученим. Правда, Гуссерль визнає, що і зовнішній досвід є певним психічним переживанням, яке інтенціонально віднесене до фізичного. Можливо також, що фізична дійсність світу — речова реальність — принципово не належить до складу переживання. Так, і в свідомості є те, що реально перебуває у світі. З цього постає питання про феноменологічну редукцію і справжній внутрішній досвід.

Здійснити чисто психічний досвід — означає увесь реальний світ з моїм існуванням і буттєвою значущістю тематично усунути як поза-психічне буття. Феноменолог має звільнитися від усіх точок зору, які у природно-практичному житті людини відігравали властиву їм роль.

Життя в його власній чистій сутності Гуссерль хоче зробити темою і тюлем чисто феноменологічного досвіду. Для цього слід "скинути з рахунку" весь реальний світ, який має постійну суттєву значущість. Він вилучається як позапсихічне буття. Віра в існування світу таким, яким він є в наших очах, має бути усунена. Кожне сприймання має в собі своє вже сприйняття. Вони нероздільні, і сприймання є сприйняттям саме цього об'єкта. Проста рефлексія на свідомість ще не дає нам психічного в його власній сутності і чистоті. "Я" має утриматися від досвідного, усунути його і розглядати його як спостерігач. Лише такий підхід дає підставу здійснити зміну диспозицій, використати метод доступу в царство чистих феноменів свідомості. Цей метод Гуссерль назвав феноменологічною редукцією. Відкривається головний бік — ноематичний — чистих феноменів свідомості. Про це традиційна психологія і не здогадувалась.

Завдяки феноменологічній редукції було розкрито інтенціональні предметності як такі, позначений сутнісний склад інтенціональних переживань і визначена плідна тема феноменологічних дескрипцій. Феноменологія стає заінтересованим спостерігачем життя своєї свідомості. "Я" - свідомість позбавляється всього реально тваринного і людського. "Я" вже не є реальним людським "Я", що фігурує у звичайній мові та природничо-об'єктивній установці досвіду.

"Я" — це полюс і центр "Я"-актів, чим розкривається синтетичний характер свідомості. "Я"- центр як феноменологічно тотожний в багатоманітних "Я'"- актах є центром випромінювання, з якого виходять "Я"- дії ("Я" діяльно розглядає якусь річ, експлікує її в досвіді, осягає в житті, судить про неї).

Синтези пов'язуються з ідентифікацією, адже кожне переживання свідомості є свідомість про щось. У кожному переживанні є безконечна багатоманітність інших переживань. Вони об'єднуються як свідомість про одне і те ж дещо. Так сприймання певного будинку може бути усвідомлене багатьма іншими сприйманнями як один і той же будинок.

Будь-яка свідомість є свідомістю своєї ноематичної предметності. Це дещо (як предмет сприймання) є певний ноематичний полюс. З ним пов'язується безліч нових переживань свідомості, яким він абсолютно тотожний. Ноематнчна єдність не реальна, а ідеальна. Фази свідомості розділені в потоці свідомості і спільних реальних моментів на мають. Один і той же будинок покладено у сприйманні як один і той же і невіддільний від кожного із багатоманітних моментів. Так іманентно постає смисл як щось ідеальне, що існує в безконечності дійсних і можливих переживань, які отримують смисл. Так у сприйманні постає інтенціональна предметність. Виступають ті ознаки будинку, які дійсно виявляють себе в цьому сприйманні; але є ще й інші моменти, які не осягаються. Виступає надмірна кількість визначень, які стосуються й того, що не було побачено як невизначено-незнайоме. Горизонтна свідомість указує далі й на такі ознаки будинку, які перебувають поза досвідом. Це вже певна інтерпретація, що виходить за межі моменту переживання. Так виступає вказівка на можливі нові сприймання, що втілюються в серії образів та уявлень (Vergegenwartigung). У цьому ланцюгу образів та уявлень імпліцитно міститься смисл сприймання. Цей смисл є антинипуючим очікуванням чимдалі нових моментів, що буттєво належать сприйнятому предмету, моментів невизначених, але таких, що можуть бути визначені.

Розгортання антиципацій сучасно пов'язане з синтетичною багатоманітністю можливих сприймань того ж самого предмета. Здійснюється ланцюг можливих сприймань, завдяки чому прояснюється, який вигляд мав би предмет, якби ми його і далі відстежували у сприйманні. Так і перспектива при сприйманні вказує на можливі нові перспективи, які стосуються одного й того ж сприймання, яке помножується за своїм змістом безконечно.

Гуссерль далі розкриває модуси явища, порівнюючи між собою різні сприймання, ретенціює затримання, повторне пригадування, наперед-очікування (антиципацію) того ж самого предмета. Відтак постає певний вид емоційного вираження, яке конструктивно виводить за межі даного переживання. Феноменологічна психологія містить невичерпні задачі інтенціонального аналізу. Вони відрізняються від звичайних аналізів у природній сфері. Інтенціональна експлікація має єдину в своєму роді сутнісну особливість: вона інтерпретує поетапно те, що сприймається розумом, створюючи, в свою чергу, поняттєво тлумачення про мислення — теорію пізнання.

При аналізі переживання свідомості, втім, існують розчленування, проте мова не може йти про зібрання і роз'єднання окремих частин внутрішнього досвіду. Та й окремі частини в свою чергу самі виступають як свідомість, сприймання чогось і мають свій смисл. Тут є і предмет, єдиний смисл якого проходить через смисл фаз. Будь-який поділ на частини знову дає смисл, будь-який зв'язок — також синтетично обґрунтований смисл. Таким чином. життя свідомості завжди протікає як життя, що конституює в собі смисл, а також процес "створення" смисл) є важливою рисою рефлексії — останнього компонента вчиню. На різних рівнях психологічної суб'єктивності відбувається перетворення предметностей. Це те, що з'являється "Я"- свідомості, що має значущість і свої координати розташування. Різні досвіди поєднуються, синтезуються в певну єдність. Зрештою досягається універсальна узгодженість. Досягнення єдності та істини є результатом інтенціонального прояснення — "гігантської задачі" феноменологічно-психологічного дослідження.

Після проведення егологічно-феноменологічного дослідження Гуссерль розширює феноменологічний досвід, що включає Іншого і Співтовариство. Він бачить у цьому умову досягнення універсальної феноменології, інтенціональної психології, коли в єдності, синтезі охоплюється суб'єкт — предмет феноменології інтерсуб'єктивності, коли "Я" вступає в комунікацію з іншим "Я". Інтенціональність у власному "Я", що вводить у сферу чужого "Я", є вчуванням. Гуссерль вводить його в гру у "феноменологічній чистоті", відтак природне постійно залишається вилученим.

Ейдетична редукція уможливлює феноменологічну психологію як ейдетичну науку. До цього часу Гуссерль розкривав чисто психологічну сферу досвіду. Це було безперервне інтенціональне тлумачення чисто душевних даностей. Поки не вилучено залишки емпірії, Гуссерль не вбачає ніякої науки.

Чисто феноменологічна психологія неможлива як наука про реальні факти. Тільки завдяки відкриттю поля чистої інтерсуб'єктивності, що виявляє себе єдністю у феноменологічне чистому досвіді, постає можливість апріорної науки — замкненої в собі чисто феноменологічної психології. Відкидаючи ''екзальтовану логічну містику", Гуссерль убачає анодиктичко чисті всезагальності, без покладання фактів. Серед варіантів має проступати загальна для всіх сутнісна форма, інваріант, що зберігається у всіх варіантах. Тут Гуссерль має справу з "річчю взагалі".

Ейдос, за Гуссерлем, рівнозначний сутності. Ейдетичні науки є науками про сутність на протилежність наукам про зовнішні факти. До феноменологічного методу належить ейдетична редукція (взяття в дужки) "світового існування", тобто того індивідуального існування предмета споглядання, яке визначається його місцем у ланцюгу природних явищ. Шляхом ейдетичної редукції із поля зору вилучається все, що стосується предмета, — всі наукові та ненаукові дані досвіду, судження, положення, оцінки. Відтак сутність предмета стає вільною і пізнаваною.

Феноменологічний досвід дає можливість піднестися до чистого і необхідного "взагалі", описувати інваріантний стиль феноменологічної суб'єктивності як стиль чистого "Я", життя свідомості взагалі з ноезисом і ноемою взагалі і т.д. Феноменологія постійно здійснює не тільки свою редукцію як метод досвіду, що розкривається, а й ейдетичну редукцію.

Феноменологія, що тлумачиться як універсальна наука, має досліджувати інваріантний формальний стиль єдиного поля досвіду, апріорну структурність чистої суб'єктивності в межах окремої суб'єктивності і в межах інтерсуб'єктивності. На жаль, Гуссерль не пропонує систему феноменологічної психології, а дає лише методологічні підстави її. Разом із цим він зауважує, що ''Я'" не мислиться без "Я"- свідомості, без сприймання, пригадування, очікування, мислення, оцінювання, діяльності, а також без фантазування, коли свідомість перетворюється у "немовби" (а це хіба не є водночас aposteriori?). Як сприйманню, так і іншим категоріям свідомості приписується власний формальний стиль.

Поняття феноменологічної психології стверджуються як апріорні — на зразок чисто логічних та математичних істин. Розкриття такого безумовно всезагального відбувається не у мозковому мисленні, а в дійсній інтуїції, в утворенні дійсних "екземплярних споглядань". Застосування методу варіації в егологічному настановленні дає систему інваріантів власного ego. Осягнення Іншого передбачає, що він сутнісно аналогічний моєму ego і має той же стиль, що і "Я". Мова далі йде про універсальне апріорі для спільностей суб'єктів, редукованих для їхньої внутрішньо-феноменологічної та чистої єдності.

Принципова функція чисто феноменологічної психології використовується для структурування точної емпіричної психології. Апріорні поняття, що виникли завдяки ейдетичній редукції, є вираженням сталевої форми, з якою пов'язані мислиме буття ''Я" і життя свідомості. Усі емпірично-феноменологічні поняття підлягають їм як логічним формам.

Існують і логічні форми для природничо-наукових висловлювань. Гуссерль наголошує на безумовній нормативній значущості апріорної істини для всієї емпірії, що засновується на апріорних поняттях. Ця емпірія належить відповідному регіону буття, в даному випадку — чисто психічному.

Феноменологічну психологію Гуссерль бачить як фундамент для побудови справжньо-наукової психології, яка була б дійсним аналогом точного природознавства. Під усі тьмяні поняття має бути підведений фундамент "точних": тобто емпіричним особливостям психічних феноменів надасться апріорна форма, від чого емпіричне (як об'єктивне) має отримувати необхідність у межах універсуму природи.

Гуссерль наполягає на системній точності, яка має бути присутня в кожній справжній науці про факти. Це стосується й психології з її універсальними поняттями. Сфера психологічного досвіду тлумачиться як така, що має свою апріорну структурну топіку психічного — апріорну незалежно від випадковостей фактичного феноменологічного досвіду. Без цього не можна мислити "Я". Ейдетично-психологічна феноменологія розкриває всі сторони та виміри цього аргіогі, які належать до ноезису та ноеми. Ця психологія створює раціональні основні поняття, оскільки має справу з психічним, з "Я", з інтенціональністю.

Психологія має бути заснована також і в аргіогі природи, має ґрунтуватися також на емпіричному і апріорному природознавстві, обґрунтовуючись власним аргіогі. Гуссерль неодноразово підкреслює, що чисто феноменологічна психологія має смисл тільки як ейдетична наука. Психічне інтенціонально належить до всього позапсихічного, до всього мислимого.

Світ є для людини є тим, що породжується дією її власної свідомості. Універсальна феноменологія включає в себе універсальну психологію розуму та його дій — поряд із феноменологією "нерозуму" і всієї сфери пасивної свідомості, яка має асоціативні засади. Ця феноменологічна психологія розуму не є філософською, але мислиться як близька до останньої. Цій феноменології слід надати трансцендентального значення — здійснити коперніканський переворот. Психологічно-фсиоменологічна редукція перетворюється у трансцендентально-феномеиологічну, і разом з цим психологічна феноменологія — в абсолютну, або трансцендентальну.

Феноменологія в цілому, як її розуміє Гуссерль, досліджує значення і смисл. Це наука про сутності (ейдоск), яка, подібно до геометрії, може мати справу тільки з чистими "есенціями", сутностями, але не з реальними "екзистенціями" (існуваннями), речами, фактами, відомості про які навмисно вилучено, тобто — "взято в дужки".

Епоха. У феноменологічному методі епоха (історична) є відкиданням усіх отриманих в ході історії мислення думок про предмет з метою зробити доступною сутність цього предмета. Наступницею історичної епохи є ейдетична редукція предмета. Більш точно, за Гуссерлем, феноменологія є наукою про споглядання сутності, про свідомість, яка споглядає сутність. Важливою особливістю цієї свідомості є інтенціональність, тобто свідомість є усвідомленням чогось. Реальністю є те, що самостійне, а тільки інтенціональне, обґрунтоване, те, що з'являється, що стверджується, має значення для всіх дійсних спільностей. Найбільш абстрактне, чисто формальна всезагальність сутностей утворюють "сферу-для-себе", дослідження якої становить останню задачу феноменології.

Феноменологія Гуссерля — поряд із "філософією життя", екзистенціалізмом, онтологією — являє собою один із найбільш значних напрямів, які визначають філософію XX століття. Метод Гуссерля вказує на природну диспозицію людини у відношенні до того, що трапляється в її житті, диспозицію, що є прихованим або зовні вираженим припущенням про можливість існування мікрокосмосу. Феноменологія розчищає шлях до явищ, котрий за "природної" диспозиції сповнений марновірств щодо того, що з'являється. Свідомість, звільнена від усіх людських настановлень, є покладанням світу, тобто безпосередньою спрямованістю на дане, на світ, який, проте, слід розуміти не як мікрокосмос, а як корелят свідомості, коли цей світ є тільки пунктом співвіднесеності спрямованості свідомості на предмет інтенціональності.

У феноменології Гуссерля свідомість стає чистою свідомістю. Існування предметів завдяки інтенціональному переживанню пізнається в ході споглядання за допомогою тім'яних уявлень, осмислення, оцінки, в ході практичних дій; участь суб'єкта в цих процесах свідомості спочатку не цікавить феноменологію. Світ перетворюється на "феномен світу". В цьому розумінні феноменологія є наукою про конструювання світу (в його значенні як сущого) для людини, котра має феноменологічну диспозицію як засіб відтворення структури буття, що виступає для людини у значенні ідеальної предметності. Це конструювання і ця структура здійснюються в чистих переживаннях свідомості, створюють смисл і "покладають" її, тобто відтворюють в ''інтроектованих" образах. Гуссерль вважає свою феноменологію основною наукою філософії взагалі; як метод вона здійснила великий вплив на розвиток філософії, зокрема екзистенціалізму, онтології та логістики, її вплив на долю психології ще потребує спеціальних досліджень.

Гуссерль намагається вирішити два методологічних питання, що стосуються побудови своєрідної феноменологічної психології: вичленувавши чистої психіки, позбавленої обтяженості предметним світом, і пропозиція саме методологічних засад побудови системи феноменологічної психології. Він виходить із того, що психіку включено в предметний світ, і саме тому її намагаються досліджувати методами природничих наук. Слід тому здійснити винесення за дужки змістового боку психічного, використовуючи таку його властивість, як інтенціональність, спрямованість на предмет (зовнішній або внутрішній стосовно людини). Вже Гегель показав, що подолання однієї предметності тягне за собою появу нової предметності, адже психіка "порожньою" бути не може. Це і є феноменологічний рух як зміна предметності. Гуссерль, навпаки, шукає саме таку порожню психіку, щоб потім виявити її апріорну структуру і, користуючись інтуїцією, здійснити апріорний рух засадничих понять у психології.

"Очищення" психіки від предметності світу було вже здійснено неодноразово (В.Вундт, В.Джемс та ін.) з різних позицій, але в межах єдиного досвіду і все ж таки зважаючи на предметність світової даності. Тоді постає питання: чи є психіка "в собі" структурною цілісністю? А якщо є, то що ж виражає ця структурність? З давніх-давен указувалося на певні архетипи психічного, але й вони мають якесь походження і повною апріорністю характеризуватися не можуть. Aposteriori є лише двома умовними сторонами становлення психічного, а його конкретне дослідження може обійтися без цих категоріальних риштувань. Вони нічого не дають і для розуміння "архетипів колективного несвідомого" Юнга, адже питання про їхнє походження лише відчували в невизначений час. Тому намір Гуссерля виробити чисту феноменологію залишається мало вмотивованим.

І все ж думка про те, щоби винайти мережу понять, які можуть бути необхідно пов'язані між собою і створюватимуть систему психології та її структурні підсистеми, має певний сенс. Більше того, такі системи вже було створено, і кожна психологічна система є такою. Це стосується ідей асоціації, рефлексії, поведінки, гештальту, дії, вчинку та інших понять. Усі вони так чи інакше виступають певною апріорною структурою, ш якій постає великий емпіричний зміст.

Разом із цим психологія передбачає певне компонування свого матеріалу в певному порядку. Вона з чогось виходить і чимось завершується. Ідея вчинку може дати ключ до розуміння не тільки системи психології, а й її всесвітньої історії. Вирішення окремих великих проблем у психології передбачає піднесення над емпіричним матеріалом, щоб потім можна було його структурно збагнути.

Варто взяти проблему сприймання. Натура — це єдиний цілісний акт, в якому лише абстракція може встановити розчленування, а потім і з'єднання в певному порядку. Для сприймання ще може бути такий порядок: сигнал, елемент і структура, цілісність, предмет і фон, апперцепція, панорамність і т.д. Це мислительна структура, якою осягається нерозчленована сутність перцепції. Певною мірою її можна назвати апріорною, але чи є ця апріорність суб'єктивною, або об'єктивною, або їх органічним переплетенням, сказати важко. Структура вчинку теж постає вихідною для побудови системи психології. І слід спочатку побачити в самому вчинку його структурні особливості, щоб потім збагнути весь емпіричний матеріал. Проте схема чистої феноменологічної психології (як і філософії) задихатиметься через відсутність живого матеріалу, живої драматургії психічного життя.

Те, звідки береться інтенція, Гуссерль називає життєвим світом людини. Він характеризується "безпосередньою очевидністю". Мова йде про "коло впевненостей, до яких ставляться з давно складеним довір'ям". Світ складений із простої думки-припущення, до якої за традицією ставляться з презирством. Це — вираження тривалого досвіду людства, щось на зразок архетипних уявлень Юнга, які Гуссерль називає "первісними очевидностями нерефлективного вірування". На основі життєвого досвіду постає об'єктивне пізнання. Життєвий світ наперед даний, він є "обрієм", передумовою всякої дійсності та можливої практики. Цей світ Гуссерль називає також донауковим, але як досвід він існує вічно. Гуссерль прагне надати цінності первинній основі цих очевидностей, показати їхню вищу значущість в обґрунтуванні пізнання порівняно з цінністю об'єктивно-логічних очевидностей.

Зі свого боку життєвий світ дарує людині інтуїцію, за допомогою якої відбувається проникнення у царину суворо наукового розкриття психіки. І складається цей світ із вчинкової активності людини.

Гуссерль починає історію психології XX століття, адже ідея інтенціональності робить акцент на дії, в якій уже сформульовано позицію самого діючого суб'єкта. Це приводить до нового погляду на проблеми психології, до радикальної зміни головним чином її методологічних засад. Гуссерль розглядає їх у праці "Криза європейського людства і філософія".

Гуссерль указує на неясність взаємовідношень наук про дух і про природу. Мльтей, Віндельбапд, Ріккерт не могли вирватися з-під впливу об'єктивізму. Психологія цілісності не врятовувала становища. Слід зрозуміти наївність об'єктивізму, адже об'єктивного вчення про дух, про душу (яка начебто існує всередині просторово-часових форм) ніколи не було і бути не може: "Лише коли дух із наївної спрямованості назовні повернеться до себе самого і залишиться з самим собою, він може бути задоволений". А до цього панували сенсуалізм, психологізм самих ідей психіки як tabula rasa. Гуссерль підкреслює, що навіть Брентано не подолав суб'єктивізму і психологічного натуралізму. Лише розробка дійсного методу осягнення сутнісної основи духу в його інтенціональності і побудова на цій основі безконечної й послідовної аналітики духу привели до створення трансцендентальної феноменології. Психологія, що базувалася на чуттєво-натуралістичному об'єктивізмі, втратила важливий предмет — творчість — "радикальну і сутнісну проблему духовного життя".

Будь-який об'єктивізм долається так: людина, яка філософствує, починає від власного "Я"- творця усіх смислових значень. Саме на цих засадах бачить Гуссерль можливість побудови абсолютно незалежної науки про дух, зокрема психології у формі послідовного саморозуміння і розуміння світу як продукту духу. Гуссерль розглядає дух не в природі або “біля неї". Сама природа повертається у сферу духу "Я" — це вже не ізольована річ поряд з іншими подібними речами у заздалегідь готовому світі; особистості вже не "поза" одна одної і не "біля", але пронизані “одна-біля-другої", "одна-в-другій" буттям — своєрідний незбагненний перетин суб'єктивностей.

Криза європейського існування стає зрозумілою для Гуссерля на фоні телеології європейської історії, що відкривається філософією. Щоб зрозуміти протиприродність сучасної кризи, слід виробити поняття Європи як історичної телеології безконечної цілі розуму. Адже європейський світ був народжений із ідеї розуму, тобто із духу філософії. Гуссерль пояснює кризу як уявне подолання раціоналізму. Мова йде не про сутність раціоналізму, а про озовнішнення, спотворення натуралізмом та об'єктивізмом.

2 травня 1935 р. у Відні Гуссерль виголосив доповідь, в якій розкривається відношення між історією і філософією. Ці ідеї він докладно розробив у книзі “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія".

Науки про дух вивчають людину як особистість, її діяльність, життя. Смисл життя — це цілеспрямована життєдіяльність, результатом якої є виробництво структур духовного порядку. Гуссерль говорить про життя, що творить культуру всередині безперервного історичного процесу. Постає питання "здоров'я і хвороби народів". Тому має бути відповідна наука, яка вивчала б народи і наднаціональні спільноти. "Європейські народи хворі", — зазначає Гуссерль.

В той час як точні науки досягли істотних успіхів, "методична ситуація" в науках про дух зовсім інша. Гуссерль підкреслює, що людська духовність вкорінена в тілесності. Це означає, що вчені-гуманітарії мають розглядати не тільки дух як такий, але й його вкоріненість у матеріальний субстрат, користуючись точними фізико-хімічними поясненнями. Проте спроби такого аналізу, їхня успішність дуже сумнівні. Разом із тим гуманітарій, відірвавшись від тілесності, не подолає описовості. Це своєрідна позиція. А може, вона є фатальним забобоном, і чи не можна цим пояснити хворобу Європи? І Гуссерль намагається показати коріння тієї легковажної рішучості, з якою сучасний вчений відкидає можливість чистої, самозамкненої та універсальної науки про дух.

Так, природу слід вивчати як навколишній світ (Umwelt). Зокрема, історичне довкілля світ греків — це не просто об'єктивний світ, а їхнє світоуявлення, їхнє суб'єктивне бачення світу з його богами, демонами і т.д. Ідея навколишнього світу належить до духовної сфери. І тут Гуссерль категорично протиставляє свою позицію загальноприйнятій (зокрема в психології) і висуває тезу: дивитися на довколишню природу як на щось чуже духові і прагнути обґрунтувати гуманітарні знання виходячи із засад природничої науки цілком абсурдно. Адже навіть феномен "природнича наука" не можна пояснити природничим шляхом. Пройняті натуралізмом учені-гуманітарії навіть не ставили проблему універсальної та чистої науки про дух. Ця наука має досліджувати абсолютно всезагальні начала і закони духовності. Саме з цієї позиції слід розробляти проблему європейської духовності, з позиції "історії духу".

Натуралізм згубний для наук про дух. Він веде до дуалізму в інтерпретації світу, а в цьому й полягає істинний смисл кризи європейської спільноти. Слід з'ясувати єдність духовного лику, що сприяє встановленню культурного зв'язку між окремими особистостями. Мова йде про духовні риси Європи. Європейські нації хоч і перебувають іноді у ворожнечі, мають внутрішню спорідненість духу, що долає національні відмінності. Європейському люду притаманна певна ентелехія, що визначає єдиноспрямованість розвитку, прагнення до ідеального образу життя і буття.

І тут Гуссерль повторює гасла, відомі ще з XIX ст.: батьківщиною європейського духу є Греція VI—VII ст. до н.е. Саме тут виникає певний тип ставлення індивіда до навколишнього світу. Ця духовна структура і є філософією — універсальною наукою, наукою про світ у цілому, наукою про всеєдність усього сутнього.

Згодом філософія розгалужується на різні науки. У виникненні філософії саме в цьому розумінні Гуссерль убачає первинний феномен духовної Європи. Людина стає новою людиною. Виникає новий стиль особистішого існування всередині життєвого кола — власне людський, який існує в конечному світі, але орієнтований на відчуття безконечності. І серед цього народу починає виникати дух універсальної культури, який поступово захоплює все людство. Виникає нова форма історичності. Будь-яка цінність слугує матеріалом для породження ідеальності більш високих рівнів.

У понятті "наука" міститься ідея безконечності завдань з їхніми неминущими цінностями. Наукова істина претендує на безумовність. Разом із тим завдяки філософії з Її ідеальностями відбувається преображення людини. Виникнення наукової культури, що стоїть під знаком безконечності, означає революціонізацію всієї культури, всього способу буття людства. Гуссерль надає саме грецькій науці провідного значення порівняно з наукою в інших народів. Тільки у греків, твердить він, є універсальний ("космополітичний") інтерес у новій формі чисто теоретичної установки. Саме в Греції люди об'єднуються як особистості для спільної роботи, щоб займатись тільки теорією як безконечною і всезагальною задачею. Це стало стилем життя, типом культуротворчого буття.

Гуссерль говорить про появу теоретичної установки. Саме в ній філософська теорія зростає і стає самоціллю, полем інтересів. Вона виключає практику. Але це не повний відрив теоретичного життя від практики. Виникає практика нового роду, що набуває характеру утримання від будь-якої природної практики. Життя теоретичне не розпадається на самостійні сфери.

Далі йдеться про третю форму універсальної установки, що протистоїть релігійно-міфологічній та теоретичній. Практика нового роду — це конструювання універсальної картини всього життя, його цілей, форм, систем культури, цінностей тощо. Ця практика має на меті розвиток людства силами універсального наукового розуму та перетворення його в нове людство, відповідальне перед самим собою виходячи з абсолютних теоретичних інтуїцій, точніше — інсайтів. Гуссерль намагається пояснити перехід від первинної теорії, від абсолютно "незацікавленого" погляду на світ до наукової теорії як різницю між гадкою і знанням.

Аналізуючи життя інших народів, даний народ розширяє своє уявлення про реальний світ. Постає питання про істину для всіх. Теоретична установка філософа надає йому рішучості присвятити своє життя осмисленню його як універсального життя, присвятити себе справі теорем — будувати теоретичне знання на теоретичному знанні in infinitum.

Виникає новий тип людини, професія якої — творити філософське життя, філософію як форму культури. На жаль, Гуссерль не говорить про перехід від дофілософського знання до філософського. Виникає нове співробітництво між філософами (школи), включаючи продуковану ними критику. Навіть увагу нефілософів привертає незвичність такої діяльності.

Філософія стала новою формою культури. А чи стане психологія такою формою? Гуссерль констатує внутрішній розкол національних спільнот на освічених і неосвічених.

Через вимогу підкорити весь досвід ідеальним нормам, тобто нормам безумовної істини, відбувається всеохоплююча зміна в усій практиці людського існування і культурного життя в цілому. Практика має керуватись об'єктивною істиною. Ніщо не може братися на віру. Ідеальна істина перетворюється на абсолютну цінність.

Якщо загальна ідея істини в самій собі постає універсальною нормою для всіх відносних істин, важливих для людського життя, то це зачіпає всі традиційні норми — права, краси, доцільності, особистісні цінності і т.д. Тоді виникає конфлікт між прихильниками традиції та філософами, що переходить у сферу політичної боротьби. Філософів переслідують, оголошують поза законом.

Гуссерль прагне описати історичну мотивацію, яка дає змогу зрозуміти, яким чином кілька грецьких диваків викликали трансформацію людського існування і всього культурного життя людства — спочатку у своїй власній країні, а потім і в сусідніх. Так створювалося духовне обличчя Європи.

Новий дух норм і вільної критики, що постав із філософії та причетних до неї наук, оволодіває людством. Постають нові ідеали для окремих людей і цілих народів. У такому всезагальному співтоваристві філософія зберігає провідну функцію — вільного та універсального осмислення з породженням всезагального ідеалу, універсуму всіх норм. Філософія має постійно здійснювати — через європейську людину — свою роль архонта стосовно всього людства.

Корені європейської кризи слід шукати в раціоналізмі, який втратив істинний шлях. Універсальна філософія з окремими науками складає лише частину європейської культури, але вона є тим функціонуючим мозком, від нормальної роботи якого залежить здоров'я європейської духовності. Людство вищої людяності потребує істинної філософії. Правда, слід розрізняти філософію як історичний факт та філософію як ідею безконечної задачі. Відтак розбіжність між домаганнями філософських систем, їхня взаємна несумісність.

Постійна рефлективність робить філософію універсальним знанням. Гуссерль протиставляє її об'єктивізму з його типами натуралізації духу. Протягом віків багатьом дуже кортіло перенести натуралістичний спосіб мислення на духовність. Навіть сучасні вчені беруться за математизацію пізнання природи, а далі переносять це на пізнання духу.

Гуссерль підкреслює наївність об'єктивістської науки, з й уявленням про об'єктивний світ, універсум. А між тим жодна об'єктивна наука не може віддати належне суб'єктивності, яка й породжує власне науку. Вчені природничого ухилу вважають, що чисто суб'єктивне слід усунути з наукового розгляду, навіть при дослідженні психічного.

Природодослідник, проте, не розуміє, що постійна основа його міркувань, суб'єктивного мислення — це навколишній життєвий світ (Lebensumwelt). Він завжди передбачається як поле діяльності, в якому мають смисл його пошуки, методологія розумової роботи. Фізик бере простір і час як предмет дослідження, але не цікавиться ними як такими, в яких протікає наше дійсне життя.

Математичне природознавство має значні досягнення, проте раціональність його методів досить відносна. Довкілля як чисто суб'єктивна реальність ігнорується наукою. Разом з цим і діючий суб'єкт також забувається. З цієї позиції, дотепно зауважує Гуссерль, раціональність точних наук перебуває в одному ряді з раціональністю єгипетських пірамід.

З часів Канта існує психологія, яка, претендуючи на наукову точність, прагне стати всезагальною фундаментальною наукою про дух. Проте психологи, вивчаючи свій предмет, не наближаються до вивчення самих себе як дослідників власного життєвого світу. "Будучи об'єктивною, психологія просто не здатна тематизувати психіку в її власній сутності, тобто досліджувати діяльне і страждальне "Я", — стверджує Гуссерль. Психологія, що цікавиться тілесними функціями, може опредметнити цю діяльність та індуктивно опрацювати її, але цілі, цінності, норми вона осягти не може. Об'єктивізм не можна вивести із фактів, адже вони заздалегідь мисляться як істини, а не як ілюзія. Так і спалахують суперечки довкола психологізму. Проте відмова від психологічного обґрунтування норм є безплідною.

Гуссерль дедалі більше підкреслює потребу в реформі всієї сучасної психології в цілому. Проте ще не збагнули, що психологія через свій об'єктивізм не здатна добратися до самої суті духу. Виділяючи психіку як певний об'єкт і психофізичне перетлумачуючи “буття-у-спільності” (in gemeinschalt — Sein), психологія приходить до абсурду. Визнати певні досягнення психології у відкритті навіть практично цінних законів не означає заперечити, що сучасна психологія є не більше як статистика моральних учинків, а отже, спрямовується в бік науки про мораль.

Розбрат між науками природничими і науками про дух стає нестерпним. У цьому сенсі намагання Віндельбанда і Ріккерта не дали бажаних результатів, адже ці вчені перебувають у полоні об'єктивізму. Слід насамперед подолати наївність натуралістичної установки. Гуссерль наполягав на цьому саме в той час, коли натуралізм у психології досяг апогею, але вже почав показувати свою обмеженість.

У зв'язку з цим Гуссерль переконано стверджує, що ніколи не було і не буде об'єктивної науки про дух, об'єктивної психології — об'єктивної в тому розумінні, що вона розглядає тільки просторово-часові форми, прирікаючи тим самим психіку, особистісне спілкування на небуття. "Дух і тільки дух є буття в собі і для себе; тільки він автономний і доступний істинно раціональному, істинно і принципово науковому вивченню в своїй автономності, причому тільки в ній". Гуссерль додає при цьому, що автономія природи є лише уявною.

Суть природничих наук — це продукт духу, що досліджує природу. Наука про дух має передувати науці про природу. Ось чому боротьбу наук про дух за рівні права з науками про природу Гуссерль вважає зайвою. Психологія не має підстав бути жертвою об'єктивізму. "Тільки якщо дух повернеться від наївного озовнішнення до самого себе, перебуваючи при собі і тільки при собі, він зможе стати самодостатнім".

Психологія, що втрачає самосвідомість як свій головний предмет, стає примарною дисципліною. Прогресивний крок здійснив Брентано, коли перетворив психологію в науку про життєвий інтенціональний досвід. Гуссерль зауважує при цьому, що Брентано все ж таки не подолав об'єктивізму і психологічного натуралізму.

Лише трансцендентальна феноменологія долає натуралістичний об'єктивізм. Філософ (і психолог) має виходити із власного ''Я" як джерела і виконавця всіх своїх оцінок і суджень. Лише за таких умов може постати абсолютно автономна наука про дух у формі послідовного розуміння свого світу як продукту духу. Дух — не частина природи, він не паралельний їй. Сила природи має бути зрозумілою як така, що перебуває у сфері духу. "Я" не слід розглядати як ізольовану річ поряд з іншими речами. Зовнішня співвіднесеність особистісних "Я" має поступитися місцем осмисленню їхнього внутрішнього існування одне в одному і одне для іншого.

В інтенціональній феноменології дух стає полем систематичного наукового досвіду. Критикуючи натуралізм у психології, Гуссерль зазначає, що така психологія не зможе розуміти духовну творчість (Leisten) — цю основну і справжню проблему духовного життя.

"Криза європейського буття", що стала предметом дослідження Гуссерля, має бути тлумачена в дусі філософії. Це не крах раціоналізму взагалі, а лише такого, який повернувся в бік зовнішнього, в бік натуралізму та об'єктивізму. Європа має відкинути варварську ненависть до духу, відродити завдяки філософії героїзм розуму, який долає натуралізм. Лише за цієї умови "із попелу великої втомленості постане фенікс нового внутрішнього життя і духовності — запорука величного і далекого людського майбутнього. Адже тільки дух є безсмертним".

Це був заключний гуссерліанський акорд критики "об'єктивних" засад психології та висунення ідеї інтенціональної феноменології. Цей акорд був вчасним, адже об'єктивізм у психології (під знаком науковості) вже вибув безмірного поширення і завів психологію у глухий кут.

У XX столітті психологія ще мала ґрунтовно перехворіти на об'єктивізм і природничо-наукове тлумачення психіки. Ті методологічні засади, які пропонував Гуссерль, манівцями, але впевнено почали входити у психологічне мислення лише в середині століття. Принцип рефлексії знайшов тут своє пряме втілення.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


24.09.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!