Osvita.ua Высшее образование Рефераты Психология Соціальна поведінка та соціально-психологічна структура особистості. Реферат

Соціальна поведінка та соціально-психологічна структура особистості. Реферат

В авторській моделі соціально-психологічної структури особистості соціальна поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом, соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною компетентністю, статусно-рольовими параметрами

Нині актуалізується значення цих складових, адже вони вказують на специфіку зв’язку індивіда з соціальним середовищем, опосередкованим його зовнішньою і внутрішньою активністю. Дослідження цих характеристик сприяє виявленню дій і вчинків індивіда, механізмів взаємозв’язку людини і суспільства.

Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на ґрунті певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості [2, с. 87].

Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи.

Систематизація специфічних особливостей поведінки конкретної людини у конкретному соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні передумови поведінки особистості в структурі групових відносин:

  • учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи комунікативних дій; суб’єкт Б – інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована активність і дія;
  • готовність до дії;
  • певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія, вчинок (схема 1).

Схема 1. Соціально-психологічні передумови поведінки особистості

Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки:

  • вербальна (виявляється у мові);
  • знакова (реакція на знак);
  • рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю);
  • поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам).

Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки) негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

     

Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при входженні особистості в соціум. Логіку такого узагальненого аналізу показано на схемі 2.

Схема 2. Залежність якості соціального життя і відносин індивіда від особливостей спілкування та ступеня адекватності поведінки

Вчинок, тобто комунікативна дія, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і в такий спосіб впливає на соціальне оточення.

Отже, можна стверджувати, що вчинок є провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець трактує вчинок як найяскравіший спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого – сам визначає цю культуру, будучи проявом суб’єкта історичної діяльності [6, с. 383].

Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які відносини між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування в ньому. За В. Роменцем, все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом.

Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Відтак, вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, що допомагає витлумачувати природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному відношенні.

У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Саме вчинкова комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. На думку вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв’язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об’єднання, яке має на меті утвердження особистості в матеріальному світі, віднайдення опори для цього утвердження.

Автор виокремлює моменти вчинку:

  • перший – ситуація (сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю і, разом з тим, не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ);
  • другий – мотивація (спрямована напруга співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом);
  • третій – вчинковий акт і його післядія (реальний взаємний перехід перших двох моментів і, як результат вчинку, – подія).

Особистість, як певний соціально-психологічний тип, може володіти кількома стереотипами поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис в умовах відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення цілі, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно "задається" форма і характер відносин.

Щодо норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою (соціальні норми визначають еталон, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі котрого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших) та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних традиціях конкретних груп людей. В основі культури окремої людини лежить її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, у свою чергу, індивід випрацьовує в процесі засвоєння заданих ззовні соціальних та культурних норм.

Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.

Активність – це той методологічний принцип, що дозволяє розкрити специфіку становлення мінливої особистості у соціумі, який також змінюється. Цей принцип дозволяє враховувати роль об’єктивних чинників у їх реальній дії на особистість, а також вияв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення суспільних відносин [3].

Основу активності особистості становлять потреби, які є рушійною силою її розвитку. Відтак про активність можна говорити і як про форму вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, і як про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активно взаємодіючи із соціальним оточенням, індивід, так би мовити, зливається із соціумом і водночас виявляє свої здібності, зберігає своє "Я".

Тобто у поведінці особистості активність виступає і як спосіб формування, перетворення індивіда, і як подолання зустрічних детермінант у процесі його взаємодії із зовнішнім світом.

Активність особистості – це її здатність нести в собі потенціал енергії, ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом [4, с. 156].

При цьому шляхи вияву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей індивіда, віднайдення оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності прилучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і обумовлює активність.

Активність – багатомірна категорія. Вона реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії та спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного "Я", нової установки, а також потреби у нових соціальних та міжособистісних відносинах.

Отже, в основі особистості лежать прийняті нею цінності. Вони й регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність [1, с. 52 – 54].

Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні, то мається на увазі активність всіх учасників комунікативного процесу – тобто взаємовплив, який відбувається тоді, коли його результатом є зміна в соціальній поведінці партнерів по спілкуванню.

Однак не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли:

  • зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній структурі цінностям;
  • нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття цінностей, дозволяє особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування;
  • не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії [5, с. 25].

Психологія впливу однієї людини на іншу – це проблема змін, що відбуваються у індивідів в результаті впливу. Сутність особистості у процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі "впливів". Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не можуть уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточуючих.

Отже можна констатувати, що суб’єкт А і суб’єкт Б є учасниками соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного, а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Для прикладу, якщо суб’єкт А прагне змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, то він стає стимулом, агентом впливу. В іншому випадку агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії – суб’єкт Б, якщо проявить ініціативу у розв’язанні того чи іншого завдання. При цьому значущим психологічним чинником є підтримка суб’єктом А ініціативи суб’єкта Б, що дасть можливість для спільної самореалізації, вияву їх здібностей та можливостей.

Включаючись у сферу впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення її ефективності та продуктивності праці в групі, а також з метою підвищення власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб’єкт А із того, хто впливає, стає тим, хто зазнає впливу. Така ж ситуація спостерігається і з суб’єктом Б.

Натомість вплив може бути і одностороннім – без зворотного зв’язку. Тобто суб’єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації від суб’єкта Б, бо вона може бути не тільки позитивною, але й негативною, що часто-густо й трапляється, оскільки все залежить від різних обставин. Він також не зацікавлений у підвищенні авторитету суб’єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні з боку суб’єкта А творчості, ініціативи, пропозицій тощо суб’єкта Б, їх відхилення, неприйняття, заперечення. Для самого ж суб’єкта А це може обернутися втратою або навіть руйнацією авторитету.

Оскільки кожен з учасників спілкування сприймає іншого як суб’єкта, то відбувається не лише взаємовплив, але й взаємний обмін реакціями, що підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи в такий спосіб їхні зусилля для досягнення мети спілкування (схема 3).

Загалом активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості у її активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що виникають у житті людини і розв’язуються завдяки активності самого індивіда та зустрічної активності з боку соціального середовища.

Схема 3. Вияв активності особистості у спілкуванні

Висновки. Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.

Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання.

Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом.

Література

1. Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления психологической и профессиональной зрелости личности. - М.: РАУ, 1995. – 208 с.

2. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 448 с.

3. Орбан-Лембрик Л. Е. Активність особистості як форма вияву її індивідуальності і професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. – К.: Інститут психології ім. Г. С. Костюка, 2002. – Т. 1. – С. 140 – 143.

4. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с.

5. Орбан Л. Э. Акмеологическая концепция нравственного становления личности. – М.: РАУ, 1992. – 61 с.

6. Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.

7. Орбан-Лембрик Л. Соціальна поведінка як спосіб вияву активності особистості // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C. 12-19.

8. www. politik. org. ua


29.02.2012

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!