• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Перший етап: 1989-1994рр. Цей період розвитку політичної ситуації в АРК характеризувався різким зростанням сепаратистських настроїв у Криму, виходом регіону з правового поля України, фактичною втратою Україною контролю за політичними процесами в автономії. Основні тенденції цього етапу розвитку політичної ситуації в Криму зводяться до наступного:

1. Активізація політичного життя. Наприкінці 80-х років політичне життя на півострові різко активізувалося. Під впливом проголошеної перебудови створювалися політичні організації та партії. Більшість новоутворених організацій декларували проросійську спрямованість або взагалі виступали за існування Криму як незалежної держави.

Організації проукраїнських політичних партій – Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП), Організації українських націоналістів (ОУН) – в цьому регіоні були малочисельними і не справляли помітного впливу на ситуацію в Крим. Діяльність окремих організацій, зокрема, УНА-УНСО призводила до ескалації антиукраїнських настроїв у автономії.

2. Вихід Криму за межі правового поля України. В цей же період у Криму різними політичними силами піднімалися питання про створення автономії, в т. ч. кримсько-татарської, створення незалежної Кримської демократичної республіки, входження Криму в якості окремого суб'єкту правовідносин до складу Радянського Союзу.

20 січня 1991р. на всекримському референдумі 93,26% виборців, які взяли участь у голосуванні, висловилися за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. 12 лютого 1991р. Верховна Рада України затвердила це рішення, ухваливши Закон Української РСР "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки". Кримській обласній Раді народних депутатів тимчасово був наданий статус Верховної Ради Кримської РСР.

Таким чином, на території СРСР, а в подальшому України як унітарної держави, було створене специфічне державне утворення – автономія не за національною, а за територіальною ознакою, що в подальшому призвело до спроб виходу Криму зі складу України.

5-6 травня 1992р. Верховною Радою Криму були прийняті "Акт про державну самостійність Республіки Крим" та Конституція Республіки Крим. Цими актами Крим фактично проголосив себе як самостійне державне утворення, як суб'єкт міжнародних відносин і, по суті, вийшов за межі правового поля України.

3. "Війна законів". Після ухвалення вказаних актів між Києвом і Кримом розгорнулася справжня "війна законів". Протягом 1992-1995рр. центральними органами державної влади України було прийнято десятки законодавчих актів про скасування понад 40 актів законодавства Республіки Крим. Однак, на території Криму органи державної влади керувалися в своїй діяльності правовими актами, які були прийняті Верховною Радою Криму та Президентом автономії.

20 травня 1994р. Верховна Рада Криму проголосувала за відновлення дії Конституції Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.), якою проголошувався договірний принцип взаємовідносин між Кримом та Україною.

Загалом, у цей період органи державної влади Республіки Крим формували правове поле власної діяльності, визначали свої функції та повноваження.

4. Поступова втрата контролю органами центральної влади України за подіями в Криму. Київ практично не контролював події на півострові; розпорядження органів центральної державної влади ігнорувалися й не виконувалися. Українська влада в той час була настільки слабка, що не могла скасувати рішення про запровадження посади Президента Республіки Крим та проведення президентських виборів, що ще більше дестабілізувало політичну ситуацію.

Вертикаль виконавчої влади була зруйнована, причому були порушені найбільш чутливі й важливі важелі управління державою. Українські правоохоронні органи та спецслужби, що розміщувалися в Криму, частково вийшли з підпорядкування центральних міністерств і відомств (Президент Республіки Крим Ю. Мєшков створив власну Службу безпеки і проголосив про підпорядкування йому місцевих українських правоохоронних структур). Верховна Рада Криму перебрала на себе повноваження щодо призначення суддів на півострові, а Президент Республіки Крим - керівників державного телебачення. Були зроблені перші кроки до регіоналізації Збройних Сил України - призовники з Криму (без погодження з Міністерством оборони України) мали проходити строкову службу на території півострова.

5. Зростання сепаратистських, проросійських настроїв у Криму. Дії кримської влади знаходили підтримку серед мешканців Криму. Сепаратистські проросійські настрої були зумовлені, в т. ч. економічними причинами. Кримська економіка була глибоко інтегрована в економіку Радянського Союзу. Головну причину катастрофічної соціально-економічної ситуації населення Криму вбачало в розриві господарчих зв'язків з Росією: таку думку, за даними соціологічних опитувань, поділяли 65% керівників кримських колгоспів і радгоспів, 75% керівників державних підприємств, 80% мешканців півострова.

Навесні 1993р. лише 17,1% кримчан були готові дати позитивну відповідь на питання всеукраїнського референдуму (грудень 1991р.) про незалежність України. Проти висловилися 60,5%. Восени 1993р. ці показники становили 9,3% та 63,4%, відповідно.

Активізувався мітинговий рух. взимку та влітку 1993р. пройшли кілька десятків мітингів під гаслами возз'єднання Криму з Росією; в кожному з них брали участь до 10 тис. чоловік.

6. Перемога проросійських сил на виборах до Верховної Ради АРК і президентських виборах 1994р. в Криму. Зазначені процеси завершилися перемогою Ю. Мєшкова на президентських виборах у Криму (його підтримали 72,92% виборців, які взяли участь у голосуванні) та блоку "Росія" – на виборах до Верховної Ради Криму (прихильники блоку "Росія" отримали до 70% місць у ВР Криму). Головними тезами їх виборчої платформи були: подальший розвиток державності Криму; самостійна зовнішня політика; подвійне громадянство; возз'єднання Криму з Росією.

Реально постало питання про вихід Криму з-під юрисдикції України і об'єднання його з Росією. Отже, було поставлено під сумнів майбутнє існування України як цілісної унітарної й загалом - незалежної держави.

7. Негативний вплив на політичні процеси в АРК з боку окремих органів державної влади та політичних сил Росії.

21 травня 1992р. Верховна Рада РФ ухвалила Постанову "Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році", якою визнала рішення про передачу Кримської області до складу України як таке, що не має юридичної сили з моменту його прийняття. Верховна Рада України заявила, що такі дії Парламенту Росії є "прямим втручанням у внутрішні справи України". 9 грудня 1992р. Верховна Рада Росії прийняла рішення розглянути питання про правовий статус М. Севастополя на засіданні З'їзду народних депутатів РФ, а 9 червня 1993р. прийняла Постанову "Про статус М. Севастополя", якою проголошувалася юрисдикція РФ над цим українським містом.

Політична еліта Росії практично підтримала заяви про "неправомірність" актів щодо передачі Криму та Севастополя до складу України. Про це заявляли політики не лише радикального, а й ліберального напряму: А. Собчак, С. Станкевич, ВЛукін, Є. Пудовкін та ін.

Ситуація загострювалася внаслідок невизначеності статусу Чорноморського флоту. Україна і Росія опинилися на грані відкритого конфлікту після ухвалення відповідних указів Президента України Л. Кравчука і Президента РФ Б. Єльцина. В 1992-1994рр. відбулося чотири зустрічі на найвищому рівні з питань розподілу ЧФ, однак компромісу знайти так і не вдалося.

Негативний вплив на політичну ситуацію в Криму справляли заяви окремих політиків Росії та діяльність її органів державної влади. Присутність ЧФ, невизначеність його статусу також була дестабілізуючим фактором у Криму і в українсько-російських відносинах загалом.

8. Початок повернення кримських татар на історичну батьківщину. 14 листопада 1989р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про реабілітацію депортованих народів, після чого розпочалося масове повернення кримських татар на історичну батьківщину. В 1979р. в Криму проживали близько 5500 кримських татар, у 1988р. – 17,5 тис; у 1989р. – 38,3 тис; у 1990р. – 83,1 тис; у серпні 1991р. – 142,2 тис.

Загострилися соціально-економічні проблеми репатріантів – через відсутність житла, роботи, закладів освіти з кримськотатарською мовою навчання тощо.

Мали місце спроби вирішити ці проблеми "силовими" методами. Станом на липень 1991р., кримськими татарами було захоплено близько 10 тис. земельних ділянок для житлового будівництва. Так з'явилися майже 300 нових селищ і мікрорайонів, у кожному з яких проживають від 50 до 2000 сімей. За попередніми розрахунками, на вирішення проблем облаштування кримських татар у СРСР планувалося виділити 4,5 млрд. крб. у цінах 1984р. (у доларовому еквіваленті це майже така ж сума).

Кримські татари виявилися неінтегрованими до політичної системи на Кримському півострові: вони виступали проти проведення референдуму про надання Криму територіальної автономії, а також за встановлення квот, які б гарантували їх представництво у Верховній Раді Криму. 5-6 жовтня 1992р. кримські татари вперше вдалися до насильницьких дій, намагаючись звільнити 26 осіб, заарештованих у с. Красний Рай.

У "Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу", прийнятій на Курултаї (з'їзді кримськотатарського народу) 26-30 червня 1991р., наголошувалося, що "у випадку протидії державних органів, або будь-яких інших сторін досягненню цілей, які проголошені Курултаєм, Курултай залишає за собою право проголосити кримсько-татарський народ народом, який бореться за своє національне визволення".

Отже, невирішеність політико-правових і соціально-економічннх проблем кримськотатарського народу створювала додаткові чинники дестабілізації ситуації на півострові.

Другий етап: 1994-1998рр.

Цей етап характеризувався наступними тенденціями:

• відновленням управлінської вертикалі в АРК, поверненням автономії до правового поля України;
• підписанням Великого Договору між Україною та Росією, базових угод по ЧФ РФ;
• загостренням проблем, пов'язаних з облаштуванням кримсько-татарського народу;
• загостренням відносин між окремими політичними силами в АРК;
• зростанням впливу кримінальних груп на політичну ситуацію на півострові.

Поступове відновлення вертикалі виконавчої влади в Криму. В березні 1994р. було утворене Представництво Президента України в Республіці Крим, призначено Постійного представника Президента України в Криму В. Горбатова. Представництво отримало статус органу державної виконавчої влади та мало забезпечити "проведення в життя Конституції України і законів України з питань, що належать до відання Президента України як глави держави і глави виконавчої влади".

Були вжиті заходи щодо відновлення керованості правоохоронними органами. В травні 1994р. Президент України ухвалив укази про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки Республіки Крим, відповідно, у Головне управління внутрішніх справ МВС України в Криму та Головне управління СБУ в Криму, підпорядкувавши їх безпосередньо міністрові внутрішніх справ України та голові Служби безпеки України.

В березні 1995р. Президент України ухвалив указ, яким встановив, що прем'єр-міністр Уряду Криму призначається безпосередньо Президентом країни, за поданням голови Верховної Ради АРК, а члени Уряду АРК – Кабінетом Міністрів України. В серпні 1995р. такий порядок був дещо змінений: прем'єр-міністр АРК призначався й звільнявся з посади Верховною Радою Криму, за погодженням з Президентом України. Тоді ж в АРК були створені державні районні адміністрації, які підпорядковувалися Уряду Криму, Кабінету Міністрів та Президентові України.

Така ж процедура щодо призначення й звільнення голови Уряду Криму була закріплена статтею 136 Конституції України (1996р.) та Законом України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим" (1998р.).

Отже, в 1994-1998рр. була відновлена керованість вертикаллю виконавчої влади в АРК, у т. ч. правоохоронними органами, що сприяло стабілізації політичної ситуації в автономії. Центральні органи виконавчої влади повернули втрачений контроль за подіями в Криму.

Повернення АРК до правового поля України. Серед пріоритетних завдань, що стояли перед органами державної влади України, було приведення нормативно-правових актів Республіки Крим у відповідність до законодавства держави.

17 березня 1995р. Верховна Рада України скасувала: Конституцію Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.); закони Республіки Крим "Про вибори Президента Республіки Крим", "Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим", "Про Конституційний Суд Республіки Крим", "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах Рад". Скасовувалися посада Президента Республіки Крим, а також відмінна від загальнодержавної система виборів до місцевих Рад. Автономна Республіка Крим визнавалася адміністративно-територіальною автономією в складі України.

Населення Криму досить критично поставилося до рішень Верховної Ради України: за даними соціологічного дослідження, проведеного Кримським центром гуманітарних досліджень, 52% кримчан різко негативно сприйняли скасування Конституції Криму. Однак серйозних суспільних заворушень в автономії не відбулось.

Стаття 135 Конституції України визначила, що нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції й законам України. Президенту України було надане право зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Ухвалення в 1998р. нової Конституції АРК і її затвердження Законом України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим" остаточно визначили нинішній статус автономії.

Повернення в цей період Автономної Республіки Крим до правового поля України знаменувало собою припинення "війни законів", сприяло стабілізації політичної ситуації в АРК, налагодженню відносин між Києвом і Кримом на правовій основі.

Внутрішнє політичне протистояння в АРК. У цей період загострилися відносини між Президентом Республіки Крим Ю. Мєшковим та Верховною Радою АРК, а пізніше – в самому представницькому органі. Це пояснювалося різними поглядами посадових осіб, політиків на подальший розвиток автономії, а також власними амбіціями лідерів.

Восени 1994р. політичне протистояння між Ю. Мєшковим та Верховною Радою Криму посилилося: у вересні 1994р. остання суттєво звузила повноваження кримського президента (проти Ю. Мєшкова виступили навіть депутати з блоку "Росія", які підтримували його на виборах). У відповідь, Ю. Мєшков ухвалив укази про припинення діяльності Верховної Ради Криму, проведення 9 квітня 1995р. референдуму про ухвалення нової Конституції Криму. Однак, депутати змогли перехопити ініціативу: 15 вересня 1994р. був відправлений у відставку "проросійський Уряд" Є. Сабурова та призначений лояльний до Києва Уряд А. Франчука.

Ю. Мєшков втратив політичну підтримку не лише серед своїх колишніх союзників, але й населення Криму: за даними різних соціологічних досліджень, його діяльність підтримували лише 10% кримчан. У березні 1995р. посада Президента Криму була ліквідована Верховною Радою України.

Політична криза призвела до зниження впливу проросійських політичних сил на півострові, які не змогли запропонувати кримчанам реальної альтернативи. За даними соціологічних досліджень, у 1995р. діяльність Республіканської партії Криму (яка разом з Народною партією утворила блок "Росія") підтримували лише 5% кримчан. Втратив свої позиції блок "Росія" і у Верховній Раді Криму – їх представник С. Цеков у 1995р. був зміщений з посади голови Верховної Ради АРК, а проросійські сили об'єдналися в партію "Союз".

У 1995-1998рр. центр політичного протистояння перемістився до Верховної Ради та Уряду Криму. Відсутність чіткої політичної структуризації в представницькому органі Криму призводила до постійного перегрупування фракцій, переходів депутатів з однієї групи до іншої, перманентної зміни керівництва автономії. Як наслідок, протягом 1995-1998рр. Верховною Радою АРК керували чотири спікери; за цей період змінилося стільки ж урядів.

Постійні конфлікти між Президентом і Верховною Радою Криму, всередині представницького органу автономії, зміни керівництва Верховної Ради та Уряду АРК не сприяли налагодженню стабільної роботи державних органів, вирішенню економічних проблем Криму.

Загострення проблем кримських татар. У цей період невирішеність проблем кримськотатарського народу перетворюється на важливий чинник впливу на політичну ситуацію в автономії. Підґрунтя проблем, що негативно впливають на ситуацію в 2001р., було закладене саме в цей період.

З початком приватизації в 1994р. більшість кримських татар були виключені з цього процесу, а спеціального резервного фонду (для забезпечення участі в приватизації депортованих народів) так і не було створено.

Економічна криза не давала можливості виділити необхідні кошти для облаштування кримських татар. Наприклад, у 1997-1998рр. на капітальне будівництво планувалося виділити 75 млн. грн., на соціально-культурні заходи – близько 28 млн. грн.; фактично ж було виділено 11,93 млн. грн. та 9,1 млн. грн., відповідно. За оцінками експертів, у 1998р. на облаштування одного кримського татарина було виділено 7 грн. 20 коп., або близько $1,47. За оцінками експертів, у процесі паювання землі в КСП, який розпочався в 1996р., кримські татари також взяли обмежену участь.

Невирішеність політико-правових і соціально-економічних проблем кримських татар загострювала ситуацію в АРК, провокувала їх радикальні дії, закладала потенціал для майбутніх політичних конфліктів.

Зростання впливу кримінальних угруповань на розвиток політичної ситуації в Криму. В 1995-1998рр. відбувалося поступове зрощування криміналітету з корумпованими чиновниками, їх "інфільтрація" до органів державної влади. В 1994р. до Верховної Ради Криму було обрано чотирьох представників організованих злочинних групах. У 1995р. на виборах до органів місцевого самоврядування, за експертними оцінками, було обрано 44 депутати, які безпосередньо або опосередковано були пов'язані з кримінальними структурами.

Методи "кримінальних розборок" широко використовувалися в практиці політичної боротьби. Виділялися два потужні кримінальні угруповання, які справляли суттєвий вплив на політичну ситуацію на півострові: "Башмаки" та "Сейлем". За окремими даними, "Сейлем" був тісно пов'язаний з керівництвом Партії економічного відродження Криму (ПЕВК). Бойовики цього угруповання, за наказом тодішнього голови Верховної Ради АРК Є. Супрунюка, здійснили побиття екс-спікера Верховної Ради АРК С. Цекова. Політики з ПЕВК звинувачували своїх політичних опонентів в орієнтації на кримінальну групу "Башмаки".

За свідченням тодішнього голови Верховної Ради АРК Л. Грача, "кримінал зробив усе, щоби поставити під контроль економіку і політичну сферу, органи влади та управління і посадових осіб... Настав час, коли в кабінеті прем'єр-міністра Криму міг вести... бесіди... лідер злочинного угруповання, а в цей час за дверима у приймальні чекав своєї аудієнції генерал міліції". Широко розповсюдженими стали політичні вбивства на замовлення.

У заяві Президії Верховної Ради АРК від 6 лютого 1998р. зазначалося, що кримінальні структури намагаються "взяти під контроль органи влади і посадових осіб автономії".

Жителі АРК також поділяли цю точку зору: 58% кримчан, опитаних Кримським центром гуманітарних досліджень на початку 1995р., були впевнені, що реальна влада в Криму належить "мафії".

Кримінальні групи не лише використовувалися в політичній боротьбі, а й самі мали реальний вплив на прийняття політичних рішень і на розвиток подій на півострові.

Невирішеність ключових проблем двосторонніх відносин міме Україною і РФ. Територіальна приналежність М Севастополя та проблеми базування Чорноморського флоту залишалися основними дестабілізуючими чинниками українсько-російських відносин у цей період. 5 грудня 1996р. Рада Федерації РФ звернулася до Президента Б. Єльцина з проханням оголосити мораторій на підписання міжнародних актів щодо розподілу Чорноморського флоту, статусу Криму та м. Севастополя до закінчення роботи спеціальної комісії Ради Федерації.

Про наявність територіальних претензій до України з боку Росії свідчить позиція окремих вищих посадових осіб РФ. Так, мер м. Москви ЮЛужков наголошував, що "в тексті договору між Росією та Україною необхідно підтвердити російський статус Севастополя – частини РФ, головної військово-морської бази ЧФ".

Одночасно продовжувався переговорний процес щодо розподілу Чорноморського флоту між Україною та РФ. 9 червня 1995р. Президент України Л. Кучма та Президент РФ Б. Єльцин підписали угоди щодо розподілу ЧФ: 81,7% кораблів передавалися РФ, 18,7% – Україні. Росія використовувала об'єкти ЧФ в Севастополі та інші об'єкти базування в Криму. Тобто, фактично визнавався суверенітет України над Севастополем і Кримом.

Остаточно питання приналежності Криму, Севастополя та розподілу ЧФ були вирішені 28 травня 1997р. – після підписання відповідних документів щодо Чорноморського флоту, а також ЗО червня 1997р. – під час підписання Договору "Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією".

Підписання широкомасштабного договору між Україною та Росією, угод про умови базування Чорноморського флоту РФ в АРК сприяло певній стабілізації політичної ситуації в Криму.

Третій етап: 1998-2004 роки

Після ухвалення нової Конституції АРК (грудень 1998р.) розпочався новий етап розвитку політичної ситуації в автономії. В цьому підрозділі аналізуються результати виборів до Верховної Ради АРК у 1998р., а також політичні орієнтації населення Криму.

Проведений аналіз і соціологічні дослідження УЦЕПД, проведені у жовтні 2001р., дозволили виявити наступні тенденції та особливості політичної ситуації в АРК.

Підтримка населенням Криму лівих сил, зокрема КПУ, є помітно більшою, ніж загалом в Україні. Про це свідчать наступні дані.

По-перше, на виборах до Верховної Ради АРК у березні 1998р. перемогло регіональне відділення Комуністичної партії України (КПУ, лідер – Л. Грач), отримавши більше третини місць у представницькому органі автономії (36 мандатів). Інші партії, в т. ч. ті, що підтримували Л. Кучму, отримали більш скромні результати.

Лідер кримських комуністів Л. Грач був обраний головою Верховної Ради АРК, що дозволило КПУ контролювати роботу представницького органу автономії. Серед політиків АРК Л. Грач мав найвищий рейтинг – 15,6% респондентів повністю підтримували його діяльність Повністю підтримували діяльність Верховної Ради АРК – 6,4% опитаних кримчан.

По-друге, до складу Ради Міністрів АРК входили сім комуністів. Це дозволило КПУ впливати на роботу органів державної виконавчої влади автономії.

По-третє, спектр політичних уподобань у Криму був помітно зміщений вліво, порівняно з населенням усієї України. Це підтверджується й намірами голосувати за окремі політичні партії. Якщо в Україні в цілому за КПУ готові були проголосувати 14%, то в Криму – більше чверті громадян (25,5%). Про вплив КПУ в автономії свідчить і той факт, що за чисельністю – до 15 тис. осіб – вона займала перше місце в регіоні.

Друге місце, за рівнем впливу в АРК, займають політичні партії, які підтримують діючого Президента України – це НДП, СДПУ (о), АПУ та ін. Зокрема, ці політичні сили контролювали Уряд автономії, який у травні 1998р. очолив лідер регіональної організації НДП С. Куніцин. За оцінками експертів, чисельність регіональних організацій пропрезидентських політичних партій в АРК нараховувала близько 20 тис. осіб.

Наприкінці 2000р. – на початку 2001р. в представницькому органі автономії була сформована більшість у складі 55-56 осіб (координатор більшості - В. Кисельов), яка мала на меті змістити голову Верховної Ради АРК Л. Грача, якого підтримувало близько 44 депутатів-комуністів та їх прихильників, що в результаті їм вдалося.

В цей період також суттєвий вплив на політичну ситуацію в АРК мають кримсько-татарські політичні сили, зокрема Меджліс. Кримські татари репрезентовані рядом суспільно-політичних рухів, жодний з яких до цього часу офіційно не був зареєстрований в органах юстиції України.

Меджліс кримськотатарського народу (голова – М. Джемілєв) обирається на Курултаї (з'їзді) кримських татар і претендує на статус представницького органу кримськотатарського народу.

Народний Рух України (НРУ) зорієнтований на тісне співробітництво з Меджлісом, розраховуючи на зменшення проросійських настроїв у Криму (голова Меджлісу М. Джемілєв був обраний до Верховної Ради України саме за партійним списком НРУ). Чисельність регіональної організації НРУ в Криму не перевищує кількасот чоловік.

Також в цей період був дуже низький рівень підтримки населенням Криму діяльності органів центральної державної влади, що був значно меншим, ніж загалом по Україні, окрім, звичайно, уряду В. Януковича.

Четвертий етап: 2005-2006 роки

В кін. 2004 р., з перемогою на Президентських виборах В. Ющенка, який мав дуже низьку підтримку на півострові, змінюється і політична ситуація. Населення в переважній більшості повністю підтримувало проросійськи налаштованого В. Януковича. Тому ситуація набула певної політичної напруги. Про те 2005 рік пройшов без особливих загострень.

Дещо інша ситуація була під час передвиборчої кампанії з виборів до Верховної Ради України та місцевих рад, коли часто-густо виникали конфлікти на етнічному ґрунті між проросійськи налаштованими жителями півострова та, переважно, кримськими татарами, які в більшості були спровоковані проросійськими опозиційними силами – в першу чергу до таких можна віднести Опозиційний Блок Н. Вітренко, активісти якого нерідко в них брали участь, маніпулюючи свідомістю громадян та, разом з тим, набираючи рейтингові відсотки на передодні виборів.

У січні загострюється ситуація з приводу "захоплення" Ялтинського маяка працівниками Севастопольської філії державного підприємства "Держгідро-графія", яких підтримали активісти "Студентського братства", що призвело до політичного конфлікту між Україною та Росією, та демонстрацій з боку проросійських сил в Криму. Результатом цього скандалу стало утворення міждержавної підкомісії "Ющенко-Путін", завданням якої було перевірити законність використання ЧФ Росії об'єктів гідрографії, що розміщені в Автономній республіці Крим та безпосередньо в зоні базування ЧФ РФ. Також завданням комісії поставлено повністю провести інвентаризацію всіх об'єктів, що використовуються флотом Росії.

Але результативність діяльності даної підкомісії, яка, по суті, мала б підготувати документи для підписання між главами двох держав, щоб усунути суперечливі питання та уникнення в подальшому подібних ситуацій, не є такою ефективною як очікувалось. В першу чергу це проявляється в тому, що керівництво ЧФ РФ, не особливо квапиться допускати експертів комісії безпосередньо до вище згаданих об'єктів, тим самим затримуючи даний процес. На пришвидшення можуть повплива тільки керівники двох держав, про те вони чомусь недуже квапляться це робити.

В березні 2006р. відбулися Вибори депутатів Верховної Ради АРК та місцевих рад. їх результати чітко підкреслють настрої кримчан в наш час. Якщо подивитись на політичні сили, що потрапили до кримського парламенту то Блок "За Януковича!" отримав 44 мандати (32,55% голосів), партія "Союз" – 10 мандатів (7,63%), Блок Куніцина – 10 (7,56%), Комуністична партія України – 9 (6,55%), Народний рух України – 8 (6,26%), Блок Юлії Тимошенко – 8 (6,03%), Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" – 7 (4,97%), і блок "Не так!" – 4 мандати (3,09%). Коаліція сформувалася на основі Блоку "За Януковича!" разом з Блоком Наталії Вітренко "Народна опозиція" і уряд автономії будуть формувати теж вони. Отже, як бачимо, в подальшому формування відносин між Києвом та Сімферополем прямо пропорційно залежатиме від того якою буде коаліція в Верховній Раді України – чи це буде суто "помаранчева" коаліція чи коаліція разом з Партією регіонів.

В цей період також почались вирішуватись проблеми кримських татар. До чергової річниці депортації народів з Криму 11 травня 2006 року Уряд України прийняв програму заходів згідно якої на протязі наступних п'яти років на вирішення проблем репатріантів буде надано 600 млн. грн.

03.03.2011