• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Зауважимо, що заснування приватної жіночої гімназії на той час було справою майже нереальною, оскільки згідно з пунктами «Положення про приватні навчальні заклади» приватним жіночим закладам статус гімназії не надавався.

Хто ж була та жінка, в якої вистачило не лише педагогічного таланту створити, очолити та забезпечити успішне функціонування школи нового типу, а й сміливості та ініціативності першою в Російській імперії подолати певне юридичне обмеження та добитись офіційного визнання своєї гімназії?

Дворянка за походженням,
аристократка за смаками,
демократка за переконаннями...

Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко народилась 19 березня (за старим стилем) 1840 р. в сім'ї поміщика села Заріччя Вишньоволоцького повіту Тверської губернії. Її батько поручик Микола Терентійович Мельницький походив із давнього дворянського роду, мати Єлизавета Карлівна була за народженням баронесою Услар, проте родина не належала до числа досить заможних. Подружжя мало чотирнадцять дітей, серед яких Віра була найстаршою.

До десяти років дівчинка жила в маєтку батьків, а її вихованням і навчанням займалась мати. У 1850 р. як своєкоштна вихованка Віра вступила до 1-го класу Санкт-Петербурзького училища Ордена св. Єкатерини (Єкатериненський інститут) - закритого привілейованого середнього навчально-виховного закладу для дітей із дворянських сімей. Уже через рік за прекрасні успіхи в навчанні її було переведено на державний кошт. Згодом, згадуючи інститутські роки, діячка розповідала, що, незважаючи на старанність у засвоєнні наук, вона була великою пустункою та за своє гостре слівце нерідко отримувала не найвищі оцінки за поведінку. Узагалі ж успадкована від батька життєрадісність і характер, сформований під впливом суворої матері, сприяли тому, що шість років навчання у столиці минули досить легко та благополучно.

Повернувшись із столиці додому в 1856 р. з відмінним атестатом і свідоцтвом домашньої наставниці, Віра Миколаївна стала допомагати матері навчати молодших братів і сестер, для яких назавжди залишилась авторитетною порадницею та надійною підтримкою. Проте сільський спосіб життя не задовольняв діяльної натури дівчини. Окрім того, потрапивши під вплив громадського руху, що значно активізувався в середині ХІХ ст., вона пройнялась ідеями жіночої особистої моральної самостійності, матеріальної незалежності, громадської корисності. Зрештою, у 18 років Віра залишає батьківський дім і обіймає посаду вчительки французької мови у Вишньоволоцькій жіночій гімназії (оскільки Єкатериненський інститут належав до навчальних закладів 1-го розряду, в основу його програм були покладені іноземні мови, що дало можливість майбутній освітній діячці досконало оволодіти французькою та німецькою). Хоча Віра Миколаївна працювала у Вишньоволоцькій гімназії лише три неповних роки, у пам'яті її учениць надовго закарбувався образ доброї, досить поблажливої вчительки, котра завжди була готова разом із дітьми і пожартувати, і посміятись від душі.

Проте викладання іноземної мови гімназисткам молодших класів у глибокій провінції також не відповідало прагненням молодого педагога. У 1860 р., дізнавшись про вакантне місце в Київському інституті шляхетних дівчат, 20-річна Віра знайшла в собі мужність надовго розпрощатися з рідними та відправитись у тяжку дорогу на перекладних у далеке невідоме місто. Одинадцять років (з липня 1860 р. по квітень 1871 р.) вона присвятила виховній роботі в інституті, що належав до того ж типу навчальних закладів, який закінчила сама. Увесь цей час педагог обіймала посаду класної дами.

Сьогодні, коли милуєшся ошатною спорудою у стилі пізнього класицизму, що здіймається на крутосхилому плато над Хрещатиком (нині тут розташувався Київський будинок Міжнародного центру культури та мистецтва, донедавна містився Жовтневий палац культури, а взагалі ця будівля спеціально була спроектована в першій половині ХІХ ст. архітектором В. Беретті для Київського інституту шляхетних дівчат), то в уяві виникають доволі романтичні картини життя її юних мешканок. Проте сучасні мелодраматичні фантазії вельми далекі від тодішніх реалій. Зокрема, стосунки між дівчатами та класними дамами були досить складними. На клас призначались дві класні дами, котрі жили у приміщенні інституту й по черзі цілодобово знаходились поруч із вихованками. Перебуваючи в умовах закритого навчального закладу, учениці та виховательки психологічно втомлювались від повсякчасного спілкування з вузьким колом людей, що нерідко призводило до гострих конфліктів.

Не оминули неприємні ситуації й Віру Миколаївну. Так, через багато років одна з її інститутських вихованок пригадувала, як усіляко дошкуляла своїм непослухом молодому педагогу до того часу, поки одного разу не сказала Вірі Миколаївні вже зовсім недозволені грубощі. Інша класна дама обов'язково відправила б нахабу до карцеру. Як же здивувалась і розгубилась дівчинка, коли вихователька у відповідь закрила обличчя руками й тихенько гірко заплакала. Потрясіння учениці було таким сильним, що зрештою її поведінка кардинально змінилась на краще.

Незважаючи на певні складнощі та неминучі для початківця невдачі, молодий педагог намагалась будувати свої стосунки з дівчатами на засадах довіри та взаємоповаги. Крім того, постійно займаючись самоосвітою, вона старалась і у своїх підопічних розвинути допитливість, самостійність, відповідальність, розбудити в кожній із них закладені природою найкращі людські якості та приховані таланти. І здебільшого їй це вдавалось. Інша інститутська вихованка Віри Миколаївни (а пізніше викладач її гімназії) свідчила під час відзначення 25-річчя педагогічної діяльності В. Ващенко-Захарченко: «Молодою дівчиною, якій ледь виповнилось двадцять років, Ви прийшли до Київського інституту в ролі класної дами і саме в той клас, де перебувала я, 12-річна дівчинка... Я могла б розповісти цілу повість про Ваше життя та діяльність як класної дами, але це втомило б Вашу увагу, а тому скажу тільки, що Ваша доброта душевна, Ваша чутливість до дитячого горя та радості створили Вам славу найдобрішої, найкращої класної дами. Згадайте тільки, як нерідко учениці Ваші у скрутну хвилину шкільного життя поспішали до Вашої затишної кімнатки, де завжди знаходили добру, розумну й більш досвідчену порадницю, якщо потрібно - хорошу книгу, а часом і гостинчик, такий неоціненний для зголоднілої інститутки. Ми ніколи Вас не боялись і завжди любили Вас. А тепер багато хто з Ваших колишніх учениць, ставши самі матерями й пам'ятаючи Вашу доброту до них, поспішають віддати своїх дітей під Ваше заступництво - саме у Вашу гімназію».

Навесні 1871 р. Віра Миколаївна звільнилася з інституту у зв'язку з одруженням. Ії чоловіком став уродженець Полтавщини, математик, професор Київського університету св. Володимира Михайло Юрійович Ващенко-Захарченко, який у 1862-1864 рр. також викладав у Київському інституті шляхетних дівчат фізику та космографію. Після смерті першої дружини Михайло Юрійович виховував трьох синів-підлітків і маленьку доньку, і на певний час саме вони стали центром уваги їхньої другої мами. Через сім років після одруження, коли прийомні сини закінчили гімназію, донька досягла шкільного віку, а власні діти Віри Миколаївни (хлопчик шести та дівчинка п'яти років) розпочали опановувати грамоту, вона і прийняла рішення заснувати приватну жіночу гімназію - навчальний заклад, що стояв би «на висоті вищих вимог педагогії та гуманістичних ідеалів віку».

Зауважимо, виникненню цього досить сміливого рішення сприяли принаймні дві об'єктивні передумови. Так, середні жіночі навчальні заклади, що на той час функціонували в Києві (Інститут шляхетних дівчат, дві гімназії Відомства імператриці Марії та одна Міністерства народної освіти), уже не могли прийняти всіх претенденток. Ці заклади були переповнені, коштів для заснування нових державних жіночих шкіл бракувало, тому значна частина киянок і більшість із тих бажаючих, хто спеціально приїздив із провінції в пошуках можливості отримати середню освіту, не мали шансу втілити в життя свої мрії.

Окрім соціально-економічної існувала ще й суто педагогічна передумова створення в місті приватної жіночої гімназії. У жовтні 1878 р. в Києві планувалось відкрити Вищі жіночі курси. Напередодні цієї значної події в колах, близьких до організації курсів (передусім серед університетських викладачів), жваво обговорювалась нагальна потреба фундації нових, недержавних навчальних закладів, які мали би право самостійно коригувати програми, застосовувати нові методи навчання, а також іншими заходами швидко реагувати на вимоги життя та завдяки цьому ґрунтовніше, порівняно з існуючими державними школами, готувати випускниць до здобуття вищої освіти.

Як уже зазначалось, утілити задум у життя було досить складно. Спочатку Вірі Миколаївні довелось переконувати попечителя Київського учбового округу П. Антоновича, який хоча й підтримував саму ідею, проте сумнівався, чи набереться потрібна кількість вихованок для відшкодування витрат на гімназію. Зрештою 12 жовтня 1877 р. попечитель звернувся до міністра народної освіти з відповідним поданням. У документі аргументувалась доцільність відкриття приватної жіночої гімназії, а також, зокрема, наголошувалось, що в навчально-виховному процесі братимуть участь лише ті особи, які мають на це законне право. Офіційне звернення було активно підтримане впливовими зв'язками. Так, вирішальну роль у позитивному вирішенні питання відіграло сприяння майбутнього міністра фінансів і голови Комітету міністрів Російської імперії, а тоді ректора університету св. Володимира М. Бунге.

Досить цікавим, на наш погляд, було формулювання відповіді міністра народної освіти на подання попечителя. Зокрема міністр зазначав: «Маю честь повідомити, що на основі параграфів 36 та 14 «Положення про приватні навчальні заклади» не може бути присвоєно таким жіночим навчальним закладам назву гімназій, проте я не бачу перешкод для дозволу дружині професора університету св. Володимира В. Ващенко-Захарченко відкрити в Києві жіночу гімназію відомства Міністерства народної освіти (з пансіоном при ній)». Таким чином, навчальному закладу, який заснувала Віра Миколаївна, першому із приватних жіночих шкіл у Російській імперії було офіційно надано статус гімназії загального типу.

Відкриття перших п'яти класів нового закладу освіти відбулось 14 вересня 1878 р. (VІ клас почав функціонувати з 1879 р., VІІ клас - з 1880 р., а VІІІ педагогічний клас - з 1881 р.). Гімназія разом із пансіоном містилась на розі Бібіковського бульвару (нині - бульвар Тараса Шевченка) та вулиці Афанасівської (пізніше - Нестерівська, нині - вулиця Івана Франка). Хоча вибраний будинок певним чином був уже пристосований для здійснення навчального процесу (раніше в ньому знаходилась Київська чоловіча прогімназія), проте подружжя Ващенків-Захарченків пішло на значні матеріальні витрати для облаштування приміщення відповідно до власних уявлень про вимоги до опорядження гімназії.

Як досвідчений педагог В. Ващенко-Захарченко добре знала, що успіх навчально-виховного процесу насамперед залежить від професійного рівня викладацького корпусу. Тонке відчуття людської психології, уміння та можливість добирати близьких за духом співробітників допомогли їй залучити до праці в гімназії кращі педагогічні сили. На перших етапах функціонування навчального закладу здебільшого тут викладали колеги чоловіка Віри Миколаївни. Серед них були професори Київського університету св. Володимира протоієрей Н. Фаворов (Закон Божий), В. Єрмаков (математика, фізика та космографія), Ф. Гарнич-Гарницький (природознавство), О. Козлов, О. Романович-Славатинський (історія), викладав математику й сам Михайло Юрійович. Також у гімназії працювали професор Київської духовної академії В. Малінін (російська мова та словесність), доцент академії, доктор богослов'я С. Голубєв (Закон Божий), викладач Київської духовної семінарії, магістр богослов'я Г. Полєтаєв (педагогіка) та ін. Пізніше до них долучились молоді педагоги, для яких практичний досвід, набутий під керівництвом В. Ващенко-Захарченко, став надійним фундаментом для подальшого професійного зростання. Так, викладач педагогіки А. Степович згодом очолив Колегію Павла Галагана, історики М. Любович, А. Ясинський і В. Піскорський були обрані професорами відповідно Варшавського та Юр'ївського університетів і Історико-філологічного інституту кн. Безбородька тощо.

Досить представницькою була й опікунська рада гімназії. У різні роки до неї входили київський міський голова Г. Ейсман, київський губернський предводитель дворянства князь М. Рєпнін, дружина київського губернатора К. Гессе, професори університету св. Володимира М. Ващенко-Захарченко, В. Іконніков, Ф. Фортинський та ін. Сама В. Ващенко-Захарченко була не лише утримувачем, а й згідно з обранням опікунською радою та затвердженням міністра народної освіти начальницею (директором) гімназії, а також учителькою французької мови в перших класах.

Співробітники Віри Миколаївни зазначали, що такі її особистісні якості, як повна довіра до вчителів і класних наставниць, повага до проявів їхньої індивідуальності, толерантність до чужої думки, тактовність, відсутність дріб'язкової опіки, дотепність, визначали загальний тон спілкування між педагогами. Велика вчительська кімната, в якій кожного навчального дня з 9-ї до 15-ї години перебувала директор, слугувала скоріше салоном, де колеги ділились досвідом і відпочивали душею. Тут вільно, жваво й не без гумору обговорювались не тільки педагогічні проблеми, а й державне, громадське, наукове, літературне життя у країні та події за кордоном. Невимушене спілкування допомагало викладачам підтримувати в собі бадьорість і сили, такі необхідні для нелегкої та відповідальної роботи у класі. Товариський дух, що панував під час розмов у вчительській, згодом став темою ностальгічних споминів їх учасників.

Високий фаховий рівень викладачів дав змогу педагогічному колективу в пошуках шляхів оптимізації навчального процесу коригувати плани та програми, ініціатором і душею більшості нововведень виступала, як правило, сама директор. Так, окрім обов'язкових із першого класу в державних середніх жіночих закладах французької та німецької, у гімназії В. Ващенко-Захарченко в ІV-VІІ кл. було введено викладання англійської мови, до програми з природознавства додано відомості з анатомії та фізіології людини та включено цей курс до числа предметів VІ кл., збільшено також обсяг програми з географії (зокрема, ураховуючи труднощі засвоєння матеріалу з цього предмета ученицями ІІ кл., у V кл. додатково було введено систематичний курс географії Європи), збільшено кількість уроків із фізики, алгебри, геометрії.

Намагаючись дати гімназисткам хорошу основу для продовження навчання на фізико-математичному факультеті Вищих жіночих курсів, Віра Миколаївна особливу турботу спрямувала на організацію викладання математики. При цьому сама вона була явно гуманітарієм і часто повторювала, що математика є її каменем спотикання (проте, водночас, жартуючи, розповідала, що чоловік, котрий уважається відомим математиком, завжди звертається до неї за допомогою, коли треба щось швидко підрахувати усно, а не на папері).

Гімназія вирізнялась посиленою увагою, яку приділяли її педагоги наочності. В. Ващенко-Захарченко добре пам'ятала, як в Єкатериненському інституті навчальний матеріал із фізики вихованки здебільшого просто зазубрювали, оскільки читав цей предмет своєю рідною мовою француз, до того ж його виклади ніколи не супроводжувались дослідами. Мабуть, ці спомини і спонукали Віру Миколаївну стати ініціатором створення унікального фізичного кабінету, слава про який поширилась далеко за стіни навчального закладу. Не шкодувала вона коштів і на придбання різноманітних наочних посібників для полегшення засвоєння навчального матеріалу з інших предметів.

Живий інтерес директора до оточуючого світу взагалі та любов до книги зокрема (улюбленим автором Віри Миколаївни був В. Гюго, улюбленим віршем - «Вечерний звон» І. Козлова, яке вона часто та дуже гарно декламувала), її увага до вітчизняних і зарубіжних літературних новинок, критичне чуття на дитячу та підліткову літературу, обізнаність із фаховими виданнями сприяли тому, що в гімназії було створено велику та добірну бібліотеку, яка також виділяла заклад серед інших жіночих шкіл.

Дружина відомого історика В. Іконнікова Ганна Леопольдівна, котра багато років викладала в гімназії історію, зазначала, що Віра Миколаївна протягом усього часу завідування «залишалась вірною своїй педагогічній ідеї, поклавши в її основу любов і довіру». Причому, розглядаючи ці гуманні принципи як підґрунтя для здійснення педагогічного процесу, діячка вважала кінцевою метою цього процесу реальну готовність своїх вихованок до самостійного життя. У зв'язку з цим, згадувала Г. Іконнікова, В. Ващенко-Захарченко часто повторювала думку, що лише гроші, зароблені власною працею, можна вважати своїми. Про ці гроші можна нікому не звітуватись, а це є великим щастям.

Віра Миколаївна завжди добре знала всіх учениць гімназії. Аналіз статистичної документації показує, що кількість її вихованок постійно змінювалась, причому відбувалось їх значне збільшення протягом навчального року. Так, у 1879/80 н. р. розпочали навчання в усіх класах разом 116 гімназисток, а закінчувала рік уже 182 дівчина, у 1883/84 н. р. ці цифри були відповідно 206 і 242, у 1886/87 н. р. - 194 та 344, у 1894/95 н. р. - 133 та 169. Переважну частину учениць становили дочки дворян і чиновників, значно меншу - діти із сімей купців і міщан, невеликий відсоток належав дівчатам із середовища духовенства, селян, а також іноземцям.

Найстрашнішим покаранням для тих, хто погано вчився, було запрошення директора в неділю готувати уроки у вітальні її квартири. Також додому для індивідуальної виховної бесіди вона запрошувала ту дівчину, яка скоїла серйозний проступок. Якщо ж винною була група вихованок, то, як пригадувала наступниця В. Ващенко-Захарченко на посаді начальниці гімназії О. Дучинська, «Віра Миколаївна входила до класної кімнати та громила всіх. Переконливі й обурені її промови сповнювали учениць трепетом, будили сумління та свідомість, створювали настрій, і громадська думка класу запобігала повторенню проступків. Вимагаючи від учениць безумовної правдивості, Віра Миколаївна суворо переслідувала будь-яку спробу доносу. Уважне ласкаве поводження з ученицями, вільна від дріб'язкової уїдливості сувора справедливість викликали в дітях щиру любов до начальниці».

Заради об'єктивності необхідно зазначити, що В. Ващенко-Захарченко була талановитим педагогом і організатором, проте не дуже раціональною та підприємливою власницею. Її доброта, великодушність, дивовижне терпіння та певний ідеалізм не могли не спричинити суттєвих фінансових труднощів. Адже в гімназії завжди були вихованки, котрі офіційно вчились безкоштовно. Крім того, протягом 17-ти років керування Вірою Миколаївною закладом із нього не було виключено за несплату жодної своєкоштної учениці. При цьому частина батьків залишалась боржниками й після закінчення їхніх дітей курсу навчання, а деякі, незважаючи на неодноразові нагадування та вимоги, узагалі просто зовсім не платили.

Певна непрактичність В. Ващенко-Захарченко відбилась і на долі пансіону, що почав функціонувати водночас із гімназією. За тогочасними свідченнями, він був облаштований і утримувався в усіх відношеннях розкішно. Учениці знаходились на повному утриманні під керівництвом досвідчених і відданих справі виховательок і під наглядом цілого штату медичного персоналу. Бажаючи створити для дівчат ідеальні умови, Віра Миколаївна відійшла від матеріальних реалій і в результаті в 1883 р. змушена була передати пансіон іншій власниці. Більше того, у цей час фінансова криза загрожувала взагалі існуванню самої гімназії. І лише позика одного з професорів-колег її чоловіка та деяких батьків учениць допомогла запобігти загальній катастрофі. Зрештою, ураховуючи безперечний позитивний педагогічний досвід закладу, Міністерство народної освіти призначило гімназії щорічну субсидію у 5 тис. карбованців, яку Віра Миколаївна отримувала до кінця життя.

Померла В. Ващенко-Захарченко 2 серпня 1895 р. Ця сумна подія могла стати фатальною для навчального закладу, оскільки згідно із законом після смерті утримувача приватна гімназія підлягала закриттю. Проте талант Віри Миколаївни проявився й у створенні життєздатного колективу однодумців, який знайшов у собі сили для подальшого самостійного функціонування. Наступницею В. Ващенко-Захарченко як на посту начальниці закладу, так і його утримувача стала О. Дучинська, котра з 1889 р. працювала в гімназії класною наставницею. В історії гімназії почався новий цікавий етап, який заслуговує на окрему оповідь.

У 1897 р. на могилі В. Ващенко-Захарченко у Видубицькому монастирі на кошти товаришів по службі, вдячних учениць, близьких друзів і родичів був установлений пам'ятник - піраміда з лабрадору, біля її підніжжя дитина-янгол із білого мармуру писала слова поета О. Плещеєва:

Блаженны вы, кому дано

Посеять в юные сердца

Любовь и истины зерно.

На жаль, у 30-ті роки ХХ ст. пам'ятники некрополя Видубицького монастиря перетворились на джерело каменю для повторного використання, а чавунні надгробні плити та хрести активно використовувались як металобрухт. У 1950 р. кладовище було знесене взагалі. Нині від кількох сотень поховань тут залишилось менш як два десятки, до втрачених належить і могила В. Ващенко-Захарченко.

Сучасники писали про Віру Миколаївну, що вона була «дворянка за народженням, аристократка за смаками та схильностями, демократка за переконаннями, високо розвинена, гуманна й освічена жінка» - жінка «із сильною духовною організацією», з непересічним розумом і водночас із веселим, товариським, добродушним характером. А крім того, з великою силою волі, адже більшу частину свого життя Віра Миколаївна була фактично інвалідом. Із молодих років її тіло скувало хворобливе ожиріння, яке у зрілі роки майже зовсім позбавило можливості рухатись. Але ані тяжка недуга, ані трагічна втрата в 1882 р. улюбленої талановитої десятирічної доньки не зламали духу цієї активної діячки на терені жіночої освіти, і вона повною мірою виконала своє земне призначення.

Автор: Н. Антонець

29.09.2008