Osvita.ua Высшее образование Рефераты Право Поняття, характеристика та риси мажоритарної виборчої системи
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Поняття, характеристика та риси мажоритарної виборчої системи

Виборча система є надзвичайно важливою складовою політичної системи суспільства в цілому

Термін "виборча система" використовується в широкому та вузькому сенсі.

В широкому сенсі виборча система - впорядковані суспільні відносини, пов’язані з виборами органів публічної влади, що складають порядок виборів. В своїй основі ця система регулюється як конституційним правом, так і деякими конституційними нормами – корпоративними нормами громадських об’єднань, що беруть участь у виборах (статути та інші документи політичних партій), звичаями та традиціями, нормами політичної моралі, етики.

У вузькому сенсі виборча система – спосіб розподілення депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців чи інших уповноважених осіб. В порівняльному конституційному праві дається таке тлумачення поняття виборчої системи : це встановлені Конституцією чи законом правила і принципи визначення механізму та результатів голосування.

Виборча система є надзвичайно важливою складовою політичної системи суспільства в цілому. Особливості виборчої системи здатні потягнути за собою широкі наслідки – від розколу партії до розпаду країни.

Досвід використання різних типів виборчих систем показує, що результати виборів залежать не лише від народного волевиявлення, але і від виборчих правил. Чи йдеться про єдине “місце” президента чи про багато місць в загальнодержавних та місцевих представницьких органах, правила розподілу місць, які застосовуються в різних країнах  чи навіть різних частинах однієї країни – різні.

Ключовими є питання про підрахунок голосів та розподіл місць деякі виборчі системи створюють переваги для однієї чи двох найбільших партій, так що треті партії втрачають місця та з часом втрачають політичне значення. Але інші виборчі системи дають малим партіям право на парламентське представництво у відповідності з долею отриманих ними голосів. В результаті місця опиняються розподіленими між такою кількістю партій, що уряд може мати лише коаліційний характер (так відбувається, наприклад, у Ісландії).

Спосіб визначення переможців та розподілу місць дійсно важливий. Різні країни застосовують різні способи. Звичайно, постає питання : чому б не визначити найкращу виборчу систему і не застосовувати лише її? На жаль, досконалої системи не існує. Встановлення тієї чи іншої виборчої системи є результатом суб’єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням політичних сил в законодавчому органі. Ті чи інші способи визначення підсумків виборів часто опиняються більш вигідними для окремих партій, та вони виступають за включення в виборче законодавство саме таких “вигідних” для них способів.

І дійсно, встановлення певного типу виборчої системи залежить від того, які результати необхідно отримати. Деякі країни використовують пропорційну систему, коли місця розподіляються пропорційно до числа отриманих голосів. Але коаліційні уряди, які виникають після таких виборів, інколи є нестабільними. Для деяких країн важливіше стабільне правління однієї найбільшої та найвпливовішої партії, навіть якщо вона отримала загалом менше 50 % голосів. Але тоді під загрозою опиняється парламентське представництво не менш важливих меншин.

В деяких країнах ці тенденції не простежуються. Наприклад, в Австрії пропорційне представництво довгий час поєднувалось зі стабільним правлінням однієї партії. В інших країнах не виходить ні те, ні інше : там застосовується не пропорційна, а мажоритарна система, але немає урядової стабільності.

Зрозуміло, найчастіше всього така нестабільність зовсім не пов’язана з виборчою системою та електоральними правилами. Але інколи такий зв’язок простежується. Буває й так, що ясне уявлення про те, яка виборча система найкраще підходить для країни, взагалі відсутнє : приймається якась виборча система, якісь правила, але результати їх застосування далекі від очікуваних. Це як раз той випадок, коли систематичне вивчення виборчих систем та їх наслідків є особливо важливим та корисним. І першим пунктом на шляху вивчення виборчих систем є їх типологізація.

Поняття мажоритарної виборчої системи та історія її розвитку

Мажоритарні виборчі системи є історично давнішими (можна сказати, історично першими) і дотепер найпоширенішими. Їхня назва походить від французького majorite, що означає більшість.

Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, за якою депутатські мандати (один чи декілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Таким чином, принциповою ознакою мажоритарних систем є те, що голосування організується і здійснюється за окремих осіб, а результати виборів визначаються в залежності від одержання окремим кандидатом (або окремими кандидатами) більшості (відносної, абсолютної чи кваліфікованої) голосів виборців.

Всього мажоритарна система застосовується у 83 країнах світу для виборів представницьких органів різних рівнів - від загальнонаціонального до місцевого. Особливо поширеною  є мажоритарна система відносної більшості. Вона застосовується в якості єдиної для виборів однієї чи обох палат парламенту сорока трьох держав, в тому числі США.

Декілька слів про історію розвитку мажоритарної виборчої системи. Мажоритарна система (і особливо виборча система відносної більшості) як така, що виникла і розвинулась у Великобританії та країнах, які перебували під її політичним впливом, була значною мірою пов’язана з поняттям територіального представництва. На початку парламентарі були представника територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи, тим, більше, політичних партій. Таке розуміння представництва утвердилося і в американських колоніях.

Саме у конституціях цих колоній у XVIII ст. вперше з’явилося поняття одномандатного виборчого округу. Більше того, перш ніж бути сприйнятим у Великобританії, одномандатний виборчий округ ліг в основу представництва у Канаді, Австралії, Новій Зеландії та США.

Починаючи х XV ст., система відносної більшості діяла в Об’єднаному королівстві на основі двомандатних округів, а відсутність конкуренції на виборах (два кандидати на двомандатний округ) була чи не головною традицією виборчого процесу у країні аж до прийняття у 1832 р. Акту про реформу. Одномандатний виборчий округ було впроваджено у Великобританії лише у 1707 р.; підвалиною ж представництва він став тільки у 1885 р. Таким чином, з цього часу у Великобританії застосовується один з найпоширеніших та найпростіших типів мажоритарної системи – система відносної більшості.

У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах , і поліномінальні – з багатомандатними округами. Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняються система відносної більшості, система абсолютної більшості та система кваліфікованої більшості.

Мажоритарна є найстарішою із виборчих систем. Назва її походить від французького "majorite", що означає "більшість".

Згідно з виборами за мажоритарною системою депутатський мандат від округу одержує той кандидат у депутати, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців.

Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:

  • мажоритарну систему абсолютної більшості;
  • мажоритарну систему відносної більшості;
  • мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

Як правило, за мажоритарною системою виборчі округи бувають переважно одномандатними.

В одномандатних округах голосують за персонального кандидата, а в багатомандатних - як за певних осіб, так і за партійні списки.

Мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто наслідки голосування визначають за формулою 50% + 1 голос.

За цією системою обов'язковий нижній поріг участі виборців у голосуванні.

Перевага мажоритарної системи - у її демократизмі, оскільки вона враховує інтереси більшості виборців.

Недолік її у тому, що за цією системою можливе повторне голосування або повторні вибори за умови, якщо кандидат не одержав 50% + 1 голос. А повторне голосування, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців.

В Україні ще донедавна застосовували мажоритарну систему при підрахунку голосів на парламентських і місцевих виборах.

Тепер вона зберігалася лише на виборах Президента України.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості) є найпростішим різновидом мажоритарної системи.

За нею обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців порівняно з іншими кандидатами.

За умови однакової кількості набраних голосів двома чи більше кандидатами застосовують процедуру жеребкування.

Перевага цієї системи у тому, що голосування відбувається в один тур і законодавство не встановлює обов'язковий мінімум участі у ньому виборців.

Її серйозний недолік, на наш погляд, у тому, що вона не дає змоги враховувати інтереси більшості виборців. Тут кандидат у народні депутати може бути обраний і абсолютною меншістю, а це вже суперечить основоположному принципу демократії: в суспільстві проводиться політика більшості, яка і враховує інтереси та потреби меншості.

Нині в Україні мажоритарна система відносної більшості була запро­ваджена частково на парламентських і повністю на місцевих виборах у 1998.

225 народних депутатів України обиралися в одномандатних вибор­чих округах на основі відносної більшості (ч. 2 ст. 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р.).

Вибори депутатів сільських, селищних і міських рад проводились за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділялася вся територія села, селища, міста, району в місті.

Вибори сільського, селищного, міського голови проводилися за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами села селища, міста (п. 2, 3 Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів").

Вибори депутатів районної ради проводилися за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в багатомандатних виборчих округах, межі яких відповідають межам відповідних сіл, селищ, міст районного значення, що входять до цього району.

Вибори депутатів обласної ради проводилися за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в багатомандатних виборчих округах, межі яких є одночасно межами районів та міст обласного значення, що входять до області (п. 4 цього Закону).

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав кваліфіковану більшість голосів виборців. Вона встановлюється законодавством і, як правило, завжди перевищує абсолютну більшість.

Її позитивний фактор - можливість якнайповніше виявити волю усіх виборців або їх кваліфікованої більшості.

Недолік цієї системи - внаслідок низької активності виборців під час голосування вона стає нерезультативною: вибори можуть не відбутись через низьку явку виборців на виборчі дільниці.

До 1993 р. мажоритарну систему застосовували в Італії при вибо­рах сенату. Діє вона нині також у Чилі.

Система відносної більшості

За системи відносної більшості вибори проводяться в один тур, переможцем у кожному одномандатному окрузі стає кандидат, який зібрав більше голосів, ніж кожен з його противників (для характеристики цієї системи часто використовують крилаті вислови “переможець отримує все”, “перемагає перший” – “first pass the post”). Голоси, подані за переможених кандидатів, не враховуються. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно використовується процедура жеребкування. Як правило, не встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні. Якщо проголосував хоча б один виборець, вибори вважаються дійсними та такими, що відбулися.

Ця система історично найдавніша і найпростіша. Вибори за нею проводилися ще наприкінці XVIII ст. Нині вона прийнята у Великобританії, США, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Індії. В Україні ця система вперше була застосована при виборах депутатів місцевих рад та (з деякими обмеженнями) голів цих рад в 1994 р., а з 1998 р. набула чинність стосовно виборів половини депутатів Верховної Ради.

Застосування такого типу мажоритарної системи гарантує проведення результативних виборів і обрання представницької інституції. До числа її позитивних властивостей відноситься те, що в ній закладені можливості формування стабільного та ефективно діючого уряду. Вона дозволяє великим, добре організованим політичним партіям легко перемагати на виборах та створювати однопартійні уряди.

Вибори за такою системою забезпечують тісні зв’язки кандидатів з виборцями і персоніфікацію політики. Кандидати добре знають становище справ у своїх виборчих округах, інтереси виборців, особисто знайомі з їх найбільш активними представниками. Підвищується (хоча б у суб’єктивному розумінні електорату) відповідальність кандидата перед тими, хто його обрав. Подекуди виборцям надається можливість відкликати свого обранця.

Але мета такого обрання лише одного депутата від кожного виборчого округу  - встановити тісні зв’язки між депутатом та його виборцями – стає недосяжною в разі, якщо кількість виборців в окрузі перевищує певне прийнятне число. За стандартами Нової Зеландії, де співвідношення між кандидатами та всіма зареєстрованими виборцями дорівнює приблизно 1 : 19500, одномандатні британські округи є надто великими. Більш наочно таку невідповідність ілюструє приклад виборів до американського Конгресу, де виборчі округи налічують по кілька сотень тисяч громадян з правом голосу.

До вад системи слід віднести те, що значною мірою підривається сам принцип представництва : адже лишається не представленою в парламенті значна, а подекуди й переважна частина громадян в кожному виборчому окрузі. Політичні  сили отримують мандати в парламенті неадекватно їх реальному впливі у суспільстві. Зокрема, на виборах 1987 р. у Великобританії консерватори отримали 42 % голосів і водночас 59,5% мандатів, а коаліція соціал-демократів та лібералів, маючи підтримку 23 % електорату, отримала лише 3 % місць у парламенті.

Більш того, одержавши суттєву перевагу у меншості виборчих округів і програвши з незначним розривом у решті, можна програти вибори, зібравши більше голосів взагалі по країні, ніж партія – переможець. Класичними ілюстраціями цього вважаються результати виборів до британського парламенту в 1951 та 1974 роках. У 1951 р. консерватори одержали на 26 мандатів більше, ніж лейбористи, і сформували уряд, хоча голосів вони зібрали на 224 тисячі менше. А на виборах 1974 р. лейбористи отримали на 4 мандати більше, ніж консерватори, і сформували уряд, хоч голосів зібрали на 270 тисяч менше. Це відбувається завдяки тому, що для розподілу парламентських мандатів має значення лише факт отримання кандидатом відносної більшості голосів. Голоси ж, віддані іншим кандидатам, до уваги не приймаються і в цьому сенсі пропадають.

Значна частина виборців (інколи до 50%) залишається не представленою в органах влади., мажоритарна система відносної більшості не дає можливості врахувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю голосів, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування. Легітимність обраного складу парламенту підривається також і тим, що при балотуванні у виборчому окрузі трьох та більше кандидатів часто-густо переможець одержує суттєво менше голосів “за”, ніж “проти”. Таким чином, відбувається певне викривлення волі виборців, бо перемагають в основному кандидати, що набрали 35-45 % голосів, інші кандидати “ділять” 55-65 % залишившихся відсотків та – програють.

Високий рівень залежності результатів виборів від нарізки виборчих округів приводить до порушень принципу рівності виборців і відвертих зловживань. Зацікавлені сили можуть маніпулювати волею виборців. Наприклад, як показує досвід, сільське населення голосує більш менш традиційно у порівнянні з міським. Це враховується при формуванні виборчих округів і виділяється як можна більше виборчих округів з переважанням сільського населення. Є ще інший шлях : у виборчий округ виділяється район, в якому партія – суперник користується найбільшою підтримкою. Противник обов’язково отримує там мандат великою кількістю голосів виборців. Разом з тим, в інших виборчих округах прихильників цієї партії буде менше і вони там вже не переможуть.

Саме мажоритарна система відносної більшості спонукає близьких за поглядами кандидатів не блокуватися між собою, а виступати самостійно, сприяє роздрібнюванню політичних сил. У парламенті обрані за мажоритарними округами кандидати (особливо безпартійні) схильні відстоювати чисто місцеві інтереси, що не сприяє єдності країни. В цілому результати голосування за подібною системою часто залежать від тимчасових змін у поглядах виборців. Найбільш ж містку характеристику цій системі дав секретар лейбористської партії Дж.Міддлтон : “На світі не існує більш азартної гри, ніж англійські всезагальні вибори”.

Розглянувши мажоритарну систему відносної більшості, можна зробити висновок : її основним недоліком є те, що за такої системи виявляється значна диспропорція між набраними голосами і отриманими мандатами. Партія, яка не одержала абсолютну, а інколи навіть відносну більшість за результатами загального голосування, може цілком реально одержати абсолютну більшість місць у парламенті.

 Але головним аргументом на підтримку системи відносної більшості є те, що вона зосереджує увагу громадян практично на виборі уряду. Ця система спрямована на утворення парламентської більшості. Пріоритетне місце тут посідає не точно обраховане відображення прихильностей електорату, а створення умов для такого вибору, який призвів би до появи чітко визначеної відповідальної за дії уряду партії або коаліції. Голосування за принципом відносної більшості підвищує вірогідність того, що у підсумку хтось один дістане абсолютну, “урядову” в умовах парламентської системи більшість.

Та знов таки необхідно зазначити, що попереднє припущення стосується переважно розвинутих демократичних країн. Проведені в Україні за цією системою вибори в 1998 р. показали зовсім інше. З тридцяти партій та шести блоків, які брали участь у виборах за пропорційною системою, мандати отримали вісім. А за мажоритарною системою відносної більшості, яка застосовувалася для виборів другої половини депутатів Верховної Ради, - двадцять дві партії та блоки отримали місця у представницькому органі країни. До того ж було обрано більше третини позапартійних. Отже, у перехідних суспільствах ця система працює радше на розпорошення парламенту.

Система абсолютної більшості

Розглянемо наступний вид уніномінальних мажоритарних систем – систему абсолютної більшості, яка на відміну від попередньої системи для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % плюс один голос. Похідна від цієї кількості голосів може бути різною:

  • загальне число зареєстрованих виборців;
  • загальне число виборців, які брали участь у виборах (отримали виборчі бюлетені);
  • загальне число виборців, які брали участь у голосуванні.

Таким чином, за системи абсолютної більшості вибори найчастіше всього здійснюються у два тури. Перемогу вже у першому турі забезпечує одержання підтримки понад половини виборців. Другий тур голосування може відбуватися як повторно по всіх кандидатурах, так і по двох, які набрали відносну більшість голосів. Переможцем у другому турі здебільшого визначається кандидат, котрий одержав відносну більшість голосів. При застосуванні цієї системи, як правило, є обов’язковий нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо його не досягнуто, вибори вважаються недійсними чи такими, що не мали місця. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів, набрання яких у другому турі є теж умовою обрання кандидата.

Ця система застосувалася в Німеччині при виборах рейхстагу в 1871-1918 роках. Нині прийнята у Франції, Еквадорі. Різновид цієї системи (також при двох турах голосування) прийнятий для обрання сенаторів в Італії : для перемоги в першому турі потрібна кваліфікована більшість у 65 % голосів, у другому – абсолютна більшість.

В Україні, як відомо, ще донедавна, в тому числі на парламентських і місцевих виборах (останній раз – в 1994 р.), для підрахунку голосів на виборах застосовувалася мажоритарна система абсолютної більшості. Відтепер ця система збережена тільки на виборах Президента України.

Головним недоліком мажоритарної системи абсолютної більшості є певна нерезультативність виборів. Найчастіше всього це помітно за великої конкуренції кандидатів. Нерезультативність системи долається двома способами : за допомогою проведення другого туру (раунду) голосування чи за допомогою альтернативного (преференційного) голосування з використанням ординального бюлетеня.

Розглянемо перший спосіб подолання нерезультативності мажоритарної системи абсолютної більшості. Такий різновид системи абсолютної більшості, який застосовується у Франції для виборів Національної Асамблеї та президента, отримав назву – система двотурового голосування. За цієї системи повторне голосування відбувається незабаром після першого в разі, якщо жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості в першому турі. Правила, які визначають, хто має право на участь у другому турі, бувають неоднакові. Так, за часів Третьої Французької Республіки у другому турі міг брати участь кожен кандидат незалежно від того, чи балотувався він у першому турі. Зараз, у П’ятій Республіці на виборах до Національної Асамблеї до другого туру допускаються лише ті кандидати, які під час першого голосування набрали щонайменше 12,5% голосів всіх зареєстрованих виборців, тобто близько 15 % голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За таких умов у другому турі теоретично могли брати участь не два, а скільки завгодно кандидатів, що перейшли визначений законом бар’єр. Очевидно, що таку систему не можна назвати чисто мажоритарною. Однак на практиці з початку 60-х років на участь у другому турі в більшості округів могли претендувати лише по два кандидати, так що в другому турі один з них отримував абсолютну більшість.

На президентських виборах, які не лише у Франції, а й в багатьох інших країнах проводяться за цією системою (зокрема, і в Україні), до другого туру потрапляють кандидати, які за результатами першого голосування посіли два перших місця. В другому турі одних них неминуче отримує абсолютну більшість голосів. Але інколи складається така ситуація, що у другому турі виборці голосують не “за” якогось кандидата, а лише “проти” його суперника. Прикладом цього могуть слугувати президентські вибори 1986 р. в Португалії. Соціаліст Маріо Соареш набрав в першому турі 25,4 % голосів – значно менше консерватора Дієго Фрейташа ду Амарала, за якого проголосували 46,3 % виборців. Однак, не дивлячись на таке відставання від лідера, для більшості прихильників інших кандидатів Соареш був явно меншим злом, ніж Фрейташ ду Амарала. В результаті в другому турі Соареш одержав перемогу на своїм суперником, отримавши 51,4 % голосів проти 48,6 %, та став президентом Португалії.

Безперечно, двотурова система не допускає брутальних викривлень принципу політичного представництва. Вона й була введена для попередження характерної для системи відносної більшості ситуації, за якої кандидат, що переміг, спирається на підтримку менше 50 відсотків виборців. Зокрема, унеможливлюється формування однопартійного уряду більшості партією, яка загалом по країні зібрала менше голосів, ніж основний суперник. Зменшується, порівняно з системою відносної більшості, розрив між кількістю поданих за партією голосів та її парламентським представництвом.

Перевага означеної системи -  в її потенційному демократизмі ( вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Проведення другого туру голосування об’єктивно підштовхує близькі за політико –ідеологічними позиціями партії до блокування при збереженні самостійності кожною з них. Одержують можливість політичної самореалізації не тільки найбільші, а й середні за впливом партії.

Водночас ускладнюється й дорожчає процедура виборів внаслідок їх двотуровості. Скажімо, у Франції в першому турі в середньому обирається лише третина депутатів. Тому дотримання принципу одержання абсолютної більшості голосів обмежується, як правило, першим туром бо в другому турі необхідна вже лише відносна більшість голосів виборців. В Італії, щоб забезпечити формування сенату, нерозподілені після двох турів мандати перерозподіляються між кандидатами, які штучно об’єднуються в партійні списки згідно з кількістю одержаних Голосів, а переможці визначаються за “правилом найбільшої середньої”. При цьому члени партій можуть розраховувати на приєднання голосів менш популярних однодумців, у невиграшне становище потрапляють незалежні кандидати.

Крім того, активність виборців у другому турі помітно знижується і тому законодавство змушене не встановлювати ніяких бар’єрів, що мають місце при першому турі. Все це призводить до певної нерезультативності системи абсолютної більшості. Вибори за цією системою не дають змоги повністю ліквідувати розрив між впливом партії, засвідченим виборами, та її представництвом у парламенті. Більші партії одержують своєрідну “премію” – певну кількість мандатів.

Система альтернативного голосування

Способом, яким долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже у першому турі виборів, є альтернативне голосування (преференційне або абсолютне голосування), за якого виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Таке голосування та бюлетень, який використовується при цьому, інколи називають ординальним (на відміну від категоричного голосування, за якого виборець має право обрати лише одну партію чи одного кандидата з числа тих, що претендують на певну посаду).

Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку (жоден з кандидатів не став першою перевагою для більш ніж 50 % виборців), то той, що отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку. Отримані ним голоси передаються кандидатам, виділеним відповідними виборцями в якості других переваг. Цей перерозподіл голосів у відповідності з альтернативними перевагами продовжується доти, поки один з кандидатів не набере абсолютної більшості голосів. Така система запроваджена у Австралії при виборах Палати представників (нижньої палати австралійського парламенту).

Метою системи альтернативного голосування є максимальне наближення числа виборців, яких насправді представляє цей депутат, до більшості виборців, що голосували. Але відповідна система зберігає за собою диспропорційність представництва : прихильність меншості до того чи іншого кандидата продовжує ігноруватись, і відповідна партія не одержує представництва від даного округу. Водночас система альтернативного голосування не допускає одержання більшості парламентських місць партією, яка не спроможна забезпечити собі другі преференції прихильників інших партій.

Обидві розглянуті системи (двотурового та альтернативного голосування) унеможливлюють одержання мандату кандидатом, який не може розраховувати на підтримку більшості виборців, що візьмуть участь у голосуванні.  Тому ці системи заохочують утворення партійних блоків та широку міжпартійну співпрацю, в той час як за системи відносної більшості єдиною можливою формою блокування є узгоджене висування кандидатів, тобто присутність у кожному окрузі лише одного представника даного партійного альянсу. З огляду на це двотурова система та система альтернативного голосування передбачають ширший вибір кандидатів. Водночас згадані системи сприяють нейтралізації “позасистемних” партій, які неспроможні ані знайти собі місце в існуючих блоках, ані утворити їх самі.

Однак цікавим є те, що результат застосування системи альтернативного голосування в Австралії був дуже схожий від застосування відносної більшості у Великобританії та Новій Зеландії : він полягав у появі невиправдано великої політичної більшості. Наприклад, у 1975 р. десятивідсоткова перевага у голосах, яку одержали урядові партії, вилилась у перевагу у мандатах у розмірі 44%, а у 1980 р. перевага в 1 % голосів надала цим партіям змогу одержати на 18 % більше місць у парламенті.

Розглянувши австралійську та французьку форми системи абсолютної більшості, можна зробити висновок, що між цими формами існують певні відмінності, які є практично і політично важливими. Обидві пропонують виборцеві підтримати більше ніж одного кандидата. Але в той час як за австралійської системи альтернативного голосування виборці визначають долю кандидата одразу й остаточно, французька двотурова система дає партіям та їх кандидатам простір для маневрування між першим та другим туром.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості та система єдиного одночасного голосу

Наступний вид уніномінальних  систем - мажоритарна система кваліфікованої більшості. Вона передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), які отримали певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством, і як правила, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується зовсім зрідка у практиці виборів.

Основна причина цього полягає в її нерезультативності. До 1993 р. вона діяла в Італії при виборах Сенату, також застосовується в Чилі. В цій країні Палата депутатів обирається по двомандатних виборчих округах. Партія, яка зібрала 2/3 від загального числа дійсних голосів, отримує обидва мандати від округу.

До уніномінальних мажоритарних систем ще інколи відносять такий досить специфічний різновид виборчої системи, як систему “подвійного одночасного голосу” (double-simultaneous vote). Ця система застосовується на президентських виборах за одномандатними округами в Уругваї та Гондурасі. Поєднуючи в собі принципи проведення первинних виборів американського зразка (primaries), з одного боку, та всезагальних виборів – з іншого, дана система застосовується в ситуаціях, коли від партій виставляється по декілька кандидатів. Переможцем стає той кандидат від партії, що випередила інших, який набрав більше голосів ніж інші кандидати від цієї партії. В Уругваї подібна система встановилася саме тому, що політичні партії країни, по суті, являють собою рихлі коаліції лідерів та політичних течій (частково вони нагадують партії США). В Гондурасі система подвійного одночасного голосу була прийнята в 1986 р. для подолання глибоких розбіжностей, які виникли в двох основних партіях республіки, коли діючий президент, що не мав згідно з конституцією права балотуватися на новий строк, зробив спробу добитися висунення своїх союзників кандидатами від обох основних партій.

Поліномінальні мажоритарні системи

Перейдемо до розгляду поліномінальних мажоритарних систем. У літературі окремими авторами ці системи розглядаються як напівпропорційні. Такі автори виходять не з способів проведення голосування і визначення переможців, а з того, що за відповідністю поданих за ту чи іншу партію голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне місце між уніномінальними і суто пропорційними системами.

Запровадження поліномінальних систем мажоритарних систем було спрямовано на пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування здійснюється за певних кандидатів. Виділяють 3 різновиди поліномінальних мажоритарних системи:

  • система єдиного голосу, що не передається;
  • система відносної більшості з кумулятивним голосуванням;
  • система єдиного голосу, що передається.

На виборах за системою єдиного голосу, що не передається, виборець має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого управління у Великобританії.

Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають системою обмеженого голосу : за цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах. Мета впровадження цієї системи полягала у забезпеченні представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу.

Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах нижньої палати парламенту. Їх притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу). За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою. Загалом, мінімально необхідна для представництва партії частка голосів на її підтримку визначається формулою L/N + L, де L – кількість голосів, яку має кожен виборець, а N – кількість депутатів, що мають бути обрані від даного округу.

Наявність у виборця лише одного голосу в умовах багатомандатного округу тягне за собою два основні наслідки. По-перше, кандидати від однієї партії фактично змушені боротися один з одним. По-друге, ця система призводить до менш диспропорційного представництва, ніж система відносної більшості з її одномандатними округами. Тому навіть найсильніша партія змушена виставляти на округ кандидатів менше, ніж має бути обрано від нього, поступаючись тим самим певною кількістю мандатів своїм опонентам.

Серед позитивних рис системи єдиного голосу, що не передається, розглянутої нами в двох модифікаціях, – створення політичним меншинам більших, ніж за уніномінальних систем, можливостей для політичної реалізації : прихильники середньовпливової партії в кожному багатомандатному виборчому окрузі мають змогу, зосередивши підтримку на обмеженій кількості кандидатів, провести їх (або принаймні одного з них) до парламенту. До того ж система найбільш проста і зрозуміла для виборців порівняно з іншими поліномінальними мажоритарними і пропорційними системами.

Водночас при розподілі мандатів може викривлятися волевиявлення виборців внаслідок неадекватної тактичної лінії політичних партій. Зокрема, провідна політична сила в окрузі теоретично може одержати кількість мандатів, неадекватну її впливу, тому що “її” виборці підтримали висунутих кандидатів нерівномірно (один кандидат одержав величезну, порівняно з необхідною для обрання, більшість голосів і пройшов до парламенту, тоді як розпорошення голосів між рештою призвело до їх поразки). За цих обставин не досить впливові за кількістю отриманих голосів політичні сили можуть одержати ті місця, які втратила провідна партія.

Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням та система єдиного голосу, що передається

Наступний різновид поліномінальних мажоритарних систем - система відносної більшості з кумулятивним голосуванням. За цієї системи виборець у багатомандатному окрузі має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі. Подача голосів допускається як за одного кандидата, так і за кількох. Обраними вважаються кандидати, які одержали відносну більшість голосів. Нині застосовується при виборах палати представників в американському штаті Іллінойс. Має практично ті ж самі позитивні рисі і вади, що й система єдиного голосу, який не передається.

Останній вид поліномінальних мажоритарних систем – система єдиного голосу, що передається (single transferable vote). Інколи дану систему називають ще квотно-преференційною системою чи системою Харе - Кларка. Вибори за цією системою проводяться в невеликих багатомандатних округах. Кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені (використовується не категоричний, а ординальний бюлетень) найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу, другу, третю и так далі.

Після подання ординальних бюлетенів з відміченими порядками переваг напроти фамілії кожного внесеного в бюлетень кандидата, розраховується квота, яка визначає мінімум необхідних для обрання голосів. В Ірландії застосовується квота Друпа, яка нижче згаданої раніше простої квоти : всі голоси поділяються не на кількість мандатів від округу (М), а на кількість мандатів плюс ще один мандат (М+1). Після цього відбувається переадресація голосів, при чому двома різними способами. Надмірні (зайві) голоси – голоси понад квотою, отримані кандидатами, що вже перемогли, переводяться кандидатам, яким відповідні виборці віддали свої другі преференції. Водночас кандидати, що набрали найменшу кількість голосів, викреслюються зі списку, та їх голоси передається таким же самим способом. За рахунок цього якісь кандидати ще можуть досягнути квоти. Тоді все повторюється, і так до заповнення всіх місць кандидатами, які набрали необхідну кількість голосів за рахунок приєднання до власних перших преференцій більш низьких преференцій, переведених від інших кандидатів.

Взагалі ця система, інша назва якої - альтернативна система багатомандатного округу, була розроблена англійським правником Томасом Харе та підтримана Джоном Стюартом Мілем. Вона являє собою продукт вікторіанського індивідуалізму. На противагу традиційній для Великобританії ідеї про представництво громад прихильники цієї системи розглядали представництво в першу чергу як персональне. Спочатку вона навіть називалася системою персонального представництва. Її автори мали на меті мінімізувати кількість проігнорованих голосів і надати якомога більшому числу виборців можливість обрати депутата, який відповідав би їхнім уподобанням. Але прихильники системи відносної більшості поставили під сумнів обґрунтованість нової системи одразу після того, як представництво в умовах дії традиційного методу набуло скоріше партійного, ніж територіального характеру.

Альтернативній системі багатомандатного округу властиве, крім власне багатомандатного округу, голосування з преференціями. Обидві ці риси виражають спрямованість системи на забезпечення адекватного представництва політичних поглядів та сприяння вибору кандидатів як від однієї, так і від різних партій. І дійсно, на відміну від системи партійних списків, де голосування відбувається лише за партії, а можливість вибору поміж кандидатами мінімальна чи відсутня взагалі, розглядана система надає виборцеві змогу обирати ще й між кандидатами від партії, яку той підтримає. 

Альтернативна система багатомандатного округу (або система єдиного голосу, що передається) застосовувалась в Ірландській республіці, Північній Ірландії й Тасманії, сьогодні вона діє також і в деяких районах Австралії. Ця система фактично страхує голос виборця, передаючи силу голосу його наступній преференції в разі, якщо кандидат першої преференції виявився неконкурентноздатним або одержав занадто велику підтримку. При цьому список кандидатів не повинен бути довгим, щоб не обтяжувати виборця своїми розмірами. Бажана також невелика величина округу. В обох країнах, які застосовують систему єдиного голосу, що передається, при виборах до нижніх палат парламентів (Ірландія та Мальта), величина округу – від трьох до п’яти місць. В Австралії, де за цією системою проводяться вибори сенаторів, як правило одночасно змінюється лише половина складу верхньої палати, і тому фактична величина округу також дорівнює п’яти. Але у випадку розпуску парламенту вона збільшується до десяти.

Взагалі ця система є найбільш складною з усіх виборчих систем. Складний підрахунок голосів дещо змінює результати виборів порівняно з підрахунками за звичайною системою єдиного голосу, що не передається. Зокрема, на виборах 1948 р. В Ірландії в 17 виборчих округах при визначенні обраних депутатів підрахунки і за системою єдиного голосу, що передається, і за системою єдиного голосу, що не передається, дали б тотожну картину. Та в 15 округах було обрано парламентаріїв, які б за системою єдиного голосу, що не передається, шансів на обрання не мали.

Багато політологів та спеціалістів з виборчих систем вважають систему єдиного голосу, що передається, “найкращою” виборчою системою, бо вона дозволяє виборцям проголосувати за будь-який набір кандидатів незалежно від причин, за яким перевага надається саме ним. На відміну від пропорційної системи з відкритими списками, голосування за партійного кандидата в цій системі не означає голосування за партії в цілому ( з точки зору розподілу місць поміж партіями). Голос віддається лише за даного кандидата. В результаті система єдиного голосу, що передається, дає виборцям максимальну свободу вибору, а контроль партійного керівництва зводить до нуля. Звичайно, партії можуть давати своїм прихильника рекомендації стосовно найкращої для них розстановки преференцій, але цим і обмежується їхній вплив на результати виборів.

Переваги системи єдиного голосу, що передається, бачать інколи і в тому, що дана система робить непотрібним “стратегічне голосування”. Виборець може спокійно голосувати за найкращого для нього кандидата, навіть якщо перемога того надзвичайно малоймовірна, бо нема підстав опасатися того, що тим самим він сприяє успіху найгіршого з претендентів на місце : отже виборець сам визначає, до кого перейде його голос у випадку поразки найкращого для нього кандидата.

Але все-таки система єдиного голосу, що передається, не позбавлена недоліків. Деякі відмічають, що вона занадто складна та незрозуміла виборцям (хоча в Ірландії саме виборці двічі підтримували систему єдиного голосу, коли питання про реформу виборчої системи виносилося урядами на референдум). Якщо ж в країні використовуються виборчі округи дуже великі за розміром та кількістю населення, то система єдиного голосу, що передається за визначенням неможлива, так як для нормального функціонування вона потребувала б величезних  бюлетенів та виборців, схильних до вивчення програм та персоналій занадто великого числа кандидатів. Нарешті, система єдиного голосу, що передається мало сприяє укріпленню політичних партій у порівняння як зі списочною пропорційною системою (навіть якщо та допускає елементи преференційного голосування), так і з системою відносної більшості (якщо звичайно вона не передбачає первинних виборів за американським зразком), бо останні дві системи дають партійному керівництву набагато більше можливостей впливати на склад парламентської фракції.

Загальною позитивною рисою поліномінальних мажоритарних систем є збільшення точності виборів та зменшення викривлення волі виборців у порівнянні з мажоритарною виборчою системою за одномандатними округами. Але як правило більшість населення все рівно не представлена у парламенті. Крім того при збільшенні кількості депутатів, що обираються від округу, призведе або до збільшення розміру органу, що формується ( а чим він більше, тим непрацездатніше та дорожче обходиться платникам податків), або до збільшення виборчого округу (а чим він більше, тим більша кількість виборців не буде представлена у парламенті). Звичайно, інколи число не представлених у парламенті виборців невелике, але в цієї проблеми є ще інший аспект. Ще Шарль Луї Монтеск’є писав :”Несправедливість, допущена по відношенню до одного, є загрозою для всіх). Диктатура не завжди починається з військового перевороту, інколи достатньо і простих вільних та демократичних виборів. 

Позитивні та негативні риси мажоритарної виборчої системи

Розглянувши окремо позитивні і негативні риси уніномінальних та поліномінальних мажоритарних систем, необхідно згадати про ще один їхній спільний недолік : подавлення політичної системи суспільства. Мажоритарна система послаблює роль партій та рухів в політичному житті суспільства, оскільки сприяє висуненню окремих кандидатів та превалюванню особистих якостей над партійною належністю. Ця система може вдало застосовуватися у суспільстві з вже сформованою політичною системою, але не в Україні чи в Російській Федерації. Мажоритарна система породжує велику кількість незалежних депутатів в представницьких органах – і це надійний спосіб зробити такі органи непрацездатними.

Реальна політична практика впродовж XX століття засвідчила, що негативні риси кожного типу виборчих систем є своєрідним продовженням рис позитивних і навпаки. Наприклад, викривлення волевиявлення виборців у мажоритарних системах тісно пов’язано з рівнем політичної стабільності : найбільш суттєве викривлення в системах відносної більшості забезпечує і вищий рівень стабільності, тоді як менше викривлення в системах абсолютної більшості і поліномінальних системах позначається на рівні працездатності парламенту та підзвітного йому уряду.

Очевидно, що за мажоритарної системи на виборах перемагають представники більш сильної політичної течії в країні. Це в свою чергу сприяє витісненню з парламенту та інших органів влади представників дрібних та середніх партій. Як показує досвід, мажоритарна система значно зменшує шанси на успіх невеликих партій, якщо тільки ці партії не характеризуються великою територіальною концентрацією Мажоритарна система сприяє виникненню ті зміцненню тенденцій до формування двох - чи трьохпартійних систем. Вона є дуже зручною для будь-якої домінуючої партії, особливо якщо йдеться про вибори на місцевому рівні (часто одна партія зберігає домінування на місцях протягом десятки років). Наслідком застосування цієї системи може бути те, що, одержавши загалом близько 60 % голосів, така партія може забезпечити собі близько 90 % мандатів. Зрозуміло, що такі результати позбавлені будь-яких ознак пропорційності представництва. Але на загальнонаціональному рівні влада часто переходить від однієї з двох домінуючих партій до другої, і тут конкуренція між двома великими партіями нормально забезпечує політичну стабільність. Отже, мажоритарні виборчі системи можуть викривляти уподобання виборців, проте не лишають їх поза увагою.

Також в ідеалі мажоритарна виборча система розглядається як засіб забезпечення стабільного ефективного правління, сприяє встановленню поміркованого уряду. Але у країні, яка містить у собі територіальні чи етнічні суперечності і політична культура якої не є однорідною, така система (і особливо система відносної більшості) тягне за собою зовсім інші наслідки, підкреслюючи територіально зосереджену підтримку різних політичних сил та підігріваючи територіальні питання за рахунок питань соціально-економічних, як це відбувається, наприклад, у Канаді. Отже, мажоритарна система є менш придатною для застосування у нестабільних фрагментованих суспільствах. Головною передумовою її успіху є наявність консенсусу щодо базових питань суспільного життя; зміцнити ж його ця система здатна вже власними силами.

Крім того, на мою думку, ще однім недоліком мажоритарної виборчої системи є те, що ця система сприяє різноманітним регіонально зосередженим рухам протесту та може дати зелене світло екстремістським організаціям. Мажоритарна система безперечно сприяє не лише двом домінуючим партіям, а й регіонально зосередженим партіям, які можуть одержати неадекватно велику відносно зібраних по всій країні голосів кількість парламентських місць. Очевидно, найбільше потерпають від мажоритарної системи ті партії, які виражають інтереси меншості і чиї прихильники розпорошені по країні.

Висновки

Мажоритарна виборча система є найдавнішою виборчою системою. Вона витримала випробування часом і досі вживається у багатьох країнах. Вважається, що така система сприяє успіху на виборах великих і впливових партій, забезпеченню стабільності уряду. З іншого боку, опоненти мажоритарної системи вважають, що вона є недемократичною, так як не забезпечує відповідності між кількістю голосів, отриманих партією в межах країни та кількістю депутатських мандатів. Оскільки за умов застосування цієї системи важливо не отримати більшість голосів загалом, а перемогти в якомога більшій кількості округів, то теоретично можлива ситуація, коли партія отримує в межах країни найбільшу кількість голосів, але залишається без жодного мандата. В посттоталітарних країнах (наприклад, в колишніх республіках СРСР), мажоритарним виборчим системам притаманний інший недолік. Оскільки багатопартійні системи в таких країнах ще не розвинуті, то мажоритарна система, за якою голосування відбувається за конкретні персоналії, відволікає увагу від політичної платформи кандидатів.

Найвагомішою перевагою розглянутої виборчої системи є навіть не її простота, а тісний зв’язок між виборцями та їх депутатом незалежно від партійної приналежності останнього. Депутат, обраний за системою відносної більшості може присвячувати себе значною мірою проблемам виборців і при цьому навіть вступати в суперечку з нормами, зумовленими своєю партійною приналежністю, а також брати на себе роль захисника своїх виборців від бюрократії та несправедливості. Це є, безумовно, позитивний аспект дії мажоритарної виборчої системи.

Література:

  • Автономов А.С. Основные категории и институты избирательного права. М., 1995.
  • Никитин А.Ф. Избирательное право. Избирательный процесс. М., 1996.
  • В. Мельниченко “Виборчі системи у світовій політичній практиці” // Віче. 1997 р. №3. Стр.74-88.
  • Т.Кіс “Виборчі системи та їхні політичні наслідки” // Нова політика. 1996 р. № 2. Стр.22-33; №4. Стр.11-31.
  • А.Білоус “Виборча система України : проблеми й перспективи вибору” // Політологічні читання. 1992. № 2. Стр.46-52.
  • А.Білоус “Виборчі системи : світовий досвід на українському ґрунті”// Трибуна. 2000 р. №8-9. Стр.22-28.


09.09.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!