Osvita.ua Высшее образование Рефераты Право Право власності як центральний правовий інститут
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Право власності як центральний правовий інститут

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права

Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11).

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.

Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.

Загальне поняття власності і права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ста-витися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути "чуже". Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей»'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку.

Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що "всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи  це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва.

Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин - відносин права власності.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер економічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона віддзеркалює виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва'. В радянській юридичній літературі така думка стала панівною, а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна стадія привласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

  • заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;
  • розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;
  • виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме - повноваженнями «господаря» (власника).

Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіх індивідів суспільства, як власників так і невласників.

Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме - майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують приналежність матеріальних благ власникам, другі - перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов’язальноправовими).

В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

  • встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
  • встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
  • визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
  • встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;
  • встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.

Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення власності». Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

Суб'єктивне право власності - це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві'.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була без-посередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність» 1. Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (зокрема, право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак і недоцільно.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традицій-них правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування - це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В.Маслов відзначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа.

Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п'ять історичних форм (типів) власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична. Особливістю ж цих економічних форм власності є те, що кожній з них притаманна відповідна форма права власності. Право власності відсутнє було в первіснообщинний період, в якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Виникнення права власності бере початок з становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави і права.

Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної. Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власності об'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами в правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва призвело водночас до утворення високоефективної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як: зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обіднення переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння в суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту.

Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ капіталістичної системи - еволюційний і революційний. Перший шлях зводиться до оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів усунення класових суперечностей (головним чином насильницьких методів) без врахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного їх переростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, наприклад, від стану май-нового розшарування і гостроти суперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень в державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян в суспільстві. Як свідчить сьогодення, багатьом країнам світу (США, Англія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високо індустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично усім їх громадянам та усунути в них ворожо-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.

Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей в суспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу реформи. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової суспільно-економічної формації - соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності під соціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основ приватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режиму соціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка проіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи'. Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.

Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином:

  • «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права»;
  • «Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни»;
  • «Радянська держава і право в період відновлення народного господарства»;
  • «Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства»;
  • «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»;
  • «Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»;
  • «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства»;
  • «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни»;
  • «Держава і право СРСР в після-воєнний період»;
  • «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за за-вершення будівництва соціалізму»;
  • «Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства».

Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системи застосований в праці «История государства и права России», опублікованої після розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такі післяреволюційні етапи:

  • «Соціалістична революція в Росії і створення Радянської держави»;
  • «Держава і право в період державно-партійного соціалізму» (1930 - поч. 60-х років);
  • «Держава і право в умовах кризи соціалізму».

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на наш погляд, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому - приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. - період зародження особистої власності при збереженні обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. - період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 - кінець 80-х років - період створення і дії повноцінного інституту права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками - в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови народження права приватної власності громадян.

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього закладалися в умовах «перебудівного» періоду, відлік її реального виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.

Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.

В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно - обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян. За новим законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження при-ватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.

Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи».

Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях)'. Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права власності служать різні юридичні факти.

Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника - інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадання юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.

В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України «Про власність» записано:

  • Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
  • Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).

На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так. Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2) Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони призводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.І ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги має зміст 11.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2 Закону «Про власність в СРСР», які зводяться до наступного.

1. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами «права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» - про створення і примноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засади формування власності громадян, а не юридичні.

2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він надає громадянам право набувати власність «на доходи від підприємницької діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.

3. В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це, як на наш погляд, не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність». Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді, а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом». Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом (ст.524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом - це підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї сторони - спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12 Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді право власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях тощо).

Враховуючи суттєвість відзначених недоліків, вважаємо за необхідне викласти ст.12 Закону України «Про власність» в такій редакції: Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, від вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, на пенсії, соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержане за угодами та іншими підставами, не забороненими законом.

Запропонована редакція ст.12 Закону України «Про власність" вона може бути покладена в основу змісту відповідної статті нового Цивільного кодексу України) дозволяє уникнути можливого ототожнення різних за своїм значенням по-нять «джерело виникнення приватної власності» і «підстава виникнення права приватної власності». Перше з них відображає економічну основу створення приватної власності, друге - юридичне обгрунтування її привласнення конкретною особою. Власність створюється завдяки праці, розширено-відновлювальному виробничому процесу, які завершуються створенням матеріальних благ. При цьому право власності на такі матеріальні блага виникає в особи за наявності відповідних юридичних підстав, переважна більшість яких є похідними. Щоб виникло у громадянина право власності необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були здійснені певні дії, щоб наступили певні юридичні факти, які визначаються нормами інших галузей законодавства.

Об'єкти права приватної власності громадян

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у при-ватній власності громадян, може бути обмежена лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), надра, повітря-ний простір, водні та інші природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. - 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв’язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.П зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах - щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок»' рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.ІІ Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100-104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься на-явністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про державний суверенітет України такі об’єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України «Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв’язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, за-будови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищу-вати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій. Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть пере-бувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельного кодексу України). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га - для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств - до 0,25 га, а в містах - до 0,1 га) - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га - для ведення садівництва; до 0,1 га - для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га - для будівництва індивідуальних гаражів.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам»' передбачене виникнення права власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При цьому кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожним членом сільгосппідприємства визнається право приватної власності на земельну частку (пай). Власне ця не-узгодженість породжена певною мірою змістом ст.5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб’єктами права колективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками — їх члени.

В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їх власником і передбача-ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або про-центів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, ви-знаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Між тим в юридичній літературі називаються і інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варіанти, коносаменти. На наш погляд, однак, не всі з перерахованих доку-ментів є повноцінними цінними паперами (наприклад накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об’єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається в розумінні суб’єкта права, а інколи - об’єкта права. Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб’єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об’єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об’єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором (купівлі-продажу).

Здійснення громадянами права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її об’єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».' Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів окремих видів (ст.51 Митного кодексу України). Наприклад, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 р. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється (Урядовий кур’єр. - 1996. - 19 вересня).


07.09.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!