Osvita.ua Высшее образование Рефераты Право Державний борг України: правові засади та особливості управління
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Державний борг України: правові засади та особливості управління

В умовах постійного бюджетного дефіциту мобілізація коштів до Державного бюджету стає одним з першочергових завдань, що стоять перед усіма державними органами влади

Чинне законодавство України, передбачаючи принцип збалансованості бюджетів, визначає можливість покриття дефіциту бюджету за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів [2, ст.21].

Разом з тим важливо пам’ятати, що, визначаючи розмір дефіциту бюджету, джерела його покриття, кредити та позики в джерело доходів не враховують, оскільки це є тимчасові надходження, які підлягають поверненню, і користування позичковими ресурсами є платним.

На рубежі ХХІ сторіччя однією з найбільш гострих і глобальних проблем для України є розрахунок з кредиторами за одержані позики до бюджету.

Зокрема, прийнята стратегія фінансування дефіциту бюджету шляхом випуску облігацій внутрішньої державної позики призвела до побудови “фінансової піраміди” – погашення облігацій попередніх випусків відбувалось за рахунок розміщення нових позик, тобто з часом спостерігалось перевищення виплат на погашення облігацій над надходженнями до бюджету від їх розміщення.

Високий рівень доходності за державними облігаціями призвів до спрямування значної частини кредитних ресурсів банківської системи у цей сектор фінансування ринку, що своєю чергою призвело до скорочення кредитування економіки. Крім того, треба пам’ятати, що державний борг України має нетрадиційну структуру: боргові зобов’язання, прийняті на умовах правонаступництва СРСР, високий ступінь заборгованості перед НБУ, заборгованість по заробітній платі та інших соціальних виплатах тощо [4, 6]. Тобто класичний інструмент формування державного боргу – державні цінні папери – почав реалізовуватись на базі вже утвореного боргу, причому боргу, суми позик якого не використовувались Україною.

Отже, внутрішній борг України умовно можна поділити на зобов’язання двох видів: ринкові – у формі державних емісійних цінних паперів і неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, й інші позики та зобов’язання [16, с.7].

Аналізуючи зміст і структуру Державного боргу України, встановлюємо, що він формується із зовнішніх та внутрішніх джерел, а відтак є внутрішній державний борг та зовнішній.

Аналіз законодавчої та нормативної бази щодо формування державного боргу України дає підставу стверджувати, що правове регулювання цих відносин є недостатнім і торкається винятково проблем внутрішньої заборгованості. Відносини в сфері зовнішнього державного боргу взагалі законодавчо не врегульовані.

Згідно з Законом України “Про державний внутрішній борг”, до складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені з безумовною гарантією Уряду для забезпечення фінансування загальнодержавних програм.

Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що знову виникає з боргових зобов’язань Уряду України. До боргових зобов’язань Уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов’язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України, а також одержані ним кредити. До складу боргових зобов’язань Уряду України входять також частина боргових зобов’язань Уряду колишнього Союзу РСР, прийнята Україною на себе.

Щодо видів і форм державного внутрішнього боргу України, то чинне законодавство передбачає, що боргові зобов’язання Уряду України можуть мати такі терміни: короткостроковий – до одного року, середньостроковий – від року до п’яти і довгостроковий – п’ять і більше років. Боргові зобов’язання Уряду України виступають у вигляді облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов’язань України. В окремих випадках можуть бути й інші форми урядових боргових зобов’язань. Характер та умови таких зобов’язань у кожному конкретному випадку визначаються Урядом України за погодженням з Національним банком України.

Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності. Уряд не несе відповідальності за борговими зобов’язаннями, якщо вони не були ним гарантовані [3, ст.1-3].

Отже, згідно з Законом України "Про Державний внутрішній борг", Законом України "Про структуру Державного внутрішнього боргу України за станом на 1.01.1996 р. і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки", Постанови Верховної Ради України "Про структуру бюджетної класифікації", Державний внутрішній борг має свою структуру, а відтак є низка фінансових механізмів для залучення державою додаткових фінансових ресурсів [3, 6, 7].

Зазначимо, що структуру державного боргу, згідно з Законом "Про державний внутрішній борг", повинна визначати щорічно Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік [3, ст.6]. А проте, на жаль, сьогодні державний борг України не обчислюється централізовано, як це, зрештою, є законодавчо закріплено, і немає даних про спроби об’єднання зусиль різних державних інститутів, спрямованих на зведення всієї інформації про структуру та загальну суму державного боргу. Бракує визначення співвідношення розміру боргу з іншими загальними макроекономічними показниками (ВВП, обсяг зовнішньої торгівлі та ін.).

Разом з тим державний борг недостатньо оцінювати стосовно певних макроекономічних показників. Найголовніше – це оцінка державного боргу з позицій його ефективності та позитивного впливу на розвиток економіки держави. Йдеться про те, що запозичення повинні виконувати роль інвестицій, які за рахунок одержаного доходу дадуть змогу державі розрахуватись з кредиторами. Внутрішні запозичення у вигляді облігацій внутрішньої державної позики взагалі не мають цільового інвестиційного характеру. І в контексті проблем управління найнебезпечніше є те, що внутрішні та більшість зовнішніх запозичень призводять до непродуктивних видатків Державного бюджету з їх погашення і обслуговування.

Докладно аналізуючи структуру державного внутрішнього боргу, простежуємо ряд об’єктивних причин, що призвели до боргової кризи. Лише у 1995 р. державний внутрішній борг України почав формуватися у вигляді випуску облігацій державної позики. До того часу він формувався і зростав на ґрунті кредитної експансії, що її здійснював НБУ для покриття державних витрат, спрямованих на підтримку окремих галузей промисловості, сільського господарства, на покриття дефіциту держбюджету. Структура державного внутрішнього боргу в Україні визначається фінансовою та кредитною політикою, що проводилася до останнього часу, яка формується як загальними умовами ринкової економіки, так і викривленнями і потворними перекосами, що спостерігались у 1992-1994 рр.

У 1995 р. в Україні почав формуватися державний внутрішній борг на ґрунті випуску облігацій внутрішньої державної позики. Зауважимо, що державні цінні папери є надзвичайно специфічним інструментом – адже саме державні цінні папери формують державний борг держави в значній частині та, крім того, за їхнім посередництвом здійснюється управління державним боргом, і за рахунок нововипущених облігацій інколи уряд обслуговує державний борг. У цьому зв’язку особливої ваги та значення набуває проблема управління державним боргом України.

Управління державним внутрішнім боргом – важлива складова управління всією системою державних фінансів. У процесі управління боргом необхідно дотримуватись оптимальної структури боргу з погляду сумарного його обсягу та строків погашення облігацій.

Управління державним боргом можна розглядати в широкому і вузькому розумінні. Під управлінням державним боргом у широкому розумінні мається на увазі формування одного з напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю як кредитора, боржника чи гаранта. Управління державним боргом у широкому розумінні, як один з напрямів фінансової політики, перебуває в руках органів державної влади і управління. Саме вони визначають загальний рівень бюджетного дефіциту й обсяги позик, необхідні для його фінансування, основні напрями та мету впливу на грошовий обіг, кредит, виробництво, зайнятість і доцільність реалізації загальнодержавних програм.

У контексті встановлення порядку і змісту управління державним боргом вважається за доцільне визначити перелік державних органів та їх компетенцію в сфері управління державним боргом.

Найважливіші питання випуску й погашення державних позик вирішують вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади.

Конституція України визначає, що до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього. Приміром, надходження від позик входять у доходну частину державного бюджету, тому, коли Верховна Рада України затверджує Державний бюджет України, вона враховує в загальній сумі доходів і плановані на даний рік надходження з позики. Асигнування на погашення заборгованості держави за позиками, на виплату виграшів, погашення облігацій теж передбачаються Верховною Радою України у відповідних статтях закону, які затверджують загальну суму видатків державного бюджету.

Крім того, Конституція уповноважує Верховну Раду України затверджувати рішення щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також щодо одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Держбюджетом України, а також здійснювати контроль за їх використанням. Згідно з Конституцією України, порядок утворення і погашення державного боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи встановлюються винятково законами України [1].

Згідно з Основним Законом, Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової та інвестиційної політики. Крім того, на Уряд України покладається розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, а також подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Можливо, у майбутньому законодавчий акт про Кабінет Міністрів докладніше визначить повноваження Уряду в сфері державного боргу, проте, враховуючи повноваження Уряду в сфері бюджету, закономірно постає проблема визначення джерел фінансування дефіциту держбюджету, а це, власне, ті внутрішні та зовнішні джерела фінансування, що у подальшому формують і утворюють державний борг. Крім того, саме за відповідною Постановою Уряду відбувається емісія державних цінних паперів, визначаються учасники ринку державних цінних паперів, умови їх обігу та погашення. Згідно з цими постановами Уряд бере на себе зобов’язання бути гарантом погашення облігацій державних позик.

Закон України "Про державний внутрішній борг України" визначає, що обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством Фінансів України через банківську систему шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашенню і виплаті доходу відповідно до них у вигляді відсотків та в іншій формі [3, ст.6].

Отже, Міністерство Фінансів України виступає як емітент та гарант своєчасного погашення облігацій, що діє від імені Уряду і одержує грошові кошти, необхідні для фінансування бюджетного дефіциту. Однак, ще раз зауважимо, що ці кошти позичаються на ринкових умовах.

Положення про Міністерство Фінансів закріплює за Мінфіном ряд повноважень у сфері управління державним боргом, зокрема здійснення за дорученням Кабінету Міністрів України в установленому порядку випуску державних цінних паперів, визначення обсягів емісії облігацій внутрішньої державної позики за строками погашення у межах загального обсягу емісії.

Згідно з Положенням, Міністерство Фінансів виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного погашення облігацій, що випускаються; співпрацює відповідно до визначених повноважень з міжнародними фінансовими організаціями та за дорученням Кабінету Міністрів України проводить з ними переговори і консультації з питань фінансової політики та укладення кредитних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; розробляє за дорученням Кабінету Міністрів України програми державних зовнішніх запозичень, бере участь в організації роботи, пов’язаної із залученням в економіку України іноземних кредитів, відповідно до законодавства; розробляє стратегію щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та обслуговування державного боргу. Представляє Кабінет Міністрів України, за його дорученням, під час розгляду питань про надання кредитів під гарантію Уряду України, у межах розміру державного боргу, затвердженого законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Національний Банк України виконує обов’язки генерального агента з обслуговування випуску та погашення державних облігацій, забезпечує "організаційну" сторону функціонування ринку державних цінних паперів: проводить аукціони, погашення, підготовку відповідних документів та інше.

Закон України "Про Національний банк України" передбачає, що одним із засобів та методів грошово-кредитної політики, що проводить НБУ і є однією з його функцій – це операції з цінними паперами на відкритому ринку. НБУ виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу відповідно до них; купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством; приймає на зберігання і в управління державні цінні папери та інші цінності [7]. Відтак НБУ бере активну участь у роботі ринку як ділер.

Ця функція дає йому змогу, по-перше, проводити операції купівлі-продажу облігацій від свого імені й за свій рахунок з метою здійснення грошово-кредитної політики і, по-друге, концентрувати попит та пропозицію інвесторів по всій Україні через свої територіальні установи.

Як контролер ринку, Національний банк має прямий доступ до всієї інформації, що стосується угод будь-якого учасника ринку, забезпечуючи дотримання чинного законодавства, принципів справедливості і рівноправності торгівлі, а також стосовно усунення недобросовісних учасників ринку. Разом з тим треба зазначити, що контрольна функція НБУ реалізується тільки тією мірою, в якій це необхідно для стабільного, безперебійного функціонування і розвитку ринку державних цінних паперів. У цілому всі ці функції дають можливість Національному банку цілеспрямовано впливати на ринок залежно від подій, що відбуваються на ньому чи довкола нього.

Визначаючи роль держави, компетенцію органів державної влади в процесі управління державним боргом, очевидною є роль держави як учасника фінансових правовідносин, який в односторонньому порядку визначає умови позики, а відтак і порядок формування, обслуговування та погашення державного боргу.

Управління державним боргом у вузькому розумінні – це сукупність дій, пов’язаних з підготовкою до випуску і розміщенням боргових зобов’язань держави, регулюванням ринку державних цінних паперів, наданням позик і гарантій.

Специфіка категорії державного боргу визначає також і особливості оперативного управління ним. Відповідно до перелічених повноважень органів державної виконавчої влади спеціальної компетенції, бачимо, що воно очолюється і здійснюється Міністерством Фінансів і Національним банком України. Зокрема, згідно з українським законодавством, обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу по них у вигляді відсотків та в іншій формі.

Надзвичайно важливим у сфері управління державним боргом є діяльність з приводу визначення умов випуску нових позик. Визначаючи умови емісії, головними з них є рівень прибутковості цінних паперів для кредиторів, термін дії позик, спосіб виплати доходу. Притім Уряд повинен керуватися інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик і одночасно враховувати реальну кон’юнктуру на фінансовому ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений лише у випадку правильного аналізу стану грошового обігу, рівня доходності і строків позик, що перебувають в обігу, а також визначення переліку існуючих пільг кредиторам та інші фактори.

У цілому в процесі управління державним боргом вирішуютья такі завдання:

  • мінімізація вартості кредиту для позичальника;
  • недопущення переповнення ринку борговими зобов’язаннями і коливання їх курсу;
  • ефективне використання мобілізованих коштів і контроль за цільовим використанням виділених кредитів;
  • забезпечення своєчасного повернення коштів [17].

Отже, під управлінням державним боргом можна розуміти сукупність заходів держави у справі виплати доходів кредиторам і погашенню позик стосовно зміни умов позик, що обертаються, та визначення умов випуску нових позик.

Сплату доходів за позиками і їх погашення здебільшого проводять за рахунок бюджетних коштів. Зокрема, для фінансування витрат на розміщення, рефінансування, на виплату доходу та погашення боргових зобов’язань Уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. До цього фонду зараховують кошти у розмірі 50%, одержані від приватизації майна державних підприємств [3, ст.8].

Оскільки відносинам у сфері державного боргу притаманний усім кредитним відносинам принцип добровільності участі і довіри кредитора до позичальника, відповідно, держава (Уряд) не зацікавлена розчаровувати своїх кредиторів, порушуючи їхні права та законні інтереси. Проте з різних причин, а найчастіше – це наявність високого рівня бюджетного дефіциту, уряд зобов’язаний шукати інші способи розрахунків за своїм боргом. Так в умовах значних обсягів державної заборгованості і зростаючих бюджетних труднощів держава може вжити заходів щодо рефінансування державного боргу.

Під рефінансуванням розуміється погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Наприклад, у СРСР підлягала рефінансуванню заборгованість по державній 3%-ній виграшній позиці 1966 року. Після спливу цього терміну облігації обмінювалися протягом одного року на облігації нової позики – внутрішньої виграшної позики 1982 року, без сплати курсової різниці. Отже, розміщення нових державних позик для погашення заборгованості по вже випущених позиках, за браком коштів централізованого грошового фонду (бюджету) – має назву рефінансування державного боргу [17 c.179].

Існує три основні способи рефінансування державного боргу: конверсія державних позик; консолідація державних позик; уніфікація державних позик.

Конверсія державних позик передбачає зміну первинних умов позики (номінальна вартість, величина відсотка, терміни, форма погашення тощо – повна конверсія). Та найчастіше – це зміна доходності за державними цінними паперами з метою скорочення видатків з обслуговування державного боргу. Хоч разом з тим конверсія може передбачати також підвищення доходності державних цінних паперів для кредиторів.

Своєю чергою конверсію розрізняють як добровільну, обов’язкову і примусову.

За умов добровільної конверсії уряд пропонує власникам облігацій добровільно обмінювати облігації старих позик на нові, як правило, з нижчим відсотком. Власник облігації має право зупинити дію кредиту і одержати свої кошти з втратою відсотка, або обміняти старі облігації на нові, чи не обмінювати їх, а одержати річні відсотки за новими умовами.

За обов’язкової конверсії старі облігації підлягають або обміну на нові, або поверненню їх державі в обмін на гроші.

Примусова конверсія передбачає обмін старих облігацій на нові у межах визначеного терміну. Примусові конверсії не передбачають дострокового погашення облігацій, а вчасно не конвертовані облігації анулюються.

Держава також має право скоротити чи, навпаки, продовжити термін обігу боргових зобов’язань.

Консолідація державних позик означає переведення поточних зобов’язань і короткотермінових позик у довгострокові. Держава зацікавлена в одержанні позик на триваліші строки, тому консолідація передбачає зміну умов, які пов’язані із строками погашення позик. Консолідація звичайно має примусовий характер. Наприклад, у 1938 р. в СРСР було проведено консолідацію позик, що вільно обертаються з обміном старих облігацій на нові, термін яких було продовжено до 20 років, хоч разом з тим методом консолідації може бути скорочення терміну обігу державних боргових зобов’язань.

Найчастіше консолідація позик супроводжується конверсією, тобто зміною початкових умов позики. У цьому випадку можливий як добровільний, так і обов’язковий порядок консолідації.

Уніфікація державних позик – це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів державних цінних паперів, що одночасно обертаються. Це полегшує і спрощує роботу та видатки держави в сфері державного боргу.

У виняткових випадках Уряд може провести обмін облігацій по регресивному співвідношенню, тобто коли декілька раніше випущених облігацій позик прирівнюються до одної нової облігації.

Відстрочення погашення позики чи всіх раніше випущених позик проводиться в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових позик не має фінансової ефективності для держави. Це відбувається тоді, коли урядом було випущено надто багато позик та більша частина надходжень від реалізації облігацій нових позик скеровується на виплату відсотків і погашення раніше випущених позик. Щоб розірвати це замкнуте коло, уряд оголошує про відстрочення погашення позик. Відстрочення погашення позики відрізняється від консолідації тим, що водночас відбувається не лише відстрочення виплат, але й припиняється виплата доходу за позиками, тоді як за умов консолідації власники облігацій продовжують одержувати свій доход.

Конверсія, консолідація та уніфікація державних позик та обмін облігацій держави переважно здійснюються тільки щодо внутрішнього державного боргу. Щодо відстрочення погашення позики, то цей захід можливий і стосовно зовнішніх зобов’язань, проте за згодою кредиторів.

Під анулюванням державного боргу розуміють заходи, в результаті проведення яких, держава повністю відмовляється від зобов’язань стосовно випущених позик (внутрішніх, зовнішніх, з усього державного боргу). Анулювання цінних паперів держави може проводитися з двох причин: по-перше, це може бути пов’язане з фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутства, і, по-друге, внаслідок приходу до влади нових політичних сил, які з певних причин відмовляються визнати фінансові зобов’язання попереднього уряду. Наприклад, у 1918 р. радянська влада відмовилась визнати фінансові зобов’язання царської адміністрації і Тимчасового Уряду Росії.

Відносини у сфері управління державним боргом є надзвичайно складними. З метою реструктуризації заборгованості за державними облігаціями шляхом заміни облігацій внутрішньої державної позики 1997 та 1998 рр., а також середньострокових облігацій 1997 року на нові облігації резидентам та нерезидентам було запропоновано здійснити їх заміну на добровільних засадах конверсійними облігаціями – загальною сумою 9,2 млрд. грн. з відсотковим доходом відповідно до умов випуску [10, 11, 12]. Ряд Постанов Уряду також визначали механізм конверсії облігацій, що були у власності нерезидентів, зокрема визначено, що нерезидентам, які не бажають скористатись правом добровільної заміни облігацій, дозволено здійснювати заміну на “платіжні зобов’язання”, які випускаються на міжнародних ринках капіталу, деноміновані в доларах США і термін погашення яких 22 вересня 2000 року – це фактично облігації зовнішньої державної позики [11].

Протягом 21 вересня – 6 жовтня 1998 року з нерезидентами було здійснено заміну ОВДП та СОВДП на загальну суму 1070 млн.грн. за номінальною вартістю.

Остаточно у вересні – жовтні уряд здійснив конверсію облігацій із строком погашення до 26 серпня 1999 року в гривневі конверсійні облігації з погашенням їх у 2001-2004 роках на загальну суму 850 млн.грн.

Конверсія короткострокових ОВДП у довгострокові, проведена Урядом України наприкінці 1998 – початку 1999 року, за оцінками експертів пройшла успішно. Та разом з тим, цілком зрозуміло, що відстрочення виплат за позикою, зміна попередніх умов, безумовно, впливає на настрої інвесторів та довіру до уряду загалом (психологічний аспект – специфіка інституту, який є фінансово-правовим, але залежить від суб’єктивної волі учасника правовідносин позики, а саме кредитора – фізичної чи юридичної особи).

Без сумніву, конверсія облігацій дає змогу знизити навантаження (в частині погашення державних облігацій) на державний бюджет 1999 року, проте вже з 2000 року у зв’язку з високою ціною цих запозичень та значними обсягами накопиченого державного боргу в попередні роки ця проблема набере надзвичайної гостроти. Сьогодні склалась ситуація, коли дві статті державного боргу накладаються, тобто обертаються облігації нових позик та пролонговані (конвертовані) облігації. Це також призводить до реальної проблеми фінансування бюджетного дефіциту в 2000 році та наступних роках (за рахунок яких джерел буде здійснюватись фінансування ?). У цьому зв’язку важливо пам’ятати також про необхідність погашення зовнішніх боргів: як перед іноземними кредиторами за позиками 1997-1998 років, так і перед міжнародними фінансовими організаціями та за реструктуризованими в попередні роки боргами перед Росією і Туркменістаном.

Постійний значний дефіцит Державного бюджету та стрімкі темпи нарощування державного боргу свідчать, що держава постійно живе не за коштами, а за рахунок позик, тобто витрачає більше ніж заробляє.

Вже йшлося про те, що ринок державних цінних паперів, його успішне та ефективне функціонування залежать від інвесторів – кредиторів. В умовах ринку купівля державних цінних паперів ґрунтується на добровільності учасників цих правовідносин, що, як відомо, спирається на довіру до позикоодержувача. У зв’язку з цим труднощі з фінансуванням бюджетного дефіциту у передбачених законом джерел спонукатимуть уряд залучати до вирішення цієї проблеми НБУ. Конверсія позбавила Міністерство фінансів можливості залучати кошти для поточних (бюджетних) потреб у будь-яких інших інвесторів усередені країни, крім НБУ. Тобто передбачається, що саме на НБУ буде перекладено весь тягар безнадійного фінансування бюджетного дефіциту. За таких обставин цілком реальною є небезпека того, що НБУ із Генерального агента на ринку ОВДП перетвориться на єдиного покупця і власника всієї кількості облігацій. Одним з можливих негативних наслідків цього є те, що, оскільки переважна частина емісійних коштів НБУ через бюджетні канали буде спрямовуватись на задоволення споживчих потреб населення, вона набуде готівкової форми, а отже, вийде із сфери банківського обороту. Це автоматично призведе до інфляційних процесів [14, c. 10].

Узагальнюючи викладене, зробимо наголос на окремих аспектах, визначення і законодавче закріплення яких, як видається, забезпечить нормалізацію процесу управління державним боргом і є основоположними для оптимального управління ним.

1. Удосконалення механізмів правового регулювання, прийняття Верховною Радою України Закону "Про державний внутрішній і зовнішній борг України". Чинне законодавство передбачає необхідність щорічного затвердження структури державного внутрішнього боргу України [3, cт.6], проте за весь період незалежності це було зроблено лише в 1996 році [6].

2. Визначення критеріїв оцінки державного боргу України, тобто розроблення критичних показників економічної безпеки держави. У міжнародній практиці для оцінки стану державного боргу та можливостей країни щодо його обслуговування застосовуються різні показники та визначені їх критичні розміри. Наприклад, Світовий банк вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу 50% до ВВП. Згідно з вимогами Маастіхтської угоди, економіку країни можна вважати здоровою, якщо поряд з іншими показниками державний борг не перевищує 60% ВВП. Радою Безпеки Російської Федерації визначено максимальний показник поточної потреби в обслуговуванні і погашенні внутрішнього державного боргу до податкових надходжень Зведеного бюджету на рівні не більше ніж 25% [16, c.5].

3. Обов’язкове додержання оптимальної структури боргу з точки зору сумарного його обсягу та строків погашення облігацій.

4. Розроблення показників ефективності використання позичкових коштів з метою "самоокупності" державних позик. Чинне законодавство не передбачає цільового використання позичкових ресурсів, проте вважається доцільною більш прозора фінансова політика держави в цій сфері та визначення положень щодо пріоритетного використання позичкових ресурсів.

Література:

1. Конституція України прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р.

2. Закон України “Про бюджетну систему України” від 29 червня 1995 р. // Урядовий курєр. – 1995. – 20 лип.

3. Закон України “Про державний внутрішній борг України” від 16 вересня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №41. – Ст.1346-1347.

4. Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 року // Урядовий кур’єр. – 1997. – 11 лют.

5. Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №38. – Ст.508; 1992. – №47. – Ст.645; 1995. – №14. – Ст.90, 93; 1996. – №4.

6. Закон України “Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року та 1997 рік” від 23 січня 1997 року // Офіційний вісник України. – 1997. – №7-8.

7. Закон України “Про Національний банк України” // Урядовий кур.’єр. – 1999. – 1 лип. – №120-121.

8. Постанова Верховної Ради України від 12 липня 1996 р. “Про структуру бюджетної класифікації” // Урядовий кур’єр. – 1996. – 1 серп.

9. Положення Про Міністерство Фінансів України, затверджене Указом Президента України від 26 серпня 1999 року №1081/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – №35.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 року №1343 “Про випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” // Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти / За заг. ред. В.А.Ющенка. – К.: Інюре, 1998. – Т.3.

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 серпня 1998 року №1349 “Про додатковий випуск середньострокових конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” // Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти / За заг. ред. В.А.Ющенка. – К.:Інюре, 1998. – Т.3

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 1998 року №416 “Про другий випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” // Урядовий кур’єр. – 1998. – 15 верес. – №177.

13. Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / За ред. Ю.Немеца, Г.Райта. – К: Основи,1998.

14. Савлук М. Загострення проблеми фінансування бюджетного дефіциту в 1999 році // Вісник НБУ. – 1999. – №5.

15. Степаненко В.О., Бондарчук Т.Г. проблеми утворення та обслуговування державного внутрішнього боргу // Фінанси України. – 1998. – №4.

16. Cимоненко В.А. Государственный долг Украины: нет законов – нет и нарушений? // Україна – Business. – 1998. – 16 лист.

17. Финансы. Денежное обращение. Кредит /Под ред. Л.А.Дробозиной. – М.: Финансы, 1997.

18. Финансы / Под.ред Родионовой В.М. – М.: Финансы и статистика, 1995.


02.09.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!