Osvita.ua Высшее образование Рефераты Право Розвиток української правової думки у Галичині в ХІХ ст.
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Розвиток української правової думки у Галичині в ХІХ ст.

Розвиток національної правової думки як сукупності теоретичних знань і уявлень про державу, право, окремі державно-правові явища та інститути певного народу зумовлюється різними чинниками

До них зокрема належать, релігійні, конфесійні, соціальні, національні, політичні, економічні, культурні.

В різні історичні періоди роль та значення цих чинників були суттєво відмінні. Це характерно для правової думки всіх народів. Не є винятком і українська правова думка.

У ХІХ ст., як і в попередні часи, українські землі входили до складу різних держав. Але цей історичний період в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в той час відбувається інтенсивний процес формування сучасної, або, як прийнято говорити сьогодні, модерної української нації. Точніше, в ХІХ ст. цей процес розпочинався, проте ще й сьогодні його не можна вважати завершеним.

Зрештою, це вже проблема націології або етнодержавознавства, тому зупинятися на ній не будемо. Принагідно тільки зауважимо, що в перше чергу і головно початок цього процесу був покладений Тарасом Шевченком його поетичною творчістю. Саме вона стала духовною основою формування української нації і саме на ідеях, яких тією чи іншою мірою торкався Шевченко, у подальшому зроблені спроби теоретичного вироблення і обґрунтування модерної української національної та державної ідеї.

І сьогодні Шевченко є найбільш однозначною, найбільш позитивною постаттю української і тільки української історії та культури для всіх українців, незалежно від політичних чи ідеологічних уподобань. Бо постаті Володимира Святославовича або Ярослава Мудрого та навіть і Данила Романовича сприймаються всіма східнослов’янськими народами як такі, що належать їхній історії та культурі.

І неприйняття Шевченка є неприйняттям українства, заперечення українському народові права на самобутність, окремішність від інших народів і єдність незалежно від державних кордонів і попереднього історичного розвитку.

На цьому важливо акцентувати увагу і з огляду на досліджувану проблему, оскільки український народ на початок ХІХ ст. такий тривалий час жив у різних суспільно-політичних умовах, та і в ХІХ ст. мав такі засадничо відмінні умови існування і розвитку, що тільки духовна спадщина Шевченка та подвижницька праця української інтелектуальної еліти в різних регіонах України змогли протистояти спробам розчленування та асиміляції українського народу.

Проте відмінність суспільно-політичних, соціально-економічних та інших умов існування суттєво вплинули на культурний розвиток українського народу в різних регіонах.

Оскільки правова думка є складовою духовної культури в цілому, то цілком очевидно, що і розвиток української правової думки в ХІХ ст. мав суттєві відмінності в різних частинах українських земель. У цей період можна виділити п’ять регіонів, які відзначалися своїм специфічним духовно-культурним розвитком.

1. Так звана Наддніпрянська Україна, або українські землі, які в ХІХ ст. входили до складу Російської імперії. Безперечно, що Волинь, Холмщина чи Підляшшя і Слобідська Україна мали свої специфічні відмінності, які, проте, не мали в цей період визначального значення і тому можемо говорити про єдність духовно-культурного розвитку та однакові державно-правові умови існування і розвитку українського народу на цих землях.

2. Землі Кубані та Дону, інтенсивна колонізація яких тривала протягом цілого століття. Відмінність цього регіону від регіонів компактного поселення українців на території Російської імперії поза етнічними українськими землями (наприклад, Зелений та Сірий Клин) полягала в тому, що ті були відірвані від головного етнічного масиву, не маючи з ним спільних кордонів. Принагідно зауважимо, що духовно-культурний розвиток українців Дону й Кубані чекають свого ґрунтовного вивчення.

3. Галичина - це частина українських земель, яка після припинення існування Галицько-Волинської держави входила до складу Речі Посполитої, а в досліджуваний період – до складу Австрійської монархії. Особливість цього регіону полягає в тому, що він ніколи не входив до складу євро-азійських державних утворень та не відчував впливу мусульманського фактору, а завжди був складовою європейської християнської спільноти, розвиваючись у загальноєвропейському контексті в складі або слов’янських держав, або держав, де слов’янський чинник був визначальний чи достатньо впливовий.

4. Буковина - хоча і входила в ХІХ ст. до складу Австрійської імперії, більше того - до 1849 р. становила разом з Галичиною один коронний край, мала свою специфіку, яка зумовила її підрядну, порівняно з Галичиною, роль в українському націотворчому процесі.

5. Українські землі, що тривалий історичний період входили до складу угорської держави, і навіть після її приєднання до Австрії не стали самостійним чинником національно-політичного життя. Це - Закарпаття.

В кожному з цих регіонів умови існування і розвитку українського народу мали свою специфіку, які зумовлювали і особливості розвитку правової думки в кожному з них. Але тільки в Галичині українському народові вдалося витворити повноцінну соціальну структуру сучасної політичної нації з власною інтелігенцією у всіх сферах, повноцінний політичний спектр від лівих до консервативних правих політичних партій, очолюваних політичними діячами європейського типу.

Саме в Галичині були закладені основи формування української урбаністичної культури, і тому вже з кінця ХІХ ст. українська мова тут ніколи не вважалася нижчою за статусом від інших мов. Тобто українська мова саме в Галичині стала мовою науки (видання НТШ) і політики (виступи українських депутатів у австрійському парламенті та галицькому сеймі), вищої освіти (українські кафедри у Львівському університеті).

Вживання української мови для українців Галичини було, з одного боку, чимось органічним, само собою зрозумілим, з іншого - усвідомленим правом на рідній землі використовувати рідну мову у всіх сферах публічного і приватного життя.

В інших регіонах України українська мова була ознакою нижчої соціальної групи - селянства, і тому вживання української мови представниками вищих соціальних верств вважалося не стільки проявам патріотизму та національної свідомості, скільки "хлопоманством", виразом любові до селянства, до пригноблених верств населення.

Переважна ж більшість вихідців з українського села, потрапляючи в місто, одразу ж прагнула говорити "по-городському": на Наддніпрянській Україні - російською, в Закарпатті - угорською, на Буковині - німецькою мовами.

Чим же зумовлена ця специфіка Галичини і, відповідно, в чому полягають особливості розвитку української правової думки на цій частині українських земель?

Для відповіді на це запитання необхідно, як видається, виділити певні групи факторів, сукупність впливу яких і зумовив той факт, що західноукраїнські землі на кінець ХІХ - початок ХХ ст. стали "українським П’ємонтом" - центром формування модерної української нації, центром боротьби за національну державу, центром розвитку української правової та політичної думки, місцем зародження сучасної української юридичної науки і освіти, іншими словами - повноцінною складовою Європи.

Перша група - це державно-правові фактори, які відрізняли Галичину від інших регіонів України.

Друга - соціальні та соціально-економічні, пов’язані з соціальною структурою українського населення, його правовим та суспільно-політичним статусом.

Третя - національні фактори, пов’язані з національною структурою населення даного регіону, домінуючі міжнаціональні суперечності, стимули до пробудження і розвитку національної свідомості.

Четверта - релігійно-духовні та культурологічні фактори, пов’язані з домінуючою релігією та визначальними культурними впливами.

Зрозуміло, що цей поділ є доволі умовним і схематичним, оскільки в реальному житті ці фактори були тісно пов’язані та взаємозумовлені, проте тільки усвідомлення багатовекторності впливів на формування і розвиток правової думки дасть можливість зрозуміти її особливості та специфіку.

До першої групи відносяться фактори, зумовлені державно-правовим устроєм Австрійської монархії. Зокрема, це те, що австрійська держава від початків формувалася як багатонаціональна, без виразних спроб денаціоналізації та асиміляції народів, які входили до її складу. Тобто в Австрії практично не було тенденції до "австрієзації" всього населення країни, на відміну, скажімо, від політики русифікації, германізації, мадяризації тощо.

Зрештою, сама назва, яку дістали українські землі, що під час розподілу Польщі 1772 р. увійшли до складу Австрії, - "Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії)", мала певний зв’язок з українською державною традицією, незважаючи на те, що поширювалася і на польські етнічні землі.

Більше того, саме в Австрії вперше в Європі на конституційному рівні законодавчо було закріплено право народів цієї держави зберігати та розвивати свою національність і мову. Очевидно, що було б перебільшенням стверджувати, що цісарський уряд дуже переймався забезпеченням і захистом прав народів, що входили до складу Австрії. Проте вже саме закріплення на конституційному рівні факту багатонаціонального складу населення держави давало народам можливість боротися і поступово, дуже повільно, проте все ж таки добиватися все більш і більш сприятливих умов для свого існування і розвитку.

В Російській імперії в цей період національність взагалі не фігурувала серед ідентифікуючих індивіда ознак. Визначальними були станова та конфесійна приналежність. А закріплення, навіть формальне, в конституції правової рівності всіх підданих австрійського імператора об’єктивно вело до пробудження національної свідомості і поступового витіснення станового та конфесійного фактора як визначального у формуванні спільнот національним, без огляду на ідентифікуючі станові чи конфесійні ознаки. Як результат, наприкінці ХІХ ст. в Галичині головна лінія протистояння була між польською та українською спільнотою, а не, як це мало місце на Наддніпрянській Україні, між багатими і бідними.

Власне таке протистояння вже прямо стосується другої групи факторів, тобто соціальних та соціально-економічних. Передусім тут важливо звернути увагу на соціальну структуру українського населення в Галичині і в Наддніпрянській Україні. В останній в період Гетьманщини була сформована повноцінна соціальна структура, характерна для будь-якого тогочасного народу.

Верхній щабель у цій соціальній структурі посідала козацька старшина, яка була не тільки державно-політичною, але й економічною елітою. Найбільшими землевласниками виступали гетьмани. Івану Мазепі в дев’яти полках Лівобережної України належало 19524 двори, Івану Скоропадському - 19882, Данилу Апостолу - 9997, Кирилу Розумовському - 9628 (Смолка А.О. Соціально-економічна думка та політика в Україні ХVІІ - початку ХVІІІ ст. - К.: Українське вид-во, 1996., С.32). А зрівняння її в правах з російським дворянством відкрило представникам козацької старшини доступ до найвищих щаблів у державній ієрархії Російської імперії. Внизу системи соціальної структури українського народу опинилося селянство абсолютно безправне, закріпачене і гноблене тією ж козацькою старшиною.

В Російській імперії, яка до лютого 1917 р. залишалася становою державою, забезпечення всіх прав та привілеїв для дворянства, незалежно від національної приналежності, не давало ґрунту для національної консолідації всіх соціальних верств і груп у боротьбі за національні права. Це, власне, й зумовлює той факт, що протягом ХІХ ст. на українських землях у складі Російської імперії не було жодного прояву масового українського національно-визвольного руху, а ті рухи, які мали місце, носили виразний соціальний або загальнодемократичний характер.

У Галичині ситуація була суттєво відмінною. Тривале перебування в складі Польщі зумовили деформацію соціальної структури українського народу на цих землях, яка була зведена, по суті, тільки до нижчої соціальної верстви - селянства та не дуже відмінного за своїм економічним та соціальним статусом духовенства. Входження до складу Австрії одразу ж привело до суттєвих змін у правовому статусі українського населення. Так патентом Йосифа ІІ в 1781 р. було ліквідоване кріпацтво. Селяни не тільки отримали право вільного одруження, перехід на інші наділи, але й право на звернення зі скаргами на пана до суду. Греко-католицьке духовенство було зрівняне в правах з римо-католицьким. Саме на цій соціальній основі поступово починає формуватися нова соціальна структура українського народу.

Цікавим є той факт, що коли в 1848 р. частина полонізованої української шляхти на чолі з князем Сапігою виявила бажання перейти на греко-католицьку віру і звернулася з цим проханням до тогочасного глави греко-католицької церкви Г.Яхимовича, той відповів, що "Русини шляхти не мають і не потребують її". Важко сказати, що було б у випадку позитивного вирішення цього питання, проте очевидно, що відтворення відживаючої соціальної структури народу відіграло б гальмівний ефект.

Отже, розвиток українського народу в цей період базується на засадах поступового і дедалі глибшого усвідомлення правової рівності всіх людей, не обтяженого ідеями станових відмінностей і привілеїв.

Український народ в Галичині боровся за здобуття тих прав і свобод, яких домагалися прогресивні сили у всій Європі. Ця боротьба здебільшого мала під собою реальну законодавчу базу, або підтримку і солідарну боротьбу інших народів. І українська правова думка в Галичині вбирала в себе найкращі, найпрогресивніші здобутки правової теорії та практики, як в самій Австрії, так і в інших країнах Європи. Натомість у Наддніпрянській Україні правова думка базувалася на здобутках державності козацької доби, часто ідеалізуючи останні та прагнучи їхнього відновлення.

Третю групу, яка для Галичини мала особливе значення, становлять національні фактори. Саме українсько-польське протистояння, яке на правовому рівні було започатковане в 1848 р. і не припинялося до розпаду Австрійської монархії, було одним з найсуттєвіших чинників, які стимулювали пробудження, розвиток, поширення та зміцнення національної самосвідомості українців у Галичині, розвитку їх правової та політичної думки.

На українських землях в Російській імперії українській національній ідеї протистояла російська державна ідея, лояльність до якої змушувала стверджувати неполітичний характер української ідеї. Це, очевидно, виключало і потребу осмислення правових шляхів і механізмів її втілення і розвитку.

В Галичині українській національній ідеї протистояла польська національна ідея. І боротьба за українську національну ідею не виключала лояльності до австрійської державної ідеї, більше того, давала можливість використовувати правові, легальні методи боротьби за українську національну ідею. Брак такого протистояння на Буковині спричинив слабкість українського політичного руху в цьому регіоні, відсутність суттєвих здобутків у національному, політичному, культурному та економічному житті, слабкий розвиток правової думки.

Четверту група факторів, які мали суттєвий вплив на розвиток правової думки, становлять фактори пов’язані з релігією, а також з визначальними культурними впливами. Греко-католицька релігія для українців у Галичині була суттєвим консолідуючим фактором, який водночас відмежовував їх від представників інших народів.

Визнання на законодавчому рівні рівності обох католицьких церков зумовлювало потребу відстоювати за допомогою правових механізмів права греко-католицької церкви та духовенства, що сприяло утвердженню поваги до права і усвідомленню необхідності знання законодавства та вміння його використовувати насамперед серед духовенства, яке, власне, й стало на початкових етапах першим носієм правової просвіти серед найширших верств народу, а пізніше продовжувало підтримувати розвиток правової культури.

Характерно, що переважна більшість представників так званої адвокатської доби - провідників українського політичного, економічного та культурного життя в Галичині наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були вихідцями з священницьких родин. Щодо культурних впливів, то в правовому аспекті українська правова думка в Галичині розвивалася під визначальним впливом німецькомовної юридичної науки. Зрештою, українські вчені правники в Галичині, такі як О.Огоновський, С.Дністрянський, свої перші наукові праці також писали німецькою мовою, що робило їх частиною німецькомовної юридичної науки, яка в ХІХ ст. успішно розвивалася як в Австрії, так і в Німеччині.

Література:

  • Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхової Ради України 28 червня 1996 р. – К.:Преса України, 1997;
  • Тодика Ю. Конституція і правова доктрина // Вісник Академії правових наук України. – Харків. – 2000. – №1(20). – С.42-50;
  • Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага, 1923;
  • Кучма Л. Богдан Хмельницький – видатна постать України: Доп. Президента України на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького 20 грудня 1995 року // Урядовий кур’єр. – 1995. – №193. – 23 грудня;
  • Шаповал В. Від Руської правди до Декларації про державний суверенітет України: історичні форми правового регулювання державно-владних відносин // Віче. – 2000. – №7;
  • Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999;
  • Історія української Конституції / Упоряд.А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко. – К.:Право, 1997;
  • Головатий С. Конституція України 1996 р. в системі європейського конституціоналізму // Право України. – 1997. – №8;
  • Мироненко О.М. Історія Конституції України. – К.:Ін Юре, 1997;
  • Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:АртЕк, Вища шк., 1997;
  • Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ.ред.член-корр.РАН, проф.М.В.Баглая, доктора юридиченских наук, проф.Л.М.Лейбо и доктора юридических наук, проф.Л.М.Энтина. – М.:Изд-во НОРМА, 2000.


05.09.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!