Osvita.ua Высшее образование Рефераты История Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини

Існування Запорозької Січі припадає на кінець ХVІ початок ХVІІІ столітть. В цій "військово-політичній організації" функціонувала система економічних відносин. Дослідивши фінанси Запорозької Січі можна зробити порівняння з фінансами України теперішньої.

Уряд Росії активно втручалась в економічне життя Гетьманщини. Необхідно дослідити, до яких наслідків призводили ці втручання.

1. ФІНАНСИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Державно - політичний устрій Січі.

"Значну роль в економічному ровитку українськиїх земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного причорномор"я і Приазов"я. В середині XVІ ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на нижньому Подніпров"ї в середині XVІ ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громодсько-індивідуальною господарсьокою системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму." [4-181с.]

"Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового і індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальнгосічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя, Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя - рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідувльнго-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках - адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей Запорозьких козаків, які простягалися на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорозької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровогорадської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимовик). Поруч з суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимовик лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора - інересами окремих козаків як самастійних підприємців. Отже, економічному житю запорозького козацтва однаково властиві і спільні дії, і інрдивідуальні зусилля.

Характер запорозького господарювання визначався приодно-кліматичними умовами краю. ...плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків ... добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину - цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина."[4-182с.]

Приватна власність.

"Запоріжжя ще не знало приватної власності. Проте вклдаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на бузумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротнрий процес перетворення загальнгокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільноум користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх карались на "горло", прирівнюючись до порушення військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш-самостійним підприємціем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з"явилась реальна майнова нерівність."[4-184с.]. Хоча  право власності діяло і прогресивно завдяки цьосму: "Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста..."[4-184с.]

Індивідуальний сектор.

"Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу - зимівник (хутір). Зимівники запорозької старшини і багатих козаків - це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, за існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарноторгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більшу частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запоросьзкої еокономіки сукупно можна охарактеризуавати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльністть доповнювалась господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо був схильний до феодалізму і висхідного індустріального суспільства."[4-183с.]

Промисли та трудові відносини.

Порівняно з Росією Запорожці далеко пішли вперед в плані використання трудових ресурсів. Відомо, що при феодальному землеволдінні продуктивність праці набагато вище ніж при рабовласницькому ладі. Такуж саму перевагу мають  наймані працівники перед кріпосними. Звичайно якщо людина зацікавлена у кінцевому результаті це підштовхує її до нових досліджень, розробки засобів праці тощо. Таким чином досліджуючи трудові відносини на Січі можна уявити наскільки були розвинуті продуктивні сили: "...зайняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половиту вловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітрників за почасову оплату праці, яка старновила приблизно 6-7 крб. на рік. [4-184с.] "... на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини. Іх кількість на Зопорожжі у 1774 р. становила 41."[4-184с.] "Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. - рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного, від натурального господарства до товарного."[4-182с.]

Зовнішня торгівля.

За словами В.І.Леніна "политика есть самое концентрированное выражение экономики". Уряд займався справами котрі потребували залучення великих коштів, а токож зовнішньою торгівлею: "...кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. "[4-182с.]

"Внутрішня торгівля обмежувалась продуктами харачування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезбечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запророжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох та інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. "[4-185с.]. Але всеж таки існувало обмеження на імпорт та втручання інших держав регулювання товарного ринку: "на територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто расійська державно-монопольна тогівля горілкою. Тут зберігалось стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі і у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю." - щось на зразок ліцензії - "Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVІІІ ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя склав близько 1 млн крб. З ... перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером і імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею."[4-185с.]

Використання Козацькою державою свого географічного положення.

"Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпотрні опереції іноземних купців."[4-185с.] "На річнах Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соленого мита з кожного возу."[4-182с.]

Бюджет.

"Довгий час фіскальна система Запоріжжя об"єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела - військову здобич, царське "жалованье"... Доходи скарбу доповнювали торові податки зтоварів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стана Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота ..." [4-186с.].

Але всеж таки Запоріжжя постeпово переходило від "насильницького здобичництва до мирного господарювання" і причини для того були не скільки воєнно-полічні скільки культурно-економічні.

При "...ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася "військова сума" в 120 тис. Крб. В термінах сучасного бюджетного разівництва ці сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р. та вільна касова готівка, яка повинна залишатись на початок 1776 р. Отже, у  річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна врийняти в 200 тис. Крб. У валюті початку 90х років ХХ ст. січовий бюджет оцінюється в 10-12 млн американських доларів."[4-186с.]. На відміну від України сучасної, хоча на Січі імпорт і перевущував експорт, про дефіцит бюджету й не згадується.

Монетарна політика

Недоліком було те що Січ не мала власних грошей. Для неї це було ризикованим у випадках грошових емісій в країнах чиї гроші були в обігу на Січі, наприклад, російські мідні гроші або аблігації. Не кажучи вже про недостатність грошової маси для обслуговування ВВП: "Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті оснаннього кошового отамана Запорозької Січі П.Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червонці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й галландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власньї валюти Січ іноді, переживала грошовий "голод" - нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалось великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом."[4-186с.].

Податки.

"Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також з доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збідниілих козаків." [4-185с.]

Станом на 01.01.1999 мінімальний неоподатковуваний мінімум громадян складає 17 гривень, мінімальна заробітна плата 74 грн., мінімальний прожиттєвий рівень 90.7 грн. Тобто навіть ті громадяни котрі заробляють меше прожиткового рівня підпадають під оподаткування.

"Анонімний представник польської еліти у тарктаті "Думка певної особи" (бл. 1669-1670 рр.) ...писав, цо  в козацьких містах "жодної панщини ніколи не буде, бо її тепер там немає". Як він підкреслював: "поборів підимних і такого роду податків незгадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше - два (податки) на тих котрі не ходять на війну ... і то не перевищують цей податок десятка з лишнім злотих на рік, хочби з найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває, а особливо козаків бо кожен є вільним вояком"[1-108с.]

Експерти МВФ вважають що Україна знаходиться в критичній ситуації "серед країн позичальників МВФ Україна є другою після Туркменістану, в котрій на протязі двох останніх років не спостерігаються симптоми економічного зросту ... правління країни обкладає податками населення за самими високими ставками в країнах бувшого СРСР ... українське керівництво зробило всі можливі запозичення, починаючи з ринку облігації внутрішнього державного займу усіх міжнародних ринків капіталу і закінчуючи запозиченнями у всіх міжнародних фінансових організацій, включаючи й МВФ. При цьому всі запозичені керівництвом України кошти були використані тільки на потреби і не були направлені на проведення економічних реформ в країні..."["Посредник"-25.01.1999]

Казна та її обслуговування.

"Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей ... Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.

Посада й коло службових обов"язків скарбрника січового скарбу (шафара) походить з магдербурзького  права. Під такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі налічувалось більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб." [4-185с.]

Кредит.

"На Запоріжжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив "із військової суми" різним купцям більше 1000 крб."[4-185с.]

Власність на землю.

Частково про власність та власніть на землю вже йшлася розмова в попередніх розділах. В даній главі буде проведено аналіз приватної власності на землю за теперішніх умов.

Коли земля є приватною власністю її можна закласти, продати ... тобто використовувати її як товар. Ала якщо згадати уроки історії то видно, що "відбуваючи службу козаки залазили у борги. В результиті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшити, ... продовжували за низьку ціну працювати на своїх наділах ... царська влада заборонила продаж козацьких земель, але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби а не її справжніх причин"[3-348с.]. Бажано доки на Україні не сформується середній клас, котрий би міг купити таку ділянку землі, щоб на ній було рентабельно вирощувати ті чи інші культури, не робити землю приватною власністю, а віддавати її за арендну плату тощо. Цим держава застрахує себе від можливості стати сировинним додатком. До того ж маємо практику "загальнонародної" власності на землю (про "загальнонародну" власність розмова піде далі) за період існування Запорозької Січі. Так, звичайно у приватній власності є багато корисного зокрема "господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад Катеринослав, Нікополь, Кривий Ріг ..."[4-184с.] але за умов нестабільної економіки бажано покищо не поспішати з приватизацією земель сільськогосподарського призначення.

 "Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного мійна ніхно з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відовідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зкмлекористування членів війська, які належали до січового і планкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялось звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалось лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першиим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безліччі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства - зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польськиї королів, рішення Коша та гетьманські універсали з Б.Хмельрниського."[4-184c]

2. ВТРУЧАННЯ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ У ФІНАНСИ ГЕТЬМАНЩИНИ

"Згідно Андрюсівської угоди 1667 р. між урядами Росії та Польші, за якою повністю ігнорувалися інтерес власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також сіверську землю та офіційно визнавала входження лівобережжя до складу Російської держави"[1-114с.] Таким чином Гетьманщина опинилась під владою Росії.

"Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика ... Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність у зовнішнтьоекономічниї відносинах. Український імпорт та експорт були зведені на нівець, Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торогіві. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено з міжнародної торгівлі, займалося дрібнрою тогівлею в межах України, посередницькою діяльністю."[4-174с.]

Монополія на внутрішньому ринку

"На початку XVІІІ ст. в. Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов"язані з зовнішньоекономічною політикою роійського уряду, що мала  протекціоністський  характер. Торговою грамотою 1649 р. і новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та галандські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну."[4-173с.]

Виснаження українських підприємств.

"Основним покупцем української селітри в XVІІІ ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів."[4-158с]

Росія сприяла будівництву монуфактур для власного споживання.

"Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов"язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов"язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювалися обов"язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював."[4-158с]

Митниця

"Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на украхнсько-російському кордоні митний податок за ввезення твоарів з Росії, так звану індукту, за вивіз - евекту. Цей податок йшов до української державної скарбниці. Було встановнено особливе мито на користь расійської скарбниці, а потім в російськиї портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становоила 8 - 10% вартості товару. В 1724 р. розміри митного податку були збільшені: за олію, сало, льон, прядиво - на 4%, за смолу - 18%, за збіжжя - 25, за лляну пряжу і необроблені шкури - 38%. Податок на ввіз товарів на українську територію зріс до 10-37%. Намагаючись зменшити конкуренцію українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька старшина, було передано на відкуп російським купція. У 1709 р. на всіх україгнських прикордонних пунктах було поставлено расійські військові застави, яким надавалося право контролю над українським торговим рухом. Це посилило зловживання російських чиновників." [4-173с.]

Регламентація зовнішньої політики

"Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. В 1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на білому морі. В хоіді Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через  названий порт.  Було  видано  кілька  указів  (1714 р.,1719р), яким заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ) ."[4-173с.]

Міжнародні відносини

З самого початку свого правління Петро І розгорнув (то приховану то явну) боротьбу він "... насторожено стежив з всіма міжнародними контактами  Запоріжжя ... суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавчо це ще раз затверджували "Коломацькі статті" договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1697 р."[1-115с.]

Контроль імпортно-експортних операцій

"Контролювався український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари - дорогі тканини, панчохи, цікор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповавали ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв"язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д.Апостол намагався поліпшити умови для українстької торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, зобов"язав українську владу сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцівій владі перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльнгості, ввів мораторій на сплату боргів купців..."[4-174с.]

Монетарна політика

"Протягом XVІІ ст. на території Укаїнської козацької держави поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVІІ ст. почали карбувати і мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення іх з обігу. Срібні монети - російські таляри або ефімки в грошовому обігу відікравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Протягом XVІІІ ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі лівобережної України. Випускалися мідні (копійка,п"ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеника), золоті (до 1753 р. червонці, з 1755 р. 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним (2,7%), зростало карбування мідних і на кінець XVІІІ ст. частка срібних і мідних монет зрівнялася. У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 р. банки були об"єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело їх до емісії та знецінення. Російські гроші протягом XVІІІ ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З"явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускались рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже відбулося об"єднання грошових системи Росії й України в єдину грошову систему"[4-175с.]. Згодом це привело до наступного. "Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських земель "лихих" мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в росії і зосереджувались в державній казні"[1-114с.]

Втручання в бюджетну політику.

"У роки правління Малоросійських колегій (1722-1727 і 1764-1782 рр.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. У 1725р. було відіслано до Росії 2444 255 крб. податків.

Гетьман Д.Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбаря, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір видатків у сумі 155 тис. крб. щорічно. Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні інструкції регулювали діяльність довх гернеральних підскарбіїв, один з яких обов"ячзково був росіянином, фінансового управління "Канцелярії зборів" і "Щетной коміссії". Вони керували збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 р. вимагав подавати точні відомості про прибутки та видатки українського скарбу. З скасуванням в Україні гетьманаства (1764 р.) фінансова система України була об"єднана з фінансовою системою імперії Романових."[4-180с.]

Податки.

"У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. - на всю Україну. В 1770 р. бюджетні надходження з України стали складовою частиною загальодержавних надходжень Російської імперії. 1783 р. відбулися зміни в податковій системі. Замість 1 крб. З селян і козаків збирали по 1крб.20копійок, з купців 1% заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян по 72 копійки на рік. Після спекуляризації монастирського землеволодіння селян ціх маєтностей віддали в казенне управління, і крім подушного вони платили податок 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків."[4-180с.]

Отже, фінанси Гетьманщини були об"єднані з фінансовою системою Російської імперії. Жорстка централізована політика російського царизму призвела до остаточної втрати Лівобережною Україною будь-яких автономних прав у фінансово-кредитній сфері.

Утримання Російського війська

"Дуже обтяжливим для Українського народу безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707-1709 рр. Збори були незначними. Після Полтавських подій на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 російський полків, а під час військових дій - значно більше. З 1716 по 1783 р. збори стали постійним податком - так звані консистенські дачки. З 1764 р. він існував як грошовий (по 1 крб. З кожного двора).

Населення Гетьманщини виконувало державні "загальнонародні" повинності, обов"язковість яких підтверджували грамоти І.Скоропадського, Д.Апостола. Найпоширенішою повинністю було забезпечення селянами і міщанами підвод, коней, волів і погоничів для російської анмії, перевезення провіанту, пошти, чиновників. Повинності розподілялися нерівномірно. Для селян вони були в два рази більшими, ніж для козаків. Так, в роки російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Було притягнуто до обозної служби 205 тис. Селян, забрано волів і коней на 146,3 тис.крб. Усього збитки для України становили 12 млн крб."[4-179с.]

Інші повиності

Українських козаків направляли на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, під час яких загинуло до 30% козаків, на спорудження ліній укріплень, фортець, гребель, шляхів, мостів."[4-179с.]

ВИСНОВКИ

Курсова робота присвячена дослідженню фінансів Запорозької Січі. Період існування Січі припадає на кінець ХVІ ст. початок ХVІІІ ст. Форма правління вцілом по Україні не була стійкою та в деякій мірі розвиток України та поширення Запорозької ідеї по всій території залежали від особистостей, таких як Б.Вишневецький, Б.Хмельницький, П.Дорошенко, І.Мазепа та інші.

В Українському менталітеті яскраво простежуються дві риси: перша "моя хата з краю"; друга - риса  лицаря-бунтівника. Вищенаведені данні свідчать про те, що Запорозька Січ зібрала працьовитих людей котрі боролися за волю, визнаючи тильки свою владу "здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. На цих зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків ... "[3-142c.]

Покладаючись на те, що на Січі зібралось не аби-яке населення, а свободолюбивий люд зі своїми поглядами на життя; порівнюючи менталітет козаків з менталітетом теперішніх громадян України; врахувуючи часи адміністративного централізованого правління при котрому придушувалось будь-яке "инакомыслие"; часи тоталітарного правління в які страждала, точніше винищувалась інтелигенція, люди із особистими поглядами на життя, котрі іноді заважали лінії партії. За ці часи багато громадян, націоналістів було просто знищено або емігрувало і нажаль не в "дике поле", а за кордон в пошуках кращого життя.

Проаналізуємо принципи утворювання  складу Верховної ради. Для того, щоб бути обраним поперше - необхідна рекламна підтримка. Звичайно коштів котрі виділяються на це державою не вистачить. Одже необхідно знаходити іншии джерела фінансування. Котрими можуть виступати спонсорські допомоги організацій зацікавлених у лобіюванні власних інтересів. Отже маємо два джерела фінансування передвиборчої компанії: перше - кошти з бюджету (гроші платників податків); друге - кошти безпосередніх комерційних структур з вищезгаданими інтересами та можливостями. Спостерігається ситуація котра відбувалась за часів Руїни "змінився і стиль керівництва. Якщо ватажкам із покоління Хмельницького були притаманні політичне бачення ситуації, сміливість і рішучість дій, то народжені за доби Руїни провідники Гетьманщини дбали про обмежені й прагматичні цілі. Вони скоріше пристосовувалися до існуючих політичних обставин, а не змінювали їх. В основному вони ставили перед собою подвійну мету: утримувати задовільні стосунки з царем і зміцнювати свої особисті соціально-економічні привілеї - як членів новонородженої козацької еліти - за рахунок простого козацтва й селянства."[3-204с.]

Зважуючи на те, що Україна демократична держава і народні депутати обираються громадянами держави, про останніх дбають на передодні виборів звичайними рекламними засобами: різноманітні концерти за підтримкою..., реклама на радіо, телебаченні і т.і. За часів Гетьманщини "у наслідок  зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах"[3-234c]. Але ж громадяни України такого права ще не втратили.

Необхідно звернути увагу і на покарання передбачені за не виконання своїх обов"язків перед виборцями, та комерційними структурами котрі фінансували обранця. Можна лише здогадуватись чиї інтереси обранець захищатиме.

ЛІТЕРАТУРА

"Історія України" під. ред. Смолія В.А. К.: "Видавничий дім "Альтернативи", 1997 - 422 с.

"Історія України курс лекцій" під ред Васильченко С.О. Медюк Ю.Г. К.: "Либідь", 1991-572 с.

Субтельний О. "Україна Історія" К.: "Либідь",1993 - 718 с.

Лановик Г.В. "Історія господарства, Україна і світ" К.: Либідь, 1997-213с.


09.06.2009

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!