Osvita.ua Высшее образование Рефераты Культура Геноцид українського народу у сфері духу і культури у двадцятому столітті
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Геноцид українського народу у сфері духу і культури у двадцятому столітті

Застосування терміну геноцид до явищ небіологічного характеру робить цей термін усього лиш гострою емоційною метафорою, яка - хоч це і парадоксально - не передає глибини трагізму і тривалості наслідків того, що пережив український народ у сфері духу і культури

Геноцид - це винищення певного соціуму, а в переносному значенні - злочинна дія, після якої в певних сферах суспільного життя залишається "випалена земля".

Те, що робилося в духовній сфері, мало інший характер. Випалювано не все, і випалені ділянки інтенсивно засаджувано - створювався новий біоценоз змішаного характеру. Тобто духовність не знищували тотально, її знищували вибірково, а головне - підмінювали і змінювали, створювали нову духовність чи псевдодуховність, нам вільно її називати як завгодно, але влада її над поколіннями триває й досі, і це найстрашніше. А в добу утвердження і переможної експансії цієї "нової духовності" вона уявлялася її адептам як усесвітня і всевічна, як остаточне духовне визволення людства.

Отже, йдеться не про те, як розуміти ті або ті терміни й метафори, а про те, як розуміти історичний процес.

Усе XIX століття, особливо ж його друга половина і початок XX, пройшли від знаком гострої критики буржуазного суспільства і буржуазності взагалі, під знаком "зривання всіх і всіляких масок". Це була критика в усіх аспектах - економічному, політичному, етичному, естетичному, - і з боку не лише соціалістів та анархістів усіх мастей, а й консерваторів, неоромантиків, релігійних містиків, реформаторів, модерністів.

На гребені цієї критики виникли такі екстремні енергії, як націонал-соціалізм і більшовизм. Особливо ж більшовизм підхопив і руйнівну силу викриття буржуазності, і екзальтовану мрію про нову духовність, мрію, яка дуже швидко матеріалізувалася в систему масових гіпнозів і тисків - ідеологічних, моральних, естетичних. І коли "старе" знищували задля "нового", багатьом здавалося, що "старе" вже саме себе заперечило, а нове вміщує у собі вищу красу і вищу справедливість, - і не всім і не зразу ставала зрозумілою неадекватність, а потім і злочинність цієї підміни.

Ми сьогодні не маємо опису і аналізу цього драматичного світового процесу в усьому його спектрі. А без урахування світового контексту ми не зрозуміємо адекватно того, що діялося в Україні і в усьому СРСР у сфері духовності.

Візьмемо простий приклад. Події революції і силове встановлення радянської влади в Україні, Грузії, Вірменії, Казахстані, Якутії викликало розкол серед інтелігенції цих народів. Частина пішла в еміграцію, частина принишкла, частина шукала співпраці з новою владою, а частина ентузіастично підхопила її ідеї.

Так от, нині поведінка перших двох груп національної інтелігенції інтерпретується як чесна і правильна, а поведінка двох останніх як безчесна або принаймні неправильна, гідна жалю, зумовлена примусом, не вільна, а отже, й внутрішньо фальшива. Мені вже багато разів доводилося заперечувати таке спрощене пояснення, але - "вотще".

І "вотще" звертаюся до прихильників такої версії з запитанням: добре, Тичина, Курбас, Куліш, Хвильовий, М. Бойчук, Тиціан Табідзе, Паоло Яшвілі, Георгій Леонідзе, Єгіше Чаренц, Аксель Бакунц, Платон Ойунський, Олексій Кулаковський, зрештою Горький, Маяковський, Єсенін, Леонов і т. д., і т. д. - були в несвободі, в "полоні", ламалися під тиском. Але у якому полоні були і під яким тиском зламалися Ромен Роллан і Пабло Неруда, Луї Арагон і Пабло Пікассо, Бертольд Брехт і Мартін Андерсен Нексе, Андрій Упіт і Пятрас Цвірка, Монтвілла і Аугуст Якобсон, зрештою - ті англійські аристократи, які добровільно і принципово без винагороди передавали радянській розвідці найважливіші таємниці Заходу?

Мабуть, тут треба говорити про інший полон - полон ідеї. А чи досліджено хоча б параметри цього полону, не кажучи про тонкощі дії його атмосфери? До речі, тут виникає ще одне запитання: чому з отого першого, радянського полону, полону подвійного - ідейного і інституційного, - стали вириватися раніше, бодай навіть у небуття (починаючи з Хвильового), а в полоні ідейному на Заході ще довго блаженствували? Втім, тут відповідь очевидніша.

Цим трохи полемічним вступом я хотів розширити тему (втім, і без того майже неосяжну) і звернути увагу на деякі зігноровані її аспекти.

А тепер кілька тез уже безпосередньо на цю тему: як відбувався, які етапи проходив отой процес викорінювання одних і підсаджування інших елементів духовності, процес переродження духовності в Україні.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в XVII столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом - "горизонтальну ротацію кадрів"; зрештою, стала основним, поряд із царською адміністрацією, агентом русифіка-ції. У XIX ст. вона в переважній більшості була вже не носієм духовності, а носієм духовного гніту. Застерігаюся: говорю не про християнську релігію, а про московську церкву, і беру в свідки українську класичну літературу.

Паралельно відбувалася передислокація духовних сил, переміщення духовних потенціалів з Півдня на Північ. Цей процес з погляду фактичного описано в багатьох фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо проаналізовано з погляду чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки про типове імперське "вербування мізків", а й про тонші механізми культурної самоконцентрації в центрах світового значення, про особистий вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого простору для самореалізації, - особливо в добу, коли Україну перетворено остаточно на зневажену провінцію, а обов'язок служіння рідному народові ще не став дійовим стимулом для багатьох.

Елементом справді лінгвоцидної і культуроцидної політики царизму була довга низка актів заборонного характеру протягом XVIII і XIX століть. Вони відомі, але їх не знають і не хочуть знати ті, хто сьогодні веде шалену кампанію проти міфічної "українізації".

А ось про один знаменний етап ідеологічного етноциду, який можна віднести й до духовного геноциду (якщо погодитись із цим терміном), ми й самі забуваємо. Маю на увазі ентузіастичну діяльність київського гурту "русских националистов", "истинно русских людей" на початку XX ст. (Мушу попросити пробачення у етнічних росіян і нагадати, що ті люди були не росіянами, а звичайними малоросами, з тих, про кого справедливо сказав В. Ленін: "инородцы обычно пересаливают по части истинно русского настроения").

Київські "русские" повели широким фронтом наступ на паростки українства, в київській же пресі викриваючи мазепинців і сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги "разных франков й грушевских", а в "науковых" "працях доводячи штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження "єдиного (або: триєдиного) русского народа", "единой (або: триединой) русской культуры". Дивним чином ці замшілі тексти київських "русских националистов" через століття витягують і, навіть не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські слов'янолюби, так і київські "інтернаціоналісти".

Ще одним ударом по українській духовності було тотальне знищення української громадянської і культурної інфраструктури в Галичині після її окупації російським військом у 1914 - 1915 роках. Це теж малознана сторінка української трагедії.

Терор проти української інтелігенції і навіть взагалі проти носіїв української мови здійснювали протягом 1918 - 1919 років і денікінці, і червоні війська.

Але з остаточним утвердженням радянської влади, а власне ще раніше - з 1919 року, другого приходу більшовиків, починається принципово інакша національна і культурна політика. Методи фізичної ліквідації культурних діячів тривають, але "впорядковуються", трохи обмежуються - до "необхідного" мінімуму, а на перший план виходить перспективна національно-культурна програма як складова частина програми більшовизації України.

Тут треба враховувати, що в перші роки більшовизм перемагав і утверджувався на етносі соціальної і національної справедливості (в іпостасі інтернаціоналізму), всебічного заперечення спадщини царизму, в тому числі і Російської імперії як тюрми народів. Це мав бути плацдарм світової революції, в якій ударною силою були б колоніальні народи.

Саме в цьому контексті можна зрозуміти українську політику більшовизму 20-х років; як і зусилля боротьбистів та націонал-комуністів максимально використати цю обставину; як і пафос української літератури і публіцистично-політичної думки, сконцентрований на ідеї будівництва могутньої індустріальної, культурно самобутньої, в усіх відношеннях модерної України. Це була спроба національної самореалізації у формах, адекватних тодішній історичній реальності, і непростимою інтелектуальною убогістю є зведення цієї драми до колабораціонізму чи пристосуванства української інтелігенції.

Московський центр розумів ситуацію набагато краще, ніж нинішні переоцінювачі історії. Коли зникли останні надії на світову революцію і на перший план вийшло зміцнення великодержавного моноліту, - зростання національних еліт і національних культур, насамперед української, стало сприйматися як смертельна загроза. І вибірково сплановані репресії проти української інтелігенції приблизно від 1928 року починають переростати в масовий терор.

Я не буду тут наводити факти і цифри про небачені в історії масштаби цього терору - все це описане вже в багатьох фундаментальних дослідженнях, створених і в діаспорі, і в пострадянській Україні. Тут я зміг би хіба що повторити загальновідоме.

Хочу лише звернути увагу на те, що терор здійснювався під потужним ідеологічним прикриттям і психологічною обробкою, що створювало атмосферу масової істерії, - а це було важливим елементом довготривалого спотворення духовності.

Як і тактика в боротьбі з українською інтелігенцією: нацьковування одних груп на інші, використання спершу комуністичних вірних проти скептиків, потім заляканих проти вірних, потім новозавербованих проти "старих" і т. д. Усе це створювало таку психологічну, а отже, й духовну атмосферу в суспільстві, яка ставала базою формування нового типу інтелігента, позбавленого ідентичності і напряму "підключеного" до струмів офіційної політики.

Глибокий і довготривалий деструктивний вплив на психіку і духовність народу мала добровільна або вимушена участь сотень тисяч, а може, і мільйонів українців у політичних кампаніях проти "ворогів народу" і в розкуркуленні, коли нерідко сусіди в сусідів вишукували зерно або стягали хустку з голови у виселюваної "куркульки" і не соромлячись ходили в чужих чоботях. І причини, і наслідки такої соціальної поведінки ще мало досліджені в нашій етно- і соціопсихології.

І, звичайно ж, мільйони жертв голодомору - це не тільки страшні муки кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній силі нації, це й удар по її майбутньому, це нищення її духовності: зникла Атлантида традиційного українського села.

Після всього цього, здавалося б, уже немає про що говорити. Але в історії не буває пустот. Хоч і зі страшними ранами, українське суспільство існувало і навіть потроху загоювало рани. А ніяке суспільство не може існувати без деяких функцій духовного порядку, тим більше суспільство, яке має бути потужним. Отож діти вчилися в школах і інститутах; виходили книжки; інтенсивно розвивалися технічні і природничі науки; працювали театри і клуби; люди співали і танцювали в гуртках художньої самодіяльності. Тобто народ жив, хоч і зранений, і жила його духовність, хоч і ущерблена, а в чомусь спотворена.

Аналіз характеру цієї духовності та її спотворень, її здобутків і втрат, її впливу на сучасний духовний стан суспільства, - це окрема тема.

Тут хочу тільки додати: ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких часів, але недобачаємо той, що може статися на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти. Деградує побут мільйонів людей, а відповідно і їхня соціальна та приватна поведінка.

Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, - під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем.

А нещодавно нас порадували новиною: наступного року в Києві, з ініціативи і, певно, не без грошиків наших-таки лицарів з большой дороги українських реформ, відбудеться Всесвітній форум російської преси. Можна було б тільки гордитися таким вибором, якби ж в Україні і в Києві, де мало не щотижня з'являються все нові й нові російськомовні газети, була б, крім російської преси, хоч трохи рівнозначна українська. А за нинішніх реалій проведення в Києві цього міжнародного шоу нагадуватиме бенкет, який після перемоги на Калці монголи вчинили на помості, під яким корчилися полонені русичі...

Як не згадати Шевченкове: "Моголи, моголи..." Наші рідні моголи, яких повно і в бізнесових структурах, і в засобах масової інформації, і в усіх так званих гілках влади, які в гризні між собою готові пожертвувати Україною.


28.10.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!