Osvita.ua Высшее образование Рефераты Культура Історія культури як галузь культурології
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Історія культури як галузь культурології

Предмет історії культури і завдання. Сутність культури. Національна і світова культура. Філософські концепції культури. Культура і цивілізація. Типологія культури. Структура та функції культури. Художня культура

Предмет історії культури і завдання. Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток.

Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного фактора в українському суспільстві і зростання його національної самосвідомості є умовою збереження національно-державної консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

Сутність культури

Важливість сучасного переакцентування суспільно-гуманітарних наук на проблеми культури пояснюється відходом від застарілої парадигми розуміння і пояснення ходу історії виключно як зміни економічних формацій. І.Г. Гердер розумів розвиток культури як головний зміст історичного процесу. У сучасному розумінні історичні соціальні явища мають як економічне, так і культурне підґрунтя. Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших засобів надання смислу соціокультурній діяльності людини. Протестантизм не тільки стимулював нагромадження капіталу, високоефективне виробництво шляхом релігійної санкції трудової діяльності, релігійної етики накопичення і підприємництва, свідомої самоцінної праці як релігійного покликання і морального обов’язку само формування особистості “в ім’я Бога і прибутку”.

Культура походить від colo, colere – вирощування, обробіток землі. З 18 ст. – виховання, вирощування людини, “оброблення людської душі”, культура як приналежність рисам особистості – “культурність”, “культура праці”, культура поведінки, фізична культура. Сукупність матеріальних і духовних надбань людства, як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей(смислів), і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук смислу буття. Культура – все створене, відмінне від природи, хоча культура передбачає наявність природи і людини як біологічної істоти для свого існування, культура виступає засадою гармонійної єдності людини з природою.

Сучасні інтерпретації культури полягають на таких позиціях:

  • Культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який “надбудований” над незайманою природою.
  • Культура є системою спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом.
  • Людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої діяльності і стає людиною шляхом залучення до культури.

Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. В сучасній науці присутні такі основні концепції тлумачення поняття культури:

  • Соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як соціальне наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними інститутами спрямування культивування індивідуальних біологічних якостей;
  • Особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій – рушій розвитку культури; культура як сфера самореалізації людини і самоствердження і розвитку її сутності (культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі); поле , процес і результат самореалізації;
  • Аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе; реалізація і втілення в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот;
  • Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину;
  • Семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань , вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим ґрунтовніше людина знає знаки тим глибше розкриває людський досвід;
  • Діалогова концепція: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства);
  • Концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття; пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.

Різноманітність інтерпретації культури викликана дослідницькими настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія, етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного розвитку людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти, різних культур, формування цілісного уявлення про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.

Національна і світова культура

Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства.

Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність.

Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес.

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової.

Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та “провінційна”. Ще й донині має місце підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру.

Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.

Національна культура має у своїй основі особливості психології українського етносу. Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж історії, все ж зберегла найхарактерніші риси. Інваріант української ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу попри всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність української культури в часі і просторі базується на національному характері.

Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною і морально-етичною основою. Вона об’єктивована в артефактах мистецтва, психічний склад нації найбільше виявляється в мистецтві, зокрема у фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до усамітнення, релігійність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, любов до свободи, рухливість.на це вплинули природно-біологічні чинники, умови життя, виховання.

В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету – досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків.

Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи.

Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську мову.

Загальнолюдська культура об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння у суперечливому світі.Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова і національна культура перебувають в співвідносності рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.Спільною для багатьох дослідників є філософська засада про самоцінність кожної національної культури та її більшою чи меншою мірою спорідненість з культурами інших народів. Це дає можливість стверджувати, що толерантність – одна з важливих ознак української науки про культуру.

У наш час всепланетарних зв’язків вимагає , з одного боку засвоєння культурної спадщини свого народу в минулому і сучасності, а також розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а також вміти позбутися підтримуваних консервативною силою застарілих поглядів і традицій в культурі. Сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого викликаний критичним моментом історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю гуманітарної та екологічної катастрофи.

У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Філософські концепції культури

Існує різноманіття філософських концепцій культури від. В античності переважно поняття культура означало освіченість, гармонійну непрофесійну особистість як мету культури, природа була неперевершуваним зразком досконалості. В Стародавньому Римі філософія стає культивуванням розуму. Благодать, нескінченне самовдосконалення індивіда, діалог з універсальною системою моральних координат, втіленою в абсолюті як наближення до осягнення Бога – найвищий ідеал християнської версії культури середніх віків.

Ренесансна ідея культури – мистецтво і митець, які повинні перевершити в своїх талановитих творіннях природу, ідея людини-творця, яка творить світ, красу, саму себе. Культура – це не тільки зміна людиною природи, а й перетворення самої себе. Завдяки науковій революції Нового часу людство починає усвідомлювати себе тією силою, котра здатна протистояти природі. Культура стає поліпшенням природи, яка змінює життя і є протилежністю природі, певним рівнем упорядкованості і розвитку, тим, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна. У 18 ст. культура вважалася такою, що впроваджує смисл в історію. І.Ф. Шіллер вважав мистецтво засобом подолання суперечності цивілізаційного етапу культури – відновити цілісність людини, повноту духовного і фізичного життя людини.

Романтики поставили у центр філософії культури проблему творчості – генія і “духу народу”, який відбудовує необхідні йому форми культури. Досліджуючи “дух народу”, романтики збагатили науку великим масивом емпіричних фактів і створили конкретні науки про культуру – фольклористику, етнографію, порівняльне літературознвство і галузі мистецтвознавства. Гегель поєднує процес росту культури з діалектичним рухом так званого абсолютного духу. Ріст культури за Гегелем проходить три стації: мистецтво, релігія , філософія. У культурі народів первісного етапу людства переважали художні форми вираження духовного змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Марксизм вбачав причину зміни культурних типів суспільств у зміні економічних умов.

Основними філософськими концепціями в теорії культури є: Еволюціоністська, тобто лінійна спрямованість розвитку культури, зростання складності культурних явищ і впорядкування їх від простого до складного. Суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів, послідовність незворотних змін культурних феноменів (Г. Спенсер, Е. Тейлор, Л. Уайт).

Психологічна, виходить з вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей(З. Фройд). Єдиний за змістом психічний простір, який об’єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних індивідів, проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд образам пізнішої професійної культурної творчості людства. Культура є системою норм і заборон, що приборкують людську агресивність й деструктивність, пов’язані з дією природного потягу до задоволення.

Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість. Колективне несвідоме (К. Юнг)як загальнолюдський досвід пам’яті про минуле. Воно має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом і зберігається у вигляді архетипів, позбавлених предметності. Архетипи є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе в художній творчості.

Культура і цивілізація

У деяких випадках треба розрізняти поняття культура і цивілізація, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми. Термін цивілізація вживається:

  • для позначення етапу розвитку людського суспільства,
  • для характеристики будь-якого суспільства.

У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а на просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виділяють три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство, цивілізація.

В другому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як технологію з її сенсом, ціннісними засадами, що може як служити культурі, так і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виявлена досить чітко. Людина може бути цивілізованою, тобто освіченою, знаючою, але малокультурною, коли вона бездуховна.

У 18 ст. формується поняття цивілізації, що характеризує історично конкретні форми єдності культури як міри і способу розвитку універсальних сил людського роду з формами його соціальної організації (наприклад, єгипетська цивілізація – це певна система навичок, умінь, технологій у поєднанні з кастовою структурою суспільства і владою фараона, а також специфічним типом духовності, що містить міфологію, моральні норми,естетичні уявлення і т. ін.).

Криза культури вперше виявилася у творах Ж.Ж. Руссо, який відзначив суперечність між культурою (цивілізацією) і природним станом патріархального способу життя і прагнув встановити природну гармонію людини, її погодженість з самою собою. В сучасній науковій думці цивілізація постає тією частиною культури, яка є загальною для багатьох народів і виконує функцію їх об’єднання та інтернаціоналізації і універсалізації. Цивілізацією сучасні народи зближені, а культурою розрізнені. Цивілізація і культура як двоєдиний феномен сприяють як взаєморозумінню між народами, так і збереженню їх різноманітної краси.

О. Шпенглер вважав, що культура як організм і зовнішній вияв внутрішнього складу душі народу, має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначив у 1000 років, після чого вона втрачає свій творчий потенціал і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить, за Шпенглером, про виснаженість, занепад Європи.

За К.Юнгом, технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з “душею” природи. Як результат – падіння смаків, моралі, зникнення стимулів до творчості, наростання масових істерій. Запобігти цьому можна за допомогою свідомості, яка повинна осмислити без свідомі акти агресій і зробити вибір між добром і злом. Філософські праці великого мислителя ХХ ст. Альберта Швейцара пояснюють кризу культури тим, що культура суспільства ХХ ст. втратила етичні засади, масова культура наповнена ідеями насильства. Пояснення причин кризи Швейцар вбачає у невідповідності матеріального прогресу цивілізації етичному прогресові. Культура, яка відірвана від етики, позбавляється духу гуманізму. Він пов’язує відродження культури з творчою діяльністю окремих особистостей: етичні засади можна відродити в індивіді, що поверне людству взагалі гуманістичну за основами культуру забезпечить справжнє відродження.

Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудуваним певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе.

Структура культури

Структуру культури утворює:

  • усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію, філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини);
  • сама людина як представник певної соціальної верстви і рівень її культурності (суб’єкти і носії культури з характерними рисами національної ментальності і моралі);
  • комплекс зразків поведінки, що визначають спосіб життя людини (інституціональні стосунки).

Сучасна наука поділяє структурні частини культури передовсім за її носіями: світова і національна, міська і сільська, класова і етнічна, професійна і непрофесійна, молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини, масова і елітарна. Л. Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми: технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання), соціальну(стосунки між людьми і відповідні типи поведінки в економіці, політиці, моралі, війську, професійній діяльності), ідеологічну(знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія).У іншому структурному зрізі – співвідношення національного, інтернаціонального і (донедавна штучно підкреслюваного) класового в культурі. Штучне виділення класового поділу культури, що панувало в СРСР, призвело до нівелювання національного у розвитку культури. На основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми культури – матеріальну і духовну.

Матеріальна культура пов’язана виробництвом і задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей, духовна ж пов’язана ж з духовним виробництвом і формуванням і забезпеченням етичних і естетичних цінностей, смаків й інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона викликається духовними потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя, справедливість, світоглядом, ментальністю.

Духовна культура формується в процесі духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно прийнятних результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, суспільній думці, обрядах. До духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню і довго тривалість та незалежність, часто невіддільність від акту творчої діяльності (театральна вистава, лекція, виступ музиканта).

Оцінка їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться ідо матеріальної, і до духовної сфери: політична, економічна, екологічна, естетична культури. Отже, структура культури складає єдину систему з різних елементів, які взаємодіють між собою.

Культура в людському бутті виконує такі функції:

  • функція консолідації;
  • функція регуляції колективних форм життєдіяльності;
  • функція накопичення і трансляції і репродукції соціального досвіду;
  • функція адаптації до оточення;
  • функція комунікації.

Художня культура

Художня культура як складова духовної базується на засвоєнні світу через систему художніх образів, створених митцем - суб’єктом культури. Художня діяльність поєднує перетворюючу діяльність (створення художніх творів) з комунікативною та пізнавальною (реалізація процесів сприймання мистецьких цінностей).

Слід підкреслити самостійність існування ще однієї реальності – світу мистецтва, який наближує людину до її ідеалу. Художньо-образне освоєння світу має різноманітні способи творчості, модифікації, виявлені у видах мистецтва, які тепер частіше називають текстами культури – література, музика, живопис, архітектура, театр, скульптура, ужиткове й декоративне мистецтво. Мистецтво побутує у різних жанрах (поема, роман, симфонія, портрет).

Історично склалися різні творчі методи і стилі (готика, бароко, класицизм, романтизм). У художній культурі реалізується цілісне, об’ємне, найбільш гармонійне освоєння людиною світу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, емоційно, інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, до мистецьких цінностей, орієнтує на загальнолюдські ідеали.

Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в чому залежить від матеріальної основи історичної доби, бо вона є системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, тому залежить від інституцій, а також матеріального благополуччя людей.

Суспільний стан стимулює або стримує художню діяльність. Суб’єктами художньої культури є народ як ціле і його талановиті творці й інтелігенція. Народ - головний охоронець свого духу, ментальності, художнього досвіду,зразків, норм , традицій, мови. Митець творить унікальні художні цінності через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність таланту як складного переплетіння психологічного, духовного і фізичного, багатства внутрішнього світу особи з досконалістю художнього бачення світу і оригінальністю самовираження. Масштабність і значущість таланту полягає у прориві соціальної детермінованості, у виході за її межі, у наповненості загальнолюдським звучанням.

В художній культурі, в мистецтві, зокрема у фольклорі найбільше виявляється психічний склад нації як цілого. Він об’єктивується в артефактах мистецтва, які піддаються науковому дослідженню. Джерело проявів рис національного – в мистецтві, національному не лише за формою (як стверджували ідеологи марксизму), а передовсім в образах і нормах мислення. Мовна будова твору мистецтва віддзеркалює характерність специфіки національного мислення.

Культура містить у собі як стійкі, так і мінливі елементи. Ідеї, цінності, звичаї, обряди, зберігаються і передаються від покоління до покоління як традиції – наукові, релігійні, моральні, національні й духовні. Система традицій віддзеркалює цілісність, сталість суспільного організму і спадкоємність поколінь. Носіями спадкоємності є фольклор, писемність, предметні історичні пам’ятки, музеї, енциклопедії, бібліотеки.

Спадкоємність передбачає передовсім інтерпретацію культури минулих часів з позиції сучасності. Вертикальна спадкоємність – це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох. Культурний розвиток кожної епохи вбирає в себе одночасно існуючу культуру різних народів, регіонів і той зв’язок, який існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю.

Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, учений, художник і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового містить в собі справжнє творче начало. В сучасному суспільстві, на відміну від традиційних суспільств, оновлення, новаторство є базисною цінністю.

Використана література

1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.


21.10.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!