Osvita.ua Высшее образование Рефераты Культура Мистецтво як продовження і чинник людської діяльності
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Мистецтво як продовження і чинник людської діяльності

Спосіб буття мистецтва не обмежується його фактичною присутністю, вираженою у тій чи іншій матеріально-знаковій формі. Мистецтво – процес повного розгортання його функцій в різнобічних зв'язках і взаємозумовленості, єдності з життєдіяльними суспільними структурами

Зв'язок мистецтва з усією ансамблевістю і структурою людської життєдіяльності не поступається своєю складністю і багаторівневим співвіднесенням внутрішній глибинності самої будови і структури твору.

У відношенні зі світом як світом людини мистецтво стає аналогом його. Лише за своєю предметно-знаковою онтологією воно залишається, як і будь-яка інша річ. завершеним і замкнутим у собі. В реальному ж своєму процесі самовияву мистецтво включається у найрізноманітніші стихії своєю присутністю в людській життєдіяльності.

Важко назвати ту сферу суспільного чи індивідуального життя людини, до якої прямо або опосередковано не причетним було б мистецтво Універсалізм зумовлює і спосіб буття його, починаючи з того, що воно залишається в самій же людині, існує в ній не лише як риса талант, а й як живе сприйняття буття його В австрійського письменника Роберта Музіля є з цього приводу вислів. «Що залишається від мистецтва? Ми залишаємося».

Що ж до глобального, найширшого розуміння мистецтва, то необхідно констатувати, що воно з незаперечною очевидністю включене у загальний історичний процес людської діяльності – працю, виробництво, соціальні відносини, духовну сферу, від яких значною мірою залежить і на які водночас впливає.

Характерною рисою взаємозв'язку мистецтва і всієї діяльної сфери є невідступна змінюваність загальної картини художнього життя в залежності від тих чи інших історичних фаз розвитку суспільства. Зміна світогляду, стилю мислення, а відтак і зміна діяльності у пізнанні, змінює тип художнього мислення й естетичного світовідношення.

Хоч мистецтво і володіє власним способом реагування на всі зміни, що відбуваються в суспільних і природних структурах, а також у психології світосприймання, проте воно не може бути настільки відокремленим від загальних змін, революційних перетворень в реальному житті, щоб повністю претендувати на власне самовизначення і рухомість. Мистецтво історичне як у своєму виникненні, становленні, так і відповідності до певних цивілізаційних ситуацій.

Твори мистецтва, передбачена в них змістовна і зовнішньо-чуттєва структура починають жити своїм справжнім, повнокровним життям, коли вступають у діяльну взаємодію з часом, історією, суспільними і особистими інтересами людини. Потенційна духовна цінність мистецтва набуває чинності разом з включенням його в культурно-історичний контекст і простір.

А як інструмент і спосіб вираження людського духу воно за самим своїм покликанням не може лишатися осторонь від усіх радостей і турбот життя, драматизму його суперечностей. Впливаючи на дійсність своїм втручанням у повсякдення, мистецтво не ізолюється, а саме стає залежним від незворотних змін, соціальних пристрастей і рухів.

У діяльному способі буття, складній своїй консистенції вираження людського духу мистецтво підвладне постійним змінам і водночас зберігає свою константність. Мається на увазі тут не окремий якийсь твір, його змістовна і структурна константа, про що йшлося у попередніх розділах, а унікальна властивість мистецтва оновлювати себе й актуалізуватися в кожному наступному історичному середовищі і разом з тим переносити духовні цінності з віддаленого минулого у поточний час, співіснувати з новими художніми здобутками і потребами суспільства.

Цю особливість, тобто можливість історичних перенесень позачасового буття мистецтва у порівнянні з усіма іншими проявами життя і культури, дехто з мистецтвознавців називає парадоксальною. Однак парадоксальність це чи вічність нетлінних духовних цінностей? Адже міняється життя і навіть сама природа, змінюються форми праці і буття, міняються покоління і риси цивілізації, а мистецтво приходить з минулого у своїй первозданності і відкриттями граней і знову, як і раніше, а можливо ще з більшою силою активізується в естетичній свідомості і життєтворенні.

Зрівнятися у цьому з мистецтвом не може ніщо, за винятком, хіба що, слова, здатного акумулювати в собі і пронести в пам'яті як засіб інтелекту і спілкування увесь досвід людства. Отже, мистецтво в усіх його іпостасях і виявах – це також слово, семантика і мова, що репрезентують правічні та нові цінності у збереженні моральних і творчих прагнень загальнолюдського в людині.

Римський поет Проперцій, який жив у другій половині століття до н. е., в одній із своїх «Елегій», згадуючи про могутню силу співця Орфея, говорить у поетичному натхненні про вбогу власну оселю і що немає в ній «ні сволоків кістяних, ні золочених склепів», немає й інших пишнот. Проте Музи, каже поет, «не тікають од мене». Він прославляє красу своєї судженої: «Кожна-бо пісня моя пам'ятник вроді твоїй!» І цей пам'ятник, сподівається автор вірша, буде вічним:

Бо ж піраміди царів, що до зір досягають високих,
Зевса Елейського храм – наслідування небес –
І незрівнянна краса намогильного дому Мавзола
Мають зазнати на собі смерті суворий закон.
Дощ та з'їдливий огонь підточать їх славу всесвітню;
Роки ударять на них – порохом стануть вони,
Але не згине вовік та слава, що геній придбає,
Подвигів духа во-вік сяє нетлінна краса.

Майже в унісон звучить строфа і справді безсмертної поеми Фірдоусі «Шахнаме» про те, що колись розсиплються стіни розписаних палаців від пекучих променів і дощових злив, але «Замок з пісень», зведений поетом, не порушать ні вихори, ні громовиці, ні спека. Мистецтво перемагає і час, і все минуще в житті, тому що воно є мрія, ідеал, воно – свобода. Устами Антоніо, одного з персонажів драми Лесі Українки «У пущі», мовиться про вічну боротьбу життя і мрії, їх незгоду між собою. «А в скутку боротьби – життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить: «Життя минає – мистецтво живе».

Життя минає у своїй змінюваності і тим воно залишається неперервною реальністю буття. Як символ мрії і віри, мистецтво й справді має цю дивовижну властивість утримувати в собі незнищенну цінність, її неминучість. Звичайно, у тому лише разі, якщо його конкретний твір вартий того. Але тут є ще інша принципова обставина – непорушність моральних і духовних підвалин, на яких піднімалось людство, зростало його уявлення про істинність естетичних і художніх критеріїв, за якими могло б оцінюватися мистецтво в цілому і кожен мистецький твір зокрема.

Безсмертні фольклорні витвори, що втамовують духовну спрагу, класичні зразки давнього мистецтва уживались в органічній цілісності культури з новими художніми здобутками часу. Однак ця ідилічна картина міняється, як тільки ми ширше глянемо на повноту того, що відбувається в середині досить складної і суперечливої системи, якою є історичне життя і діяльне буття мистецтва. У межах можливого зупинимося хоча б на кількох моментах Це своєрідна антитеза до сказаного раніше про гармонійність мистецтва минулого і сучасності.

Про «зникнення мистецтва» як наслідку загальної еволюції культури або ж його вичерпаності чи невиправданості серед потужних сил інтелекту і техніки в нинішньому столітті було висловлено чимало міркувань (О. Шпенглер, В. Обюртен, С. Вайль та ін.). Як перекладач і автор передмови до книги В. Обюртена «Мистецтво вмирає», не погоджуючись з її основним пафосом, Лесь Курбас висловив міркування, які найбільше виражають загальну тогочасну тональність щодо розуміння буття і подальшої долі мистецтва, відмови від старого, а не від мистецтва взагалі. Проте звертає на себе увагу психологія заперечувати все, прагнути будь що змін, та вшановувати знецінення.

І справа тут не в чийомусь винятковому радикалізмі стосовно старого, а в унікальному зміщенні уявлень. Утопічно спродукована фантазія стала практичним інструментом дії, доведеної до вищої напруги протиставлення старих цінностей і нового в мистецтві. Варварство щодо старих пам'яток культури, передусім культових споруд, чинилося на очах людей і освячувалося обіцянкою ще небаченого прогресу.

Саме таким є контекст незгоди Леся Курбаса з тим, що мистецтво «вмирає». Для нас, писав він у згадуваній передмові, хто відчув усю трагедію переломної години в мистецькій свідомості і сприйманні людства, для нас, хто встиг вжитися «в переломи ліній Делоне, вслухатися в дивний геній Чюрльоніса, дати себе підхопити вихорам Скрябіна, відчути трагічні удари молота Маяковського, – для нас вже ясно, що поминки мистецтву рішуче не впору». Потрібно знайти себе в оновленні і відреченні від старого, що вже почало нам ставати чужим. А тому слід визнати, що нині «Ми стоїмо напередодні повстання такого високого і живого мистецтва, якому по силі рівного ще не було».

Спостерігаючи процеси у сучасному йому мистецтві першої половини ХХ ст., М.О. Бердяєв відзначав «найглибші потрясіння в тисячолітніх його основах». Аналізуючи роман А. Бєлого «Петербург», видатний мислитель визначив мистецтво цього автора як «його власне буття, його хаос, його вихоревий рух, його космічне відчуття. І це є новим і незвичним у ньому».

Далі слід наголосити на формах зв'язку історичної творчо-змінюваної життєдіяльності і мистецтва. їх, найбільш рельєфно окреслених, дві – пряма і опосередкована. Причому, як за змістом і характером зв'язку, так і за функціонуючим взаємовпливом. До прямого втручання в безпосередній життєвий процес мистецтво освоїло специфічні механізми певної єдності, органічності в продуктивно-предметній життєдіяльності, а також у суспільних і людських відносинах. Воно й справді набуває реальної форми життєдіяльності, коли всіма своїми доступними засобами виражає оптимізацію життя. Це стосується не лише ужиткового мистецтва й архітектури, а й слова, образотворчого мистецтва, музики, театру, які здатні включитися в життєдіяльність практичною своєю стороною.

Що ж до опосередкованої участі мистецтва в життєдіяльності, то тут відзначимо, що з його допомогою формується ідеал, розвиваються творчі здібності людини, пізнається світ. Воно активно сприяє взаєморозумінню між народами, становить, так би мовити, золотий фонд духовності.

Література

1. Белая Г.А. Дон-Кихоты 20-х годов. – М., 1989.

2. Борев Ю.Б. Художественные эпохи и направления в искусстве прошлого // Эстетика. – М., 1988.

3. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. – М., 1972.

4. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. Т.2. Развитие идеала и особенные формы прекрасного в искусстве. – М., 1969.

5. Історія української літератури XX ст. Розділи: Художній процес: 20-30-ті роки; Літературознавство і критика: 1917-1940. – К.,1994.

6. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища школа, 1997, 2000.


18.10.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!