Osvita.ua Высшее образование Рефераты Культура Аналіз художніх видів мистецтв Італійського Ренесансу
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Аналіз художніх видів мистецтв Італійського Ренесансу

В історії Відродження виділяють три етапи: раннє, зріле та пізнє Відродження. В Італії на кожний період припадало майже століття. Італійське Відродження грає особливу роль у всьому західноєвропейському Відродженні, як своєрідний еталон

Італія є колискою Відродження. Тут зародилась ця епоха, тому місцевий Ренесанс (до речі, термін «Renissance» запровадив італійський мислитель та художник Джорджо Вазарі; він так назвав період з 1250 по 1550рр. На його думку, це був час відродження античності) має власну періодизацію. Проторенесанс (дученто і треченто – XII-XIII – XIII-XIV ст.), Раннє Відродження (кватроченто XIV-XV ст.), Високе Відродження (чінквеченто XV-XVI ст.), Пізнє Відродження (кінець XVI ст.).

Однак Італійське Відродження являє собою не загальнонаціональний рух, а ряд рухів у різних центрах Італії. Цьому причиною є передусім роздробленість країни. Найбільш повно риси Відродження проявилися у Флоренції. Рим Мілан, Неаполь та Венеція також пережили цю епоху, проте не так інтенсивно, як Флоренція. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху в Італії насамперед в апології краси світу і людського тіла, плотської любові.

Живопис. Справжній початок нової епохи справедливо пов’язується з ім’ям живописця-реформатора Джотто ді Бондоне (1266-1337) з Флоренції.

Він був провісником Ренесансу (Проторенесанс). Його мистецтво знаменувало собою відхід від середньовічних канонів та ствердження того мистецтва, яке виражає все: і божественне, і людське. Джотто стверджував природне мистецтво, і разом з тим привабливе та гармонійне. Мірилом його художнього смаку стала моральна реалістична ідея, згідно їй почуття не гіперболізується, а переводиться в дію. Майстер вдається до типово живописного засобу — передачі світовідчуття цілком за допомогою кольору (”Мадонна на троні”).

Живопис Джотто — це не ілюстрація священної історії, це саме живопис з властивими йому специфічними виражальними засобами. З-поміж робіт Джотто краще з усіх збереглися фрески Капелли дель Арена (Скровеньї) у місті Падуя (1303-1306). Тут фрески розташовані у три ряди вздовж глухої стіни. Інтер’єр простої одноніфної Капелли освітлюється п’ятьма вікнами на протилежній стіні. Внизу на живописно імітованім цоколі з рожевих та сірих квадратів розміщено 14 алегоричних фігур пророків та благодійників. Над входом у Капелу — розпис "Страшний суд", на протилежній стіні — сцена "Благовіщення". 38 сцен з життя Христа та Марії Джотто поєднав у витончене ціле, створивши великий епічний цикл.

Євангелічні сюжети представлені Джотто як реальні події. Живою мовою розповідається про проблеми та почуття, які хвилювали людей у всі часи: про щиросердність та взаєморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети", "Зустріч Іоакіма та Анни біля Золотих воріт"), про глибину скорботи, смиренності та одвічну сильну материнську любов („Оплакування”). Сцена сповнені внутрішньої напруги, як, наприклад, „Воскресіння Лазаря”, іноді пронизливі у своєму трагізмі "Несіння хреста".

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Головним досягненням нового живопису була перспектива: вперше за довгі століття зображення ніби набуло реальності, відчутності. Найбільші художні школи Італії знаходились у Пізі та Сієні. На початку XV ст. Відродження в Італії остаточно перемогло готику. Виник могутній осередок ренесансної культури у Флоренції. Творчість великих майстрів кватроченто (Раннє Відродження) пронизане ідеалами гуманізму, воно піднімає людину над рівнем буденності — Донателло, Мазаччо, Ботічеллі („Народження Венери”).

Славетні художники епохи посіли чільне місце у суспільному житті, уособлюючи в очах сучасників дух та славу нації. Творчість їх відрізняється різнобічністю та широтою, про що свідчать психологічні образи Леонардо да Вінчі, гармонійна досконалість мистецтва Рафаеля, грація та чуттєвість Корреджіо, могутній драматизм та титанічний розмах творчості Мікеланджело.

Еволюція венеціанського живопису чінквеченто відобразилася у творчій біографії Тиціана. В раннім періоді Тиціан був близький до Джорджоне (Художник венеціанського Високого Відродження, який першим звернувся до міфологічних сюжетів. Пейзаж, природа, прекрасне оголене тіло —об’єкти поклоніння для нього.) з котрим співпрацював. У порівнянні з Джорджоне Тиціан менш ліричний та витончений, його жіночі образи більш «приземлені», однак по-своєму не менш привабливі. Спокійні, золотоволосі, повнотілі жінки Тиціана – то оголені, то в багатому вбранні — це сама природа, «вічна краса», не добра і не зла, не розумна і не тупа, у своїй відвертій чуттєвості абсолютно цнотлива. Природа, жінка, живопис, — не розділі поняття для Тиціана.

Архітектура. В архітектурі Італії перші паростки нових тенденцій часу були помітні вже на початку XV століття. Одним з основних моментів стала відмова від кам’яної каркасної конструкції готики та перехід на нову конструктивну систему, спрощену, економічну, достатньо гнучку. Це була низка споруд з цегляними стінами та склепінням (коробковим, хрестовим, зімкнутим, вітрильним, сферичним, ляльковим), у яких частково застосовувалося дерево. Цегляні конструкції облицьовували — тиньком, каменем чи мармуром.

Це покриття використовувалося як зовнішній шар, що набував декоративно-пластичного вигляду. В епоху Відродження в сфері мистецтв на перший план виходить творча особистість майстра-художника, майстра-архітектора з власною індивідуальністю. Архітектор епохи Відродження приходить на зміну цеховому майстрові готики. У світову історію Італійський Ренесанс вписав імена Брунеллескі, Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Браманте, Альберті та інших.

До числа найбільш характерних мотивів архітектури раннього Відродження варто віднести: аркаду на невеликих колонках; філенки в рамках; лопатки чи пілястри з ланцюжковим, канделябровим орнаментом; великий виступ карнизу, що вінчає фасади будівель; у період зрілого Відродження — мотив римської архітектурної комірки (замість аркади) тощо.

Поява нового стилю вперше саме в Італії пояснюється тим, що у XIV-XV століттях вона була провідною країною світу, через її територію проходили в той час торгові шляхи, що з’єднували Європу зі Сходом. Це призвело до розвитку мануфактурної промисловості, значного зростання класу ремісників, збагачення суспільної верхівки. В Італії швидко ростуть міста-промисловці, такі, як Флоренція, портові — Генуя, Венеція.

Міське життя тут набуває розвинутих форм. Розвиток архітектури Відродження в Італії може бути розділений на три етапи: ранній період — XV ст., високий період — перші три десятиліття XVI століття та пізній — 1530-1580 рр. Ранній період пов’язаний з провінцією Тоскана та її головним містом Флоренцією — колискою мистецтва та архітектури італійського Ренесансу. Перші споруди з рисами нового стилю тут з’явились на початку XV століття, на противагу — в Північні Італії та Венеції вони виникають лише всередині століття. Подальше переміщення центру архітектурної діяльності Італії до Риму пояснюється ростом політичної активності папства.

Ранній період носив перехідний характер: частковий влив рис готики, ордери зводяться без суворої пропорційної побудови. Велику роль відіграє орнаментація. Високий період асоціюється з роботою знаменитих майстрів, виникають величні задуми, ведеться будівництво Ватикану та собору святого Петра. Архітектура стає більш стриманою та зразковою у пропорційному відношенні. Орнамент застосовується рідко, від архітектури чекають монументальності, величності. Пізній період — подальший розвиток попереднього, однак у ньому виявляються і нові риси: прагнення до декоративності, краси і деякого ускладнення форм. Має місце відоме протиріччя між прагненням до офіційної, академічної суворості архітектури та тяжінням до живопису. Остання тенденція досягла розвитку в архітектурі бароко.

Протягом віків в Італії сформувався окремий тип міського будинку, прямокутного, із замкненим, часто квадратним подвір’ям. Багаті родини будують в центральній частині міста великі будинки планувальної структури — особняки палацового типу — палаццо. У Флоренції, Венеції та в Римі вони зазвичай триповерхові, а в численних містах північної Італії — двоповерхові. Будівлі ці мали кубічну форму, фасади відрізнялися пласкістю і були позбавлені якихось виступів. Єдину поверхню фасаду, облицьованого каменем, завершував карниз, сильно висунутий уперед. Дах при цьому з вулиці не було видно.

Кращі зразки палаццо XV ст. зосереджені у Флоренції. Флорентійське палаццо, що слугувало зразком для спорудження пізніше у Римі та в інших центрах Італії, вирізнялося особливою строгістю. Вони нагадували кріпосні споруди романо-готичного часу. Цьому сприяла їх замкнута, лаконічна форма, облицювання грубими блоками каменю, невеликі вікна, що подекуди (перший поверх) прикривалися ґратами.

Ознаки стилю Відродження розмаїті, переважно пов’язані з національними особливостями архітектури, проте можна виділити головні мотиви в архітектурах різних країн; це — симетрія композиції, ділення будинку з допомогою горизонтальних тяг на поверхи, чіткий метричний порядок у розташуванні віконних отворів та архітектурних деталей — рівновіддалене розміщення. Всі ці ознаки присутні у палаццо Медичі-Рікарді, побудованому в середині XV ст. у Флоренції архітектором Мікелоццо((1396-1472; Флоренція) наслідувач традицій родоначальника архітектури Відродження Брунеллескі).

Невдовзі строгі та архаїчні кріпосні палаццо у Флоренції відходять на другий план. Починається будівництво споруд з іншою системою обробки фасадів із застосуванням ордерів. Найбільш відомим та показовим є палаццо Ручелаї італійського вченого-архітектора раннього періоду Леона Батиста Альберті (1404 - 1472). На фасадах його палаццо у всіх трьох поверхах були застосовані ордери у вигляді пілястр. Правильне чергування пілястр та арок віконних отворів нагадує римську ордерну аркаду. Л.Б. Альберті — приклад всебічно розвинутої особистості епохи Відродження (живописець, органіст, літератор, архітектор). Він був не тільки архітектором-практиком, а й теоретиком мистецтва.

У теоретичних трактатах Альберті узагальнив досвід сучасного йому мистецтва та гуманістичної науки в області вивчення античної спадщини. В архітектурі використовував античну ордерну систему (церква Сант-Андреа в Мантуї, церква Святого Франциска в Ріміні).

Будівництво палаццо для представників вельможного панства — це не єдина тема італійської архітектури XV століття. Велике значення мали громадські будівлі; першою такою будовою був виховний дім Оспєдальї дельї Інноченті у Флоренції — робота основоположника архітектури Відродження Філіпе Брунеллескі. Це невисока двоповерхова споруда з проявами рис та ознак нового стилю: арочна галерея на фасаді. Філіпе Брунеллескі (1377-1446; Флоренція) — італійський вчений, архітектор, скульптор. Син нотаріуса. Учився та працював у Флоренції; у 1402-09рр. вивчав у Римі античну архітектуру.

Після 1410 року Філіпе знайшов себе, як архітектор, інженер та математик, ставши одним із засновників архітектури Відродження та автором наукової теорії перспективи. Грандіозним на той час був зроблений ним купол (8-гранний, діаметром 42 метри) для Собору Санта-Марія дель Фьоре (1420-1436). Це перший масштабний пам’ятник ренесансної архітектури та інженерії. Купол складається з двох оболонок, зв’язаних між собою горизонтальними кільцями. Брунеллескі вдало використовував ордер у базилікальних церквах Сан-Лоренцо (1422-46) та Санто-Спіріто (почата у 1444), розділивши нефи колонами и розчленивши стіни пілястрами. Гуманізм та поетичність творчості Філіппе, монументальність його будівель, життєствердна сила його образів, масштабність і витонченість, поєднання творчої свободи із науковою обґрунтованістю задумів автора визначили великий вплив Брунеллескі на наступний розвиток архітектури Відродження.

Високий етап італійської архітектури Відродження ознаменувався боротьбою героїчного характеру за ренесансні ідеали. Титанічна міць образів, сповнених духовної та фізичної активності. Класичний стиль Високого Відродження в архітектурі сформувався у Флоренції, потім були створені монументальні пам’ятники у Римі, а пізніше центром стала Венеція. В архітектурі (Донато Браманте, Рафаель) гармонія, монументальність, чітка врівноваженість образів досягли апогею. Виникли великі архітектурні ансамблі, що вражали цільністю задуму та багатством композиційних прийомів.

Донато Браманте (Bramante) (1444-1514) — італійський архітектор епохи Відродження (ранній та високий етап італ. архітектури). Юність провів в Урбіно, де познайомився з провідними гуманістичними ідеями П’єра делла Франческі та Лучано Лаурані. У 1477 р. переїхав до Мілану, де зацікавився архітектурними пошуками Леонардо да Вінчі. Спершу виступав, як живописець, що відобразилось і на його архітектурній роботі — реконструкції церкви Санта-Марія пресо Сан-Сатіро у Мілані (1479-83): перспективний розпис та рельєф на склепінні хору; там були змальовані гармонічні центричні композиції сакристії та невеликої капелли Зняття з хреста. У храмі Санта-Марія делла Граціє у Мілані (1492-97) Браманте створив хор та світле просторе перехрестя, увінчане легким куполом; цільність задуму поєднується тут з традиційною для архітектури Ломбардії декоративністю.

Браманте належить основний задум собору в Павії (1488-1492), з куполом, високо піднятим на 8 струнких стовпах. Переїхавши в 1499 році до Риму, Браманте посів провідне місце серед архітекторів, які створили загально італійський стиль Високого Відродження, вплинувши на все європейське будівництво (фасад палацу Канчеллєрія; двір церкви Санта-Марія делла Паче (1500-04); маленька купольна каплиця-ротонде Темп’єтто, що знизу була оздоблена римсько-дорійською колонадою (на подвір’ї монастиря Сан-П’єтро ін Монторіо; 1502). З 1503 року Браманте вів за дорученням папи Юлія II великі роботи у Ватикані. Тут ним створено двір Сан-Дамазо (1510; завдовжки 300 м), двір Бельведера (1503-45) з нішею для турнірів та видовищ (провісник майбутніх віл). До кінця життя італійський метр проектував та будував собор св. Петра в Римі.

Ним було запропоновано центричну споруду з планом у вигляді вписаного у квадрат хреста, з міцним сферичним куполом, чотирма малими куполами та баштами у кутах. Проект, на жаль, не був здійснений, проте його ідеї втілились у багатьох центрально-купольних спорудах Італії та інших країн.

З другої чверті XVI ст. мистецтво Італії переживає гостру кризу. Це час пізнього періоду в архітектурі (1530-1580 рр.). Виникло суб’єктивно витончене мистецтво маньєризму, яке виразило розчарування в ідеалах Відродження. В архітектурі цього часу (Мікеланджело, Джакомо да Віньйола, Джуліо Романо, Бальдасаре Перуцці) струнка тектоніка поступається місцем великій напруженості, а іноді і конфлікту сил; разом з тим збільшується інтерес до просторового розвитку композиції, будинок втрачає замкнутість ті підкоряється містобудівному задуму, ансамблю, природному середовищу.

Ці риси виявляються в архітектурі Північної Італії (Андреа Паладіо, Мікелє Санмікелє, Якопо Сансовіно), що довше зберігав життєрадісний характер архітектурних образів. Ренесансні типи громадських будинків, вілли, палацу, принципи композиції міської площі та району отримали у цей час особливо багату та складну розробку. Криза гуманізму та Відродження готувала основу для нових тенденцій, що розвинулись у наступні епохи.

Мікеланджело Буонаротті (1475, Капрезе, тепер Капрезе-Мікеланджело, Тоскана —1564, Рим) — італійський скульптор, живописець, архітектор та поет. Знаменита фігура Відродження, титан Ренесансу. В останні 30 років свого життя Мікеланджело захоплюється архітектурою. В його роботах панує пластичне начало; у створенні динамічних контрастів велику роль грають насичені світлотінню рельєфи стіни, пілястри, пластично виражені лиштви, «великий ордер». Споруди Мікеланджело готують основу для бароко, проте лишається велична тектонічність Ренесансу.

У 1523-1534 рр. метр зводить будівлю бібліотеки Лауренціани у Флоренції (до 1568 за його моделлю завершено вестибуль бібліотеки зі сходами). З 1546 року і до кінця життя головним трудом М. було зведення собору св. Петра та будівництво ансамблю Капітолія у Римі — духовного і світського центрів «вічного міста» (обидві роботи завершені за планами архітектора після його смерті). Згідно задуму М. площа Капітолія набула трапецієподібного плану; вона замикається палацом Консерваторів, з двох боків — симетричні палаци, до відкритого боку Капітолія ведуть сходи, а в центрі підноситься кінний монумент Марка Аврелія. На Капітолі він вперше створив площу, відкриту для простору міста, продемонструвавши глибоке розуміння законів оптичного сприйняття архітектури. Будуючи собор св. Петра, Мікеланджело дотримався принципу центричності (згідно плану Браманте), однак домігся більшої злитності композиції та безумовної переваги простору. За життя Буонаротті була зведена східна частина собору з тамбуром грандіозного купола, а сам купол побудував після смерті Мікеланджело Джакомо делла Порта, дещо подовживши пропорції. Творчість великого митця — один з факторів, що стимулював розвиток маньєризму, проте, на відміну від маньєристів, він зміг до кінця зберегти та виразити у своїх творах любов до людини, віру в її велич та красу.

Віньйола (Vignola) (справжнє прізвище Бароцці, Barozzi) Джакомо да (1.10.1507, Віньйола, Эмілія-Романья, — 7.7.1573, Рим) — італійський архітектор. Представник Пізнього Відродження. Віньойла вчився у Римі з 1534 року у Б. Перуцці та А. да Сангало Молодшого, працював у Франції (1541-43) та у Болоньї (1543-73). Знаменитий теоретик, автор класичного трактату "Правило п’яти ордерів архітектури" (1562). В своїй творчості він прагнув до урочистої монументальності споруд, до розвитку просторової композиції вглиб, до збагачення традиційних схем планування палацу, вілли, церкви. В. побудував першу овальну в плані церкву Сант-Андреа на Віа Фламініа у Римі (1555), завершив палац Фарнезе в Капраролі, поблизу Вітербо (1558-73), створив величний круглий двір.

Перуцці (Peruzzi) Бальдасаре (1481, Сієна—1536, Рим) — італійський архітектор та живописець. Співпрацював з Браманте та Рафаелем; після смерті останнього керував будівництвом собору св. Петра в Риме, дотримуючись в основному центричного плану Браманте. В творчості П. принципи Високого Відродження поєднуються з маньєристичними віяннями. Якщо для ранніх будівель (Вілла Фарнезіна в Римі, 1509-1511) характерні ліричність та вишукана легкість форм, то пізніше Палаццо Масімо аллє Колонне (Рим, 1536) відрізняється вже різкими контрастами елементів, напружено-динамічним зв’язком композиції з міським середовищем.

Скульптура. Змінилося розуміння скульптури: тепер за часів Ренесансу в Італії вона розташовувалася не в ніші чи під балдахіном (у храмі), а лишалась відкритою для огляду з усіх боків. Її місце — в галереї, у залі, палаці, нерідко (як і в Древній Греції) на площі міста. Та навіть у соборі статуя відокремилася від стіни чи колони, стаючи не лише деталлю інтер’єру, але й цінним витвором майстра. Перші роботи в дусі нових віянь були підготовлені майстром Ніколо Пізано (рельєфи кафедри баптистерія у місті Пізе; період треченто); в них простежується очевидний вплив античності. Засновник архітектури італійського Відродження Філіпе Брунеллескі ще у 1401 році, беручи участь в конкурсі скульпторів, виконав бронзовий рельєф "Принесення в жертву Ісака" (Національній музей, Флоренція) для дверей флорентійського баптистерія. Цей рельєф, який виділяється реалістичним новаторством, оригінальністю та свободою композиції, можна назвати першим шедевром ренесансної скульптури.

Славетним майстром ренесансної скульптури Італії є Донателло (1386-1466) — представник Раннього Відродження. Він першим представив оголене тіло — новий тип круглої статуї та скульптурної групи, живописного рельєфу. Донателло (Donatello; Донато ді Ніколо ді Бето Барді, Donate di Niccolo di Betto Bardi) (1386 — 1466 Флоренція), італійський скульптор. У 1404—07 рр. працював у майстерні Лоренцо Гіберті. В 1425—38 рр. мав спільну майстерню з архітектором Мікелоццо. Працював головним чином у Флоренції, а також у Сієні (1423—34 та 1457—61), Римі (1430—33), Падуї (1444—53). У 1451 відвідав Мантую, Венецію, Феррару. Творчість Д., що увібрала демократичні традиції культури Флоренції 14 ст., являє собою одну з вершин розвитку мистецтва флорентійського кватроченто.

В ньому втілилися властиві мистецтву Відродження пошуки нових, реалістичних засобів відображення дійсності, прискіплива увага до людини та її духовного світу. Донателло одним з перших художньо осмислив досвід античного мистецтва у створенні класичних форм та видів скульптури (вільно розміщені статуї, настінний надгробок, кінний пам’ятник, „живописний рельєф”) Першим витворам Донателло, що дійшли до нас (статуї пророків для бокового порталу флорентійського собору, 1406—08) ще властиві готична скованість, подрібненість лінійного ритму. Однак вже мармурова статуя св. Марка, виконана в 1411—13 рр. для фасаду церкви Орсанмікелє, є скульптурою Ренесансу. Вона відрізняється чіткою тектонікою побудови фігури, спокійною величчю та силою. У створеній для тої ж церкви статуї св. Георгія (мармур, 1416, Національний музей, Флоренція) майстер зобразив ренесансний ідеал воїна-героя, надав образу внутрішньої зібраності та напруги, патріотичного громадського звучання. Виконані Донателло в 1416—35 рр. спільні з помічниками статуї пророків для кампанели флорентійського собору (мармур, Музей собору, Флоренція) являють собою галерею гостро індивідуальних образів, сповнених суворої правди.

У 1420-рр він, розвиваючи ідеї Ф. Брунеллескі, випрацьовує так званий живописний тип рельєфу, створюючи враження глибини простору за допомогою лінійної перспективи, точного розмежовування планів та поступового зниження висоти зображень (рельєф «Бенкет Ірода» на бронзовій купелі сієнського баптистерія, 1423—27рр). У співдружності з архітектором Мікелоццо він створює ренесансний тип настінного надгробку з античним саркофагом (на якому спочиває фігура померлого), с алегоричними фігурами та величним ордерним обрамленням (надгробок папи Іоанна XXIII, мармур, бронза, 1425—27рр, баптистерій, Флоренція).

Перебування Д. в Римі на початку 1430-х рр. поглибило інтерес художника до античної спадщини. Враження від античного мистецтва втілилися у святковості та вишуканості рельєфу «Благовіщення» з пишним декором (так званий олтар Кавальканті, вапняк з позолотою, теракота, 1428—33рр, церква Санта-Кроче, Флоренція), у співочій трибуні флорентійського собору з фігурами «путті» (мармур з мозаїкою та позолотою, 1433—39, Музей собору, Флоренція). Ренесансним перетворенням античних форм відмічена і бронзова статуя Давида (1430-х рр.) — перше оголене зображення людини у статуарній скульптурі Відродження.

У 1434—43рр. Донателло оформляє інтер’єр Старої сакристії церкви Сан-Лоренцо у Флоренції, де ним спільно з Брунеллескі створюється новий тип синтезу мистецтв, для якого характерна рівнозначність архітектурних та скульптурних форм. Найвищий розквіт його творчості пов’язаний з падуанським періодом. В Падуї Д. створив перший світський монумент епохи Відродження — кінний пам’ятник кондотьєру Гаттамелате (бронза, мармур, вапняк, 1447—53рр). Для церкви Сант-Антоніо в Падуї Д. виконав у 1446—50 один з найбільш крупних скульптурних олтарів епохи Відродження: статуї та рельєфи у строгому ордерному обрамленні. У рельєфах олтаря багатофігурні сцени, життєві та драматичні, майстерно розгорнуті в ілюзорнім просторі.

Пізні твори Д., створені в умовах кризи демократичних традицій треченто та раннього кватроченто, сповнені гострої експресії та духовного надлому (статуя Марії Магдалини, розфарбоване дерево, 1450-і рр., баптистерій, група «Юдіф та Олоферн», бронза, 1456—57рр, площа Синьйорії, рельєфи двох кафедр церкви Сан-Лоренцо, бронза, 1460-і рр., завершені учнями Д., — все у Флоренції). Вплив творчості Д. на розвиток італійського мистецтва епохи Відродження було величезним. Досягнення Д. були сприйняті багатьма скульпторами кватроченто, а також живописцями Паоло Уччелло, Андреа дель Кастаньо, Андреа Мантеньєй ті іншими. Витвори Донателло вивчали Мікеланджело и Рафаель.

Отже, італійське мистецтво Ренесансу відрізняла святковість, вишукана краса, просторовість, свобода образів. Найвизначнішим моментом слід вважати період Високого Відродження, який ознаменувався титанізмом. У цей час жили і творили три великий майстри, універсальні митці славні на всі покоління: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті та Мікеланджело Буонаротті. Ці люди являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Леонардо да Вінчі (1452, м. Вінчі (передмістя Флоренції)-1519, Турень, Франція). Італійський живописець, скульптор, архітектор, вчений та інженер.

Народився в родині багатого нотаріуса. Вчився у майстра Андреа дель Верокьо (1467—72). Л. да В. розвиває традиції кватроченто, підкреслюючи плавну об’ємність форм м’якою світлотінню, іноді оживляючи обличчя ледь помітною посмішкою. Фіксуючи результати численних спостережень в начерках, ескізах та натурних штудіях, виконаних в різних техніках (італійський олівець, срібний олівець, сангіна, перо), Л. да В. досягає великої гостроти в міміці обличчя, а фізичні особливості та рухи людського тіла зображує в бездоганній відповідності з духовною атмосферою композиції.

На службі у правителя Мілана Лодовіко Моро (с 1481 чи 1482) Л. да В. виступає в ролі військового інженера, гідротехніка, організатора придворних феєрій. Понад 10 років Л. да В. працює над монументом Франческо Сфорца, батька Лодовіко Моро (сповнена пластичної міці глиняна модель кінної статуї в натуральну величину була зруйнована під час взяття Мілану французами в 1500; відома лише за підготовчими начерками).

На цей період припадає і творчий розквіт Леонардо-живописця. В «Мадонні у скелях» (1483—94, Лувр, Париж; 2-й варіант — 1497—1511, Національна галерея, Лондон) улюблена Л. да В. тонка світлотінь («сфумато») відіграє роль духовного начала і наголошує на теплих стосунках близьких людей; персонажі представлені тут в оточенні чудернацького скелястого пейзажу, в якому відображені геологічні спостереження Л. да В. У трапезній залі монастиря Санта-Марія деллє Грація Л. да В. створює розпис «Таємна вечеря» (1495—97; через особливості техніки — олія з темперою — він зберігся у зіпсованому вигляді; у 20 ст. реставрована; високий етичний зміст розпису виражено у суворих математичних закономірностях її композиції. «Таємна вечеря» знаменує одну з вершин розвитку всього європейського мистецтва.

В архітектурі Л. да В. розробляє різні варіанти «ідеального міста» та центрально-купольного храму. В Мілані майстер навколо себе збирає учнів (Ломбардська школа). У Флоренції Л. да В. працює над розписом в Палаццо Веккьо («Битва при Ангьярі», 1503—1506, не завершена, відома за копіями з картону), котра стоїть біля джерел батального жанру в мистецтві нового часу. В портреті Мони Лізи (т.зв. «Джоконда»; 1503, Лувр) образ багатої городянки виступає втіленням піднесеного ідеалу жіночності, не втрачаючи при цьому інтимно-людської привабливості; важливим елементом композиції стає космічно широкий пейзаж, що потопає у холодному серпанку.

До пізніх витворів мистецтва Л. да В. відносять: проекти пам’ятника маршалу Тривульціо (1508—12; до цих проектів близька бронзова статуетка коня з вершником, Музей образотворчих мистецтв, Будапешт); «Свята Анна з Марією та немовлям Христом» (близько 1500—07, Лувр), що завершує пошуки майстра в області світло-повітряної перспективи та гармонійної пірамідальної композиції; «Іоанн Хреститель» (близько 1513—17, Лувр), де солодка двозначність образу свідчить про наростання кризових моментів у творчості Л. да В.; серія малюнків із зображенням вселенської катастрофи (т.зв. цикл з «Потопом», італійський олівець, перо, близько 1514—16, Королівська бібліотека, Віндзор), в котрій роздуми про мізерність людини у порівнянні з могуттю стихій поєднуються з раціоналістичними уявленнями про циклічність природних процесів.

Для Л. да В. мистецтво та наука були нерозривно пов’язані. Як вчений та інженер Л. да В. збагатив проникливими спостереженнями майже всі сфери науки на той час, розглядаючи свої нотатки та малюнки як підготовчі начерки до гігантської енциклопедії людських знань. Зібрані Л. да В. спостереження над впливом прозорих та напівпрозорих середовищ на забарвлення предметів, відображені в його живописі, призвели до ствердження в мистецтві Високого Відродження принципів повітряної перспективи. Невтомний вчений-експериментатор і геніальний художник, Л. да В. — особистість-символ епохи.

Рафаель Санті (1483, Урбіно, - 1520, Рим], італійський живописець та архітектор. Р. народився в родині живописця Джованні Санті. У 1500 переїхав в Перуджу та вступив в майстерню Перуджіно. Уже в ранніх творах Р., в їх витончених фігурах, відчувається рука високообдарованого художника ("Сон лицаря", Національна галерея, Лондон; "Три грації", Музей Конде, Шантійї; "Мадонна Конестабілє", Ермітаж, Санкт-Петербург; всі три - 1500-02). У 1504 Рафаель відправляється у Флоренцію, де вивчає полотна видатних художників, а також анатомію та перспективу.

Славу Р. приносять численні олтарні образи; його мадонни 1504-08 з материнською принадою ("Мадонна Грандука", Галерея Палатина, Флоренція, "Мадонна в зелені", Художньо-історичний музей, Вена; "Мадонна с немовлям та Іоанном Хрестителем", чи т.зв. "Прекрасна садівниця"). У 1508 майстер завдяки Браманте отримує від папи Юлія II запрошення до Риму (для робіт у Ватиканському палаці); в Римі майстер ближче знайомиться з античними пам’ятниками, бере участь у розкопках. Тут Р. створює найбільш капітальний твір — розписи парадних зал (т.зв. станц) Ватиканського палацу. У людних, урочисто-величних композиціях станц дія розгортається на фоні чи всередині ренесансних будівель. Р. вдалося блискуче поєднати зображений простір із реальним. В Станца делла Сеньятура (1509-11) Р. представив 4 області діяльності: богослов’я ("Диспути"), філософію ("Афінська школа"), поезію ("Парнас"), юриспруденцію ("Мудрість, Міра та Сила" с прикладами історії світського і церковного права), а також відповідні алегоричні фігури, біблейські та міфологічні сцени (на плафоні). У 2-му залі (Станца д'Еліодоро, 1511-14) знаходяться фрески на історико-легендарні теми ("Вигнання Іліодора", "Зустріч Лева I з Атілом", "Меса в Больсені", "Звільнення апостола Петра з в’язниці").

У Римі досягає зрілості талант Р.-портретиста; в портретах він передає передусім стійкі риси характеру персонажів, наприклад: стриману владність Юлія II (1511, Галерея Уфіци, Флоренція), гордовитість невідомого кардинала (1512, Прадо, Мадрид), душевну м’якість "Жінки у покривалі" ("Донна велата", 1513, Галерея Палатина) та інші. В римських мадоннах Рафаеля настрій ідилії поступається глибокому почуттю материнства ("Мадонна Альба", 1510-11, Національна галерея, Вашингтон; "Мадонна ді Фоліньо", 1511-12, Ватиканська пінакотека; "Мадонна в кріслі", 1516, Галерея Палатина). Найдовершеніший витвір мистецтва руки Рафаеля — це "Сікстинська мадонна" (1515-19, Картинна галерея, Дрезден).

Виняткове значення має діяльність Р.-архітектора. Після смерті Браманте Р. обійняв посаду головного архітектора собору св. Петра (склав новий, базилікальний план) та добудував початий Браманте ватиканський двір з Лоджіями. В Римі ним побудована кругла в плані церква Сант-Еліджо дельї Орефічі (з 1509) та витончена капелла Кіджі церкви Санта-Марія дель Пополо (1512-20). Р. також побудував палаццо: Відоні-Каффареллі (з 1515) зі здвоєними напівколонами, Пандольфіні у Флоренції (1520 за проектами Р. та архітектора Дж. да Сангалло). В роботах Рафаель незмінно прагнув надати кожному палацу святкового та індивідуалізованого вигляду.

Мистецтво Рафаеля зберігає і донині авторитетність та зразковість.

Мікеланджело Буонаротті (Michelangelo Buonarroti; Мікеланьоло ді Лодовіко ді Леонардо ді Буонаррото Сімоні) (1475, Капрезе, тепер Капрезе-Мікеланджело, Тоскана, — Рим), італійський скульптор, живописець, архітектор та поет. У творах М. з великою силою відобразились як глибоко людські героїчні пафосні ідеали Високого Відродження, так і трагічні відчуття кризи гуманістичного світогляду, характерні для Пізнього Відродження. М. вчився у живописця Гірландайо (1488-89) та скульптора Бертольдо ді Джованні (1489-90), проте найбільше вплинули на його творчість роботи Джотто, Донателло, Мазаччо, Якопо делла Кверча та антична пластика.

Уже в юнацьких працях [рельєфи "Мадонна біля сходів", "Битва кентаврів", мармур (як і всі наступні скульптурні фігури М.), 1490-92, Каса Буонаротті, Флоренція] вимальовуються головні риси творчості М. - монументальність, пластична міць та драматизм образів, благоговіння перед красою людини. В Римі М. створює статую "Вакх" (1496-97, Національний музей, Флоренція) та групу "Оплакування Христа" (1498-1501, собор св. Петра, Рим). Колосальна статуя Давида (1501-04, Галерея АХ, Флоренція) —уявлення про грізну силу (цю особливість робіт М. сучасники називали terribilitá), про героїчні поривання, міцну силу волі. М. прагнув зобразити готовність громадян встати на захист республіки.

У 1505 папа Юлій II запрошує М. в Рим, де йому доручають створення надгробку папи; роботи затягнулись, проекти змінились, і споруда (лише фрагмент задуманого М. величного скульптурно-архітектурного комплексу) була завершена тільки в 1545. Для надгробку М. створив низку статуй, в тому числі "Мойсея" (1515-16, церква Сан-П’єтро ін Вінколі, Рим). Мойсей — титанічна особистість з могутнім темпераментом та силою волі. Для надгробку призначалися ще дві статуї рабів (т.зв. "Повсталий раб" та "Помираючий раб", обидві — 1513-16, Лувр, Париж), задумані як протиставлення прекрасного і сильного юнака, що намагається розірвати пута іншому прекрасному юнаку, і чотири статуї рабів, котрі лишились незавершеними (1532-1534, Галерея АХ, Флоренція), саме по ним добре видно процес роботи М.; скульптор не обробляє блок рівномірно з усіх боків, уявляючи в нетесаному камені майбутній витвір, заглиблюється в блок в одних місцях, лишаючи інші майже не обробленими.

Такий метод роботи практично виключає участь помічників. Монументальні живописні цикли Мікеланджело також виконував майже без сторонньої допомоги; це стосується грандіозного живописного твору — розписам стелі Сікстинської капелли Ватикану (1508-12). В складній ідейній програмі плафона виділяються такі теми: сцени з біблійної книги Буття, пророки та сівіли, предки Христа та епізоди з Біблії (чудесні звільнення іудеїв). Фрески сприймаються як гімн фізичній та духовній красі людини, як ствердження безмежних можливостей людини. У 1520-х рр. світогляд М. набуває трагічного відтінку.

Головний труд цих років — прикрашення статуями Нової сакристії церкви Сан-Лоренцо у Флоренції, усипальниці роду Медичі (1520-34). Дві статуї померлих герцогів позбавлені портретних рис: це ідеальні образи. Біля їх ніг попарно розташовані чотири статуї — символи швидкоплинного часу. Лоренцо в тяжких роздумах, Джуліано у безцільному русі... Це наслідки того глибокого песимізму, який охопив М. перед загибеллю свободи Італії (в процесі Італійський війн, 1494-1559 рр..) та кризою ренесансних ідеалів.

Під час облоги Флоренції військами імператора та папи (1529) республіка призначає М. головою фортифікаційних робіт. Після падіння міста М. працює над завершенням капелли Медичі, а в 1534 назавжди переїжджає в Рим. В Римі М. пише величезну фреску "Страшний суд" на олтарній стіні Сікстинської капелли (1536-41); у цій композиції з могутніми оголеними тілами, центральним персонажем виступає юний та героїчно прекрасний Христос — нещадний суддя над людством. Болісним трагізмом віє від фресок капелли Паоліна у Ватикані ("Розп’яття Петра" та "Звернення Павла", 1542-1550). В останні 30 років життя Мікеланджело звертається до архітектури та поезії. (Про архітектурні роботи майстра чит. вище).

Лірику М. відрізняє глибина думки та високий трагізм; у ній М. розповідав про кохання, про самотність художника у ворожому світі, про гіркі розчарування гуманіста. Улюблені віршові форми — мадригал та сонет. Перше видання "Віршів" М. було здійснено у 1623 році. Творчість Мікеланджело — один з факторів, що стимулював розвиток маньєризму. Однак сам майстер зміг до кінця зберегти і виразити у своїх творах любов до людини і віру у її велич та красу.

Список літератури

1. Всемирная история: (навчальний посібник). - М: Мысль, Т.2. 1985р.

2. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. "Наука", 1976р.

3. Мир Философии. - Москва .,1991р.

4. Соціально-етичні погляди італійських гуманістів (II половина XVст.), Л.М.Брагіна, 1983 р.

5. Філософія, курс лекцій, Київ, „Либідь”, 1993, навч. посібник: І.В. Бичко, В.Г. Табачковський, Г.І.Горак.

6. Інтернет-бібліотека з культурології, http://www.countries.ru/library.htm.

7. Культурология, Москва-2000, „Академический проэкт”, А. Кравченко.

8. Краткая история искусств, Москва-2001, АСТ-пресса, Н.Дмитриева.

9. Эстетика Возрождения, Москва-1987, А.Ф. Лосєв.

10. Арган Дж.К. История итальянского искусства: В 2т. – Москва-1990.

11. М.А.Абрамова // Литературная энциклопедия терминов и понятий. Москва-2001.

12. Буркхард Я. Культура Италии в эпоху Возрождения. Москва-1996.

13. Жильсон Э. Средневековый гуманизм и Ренессанс // Новая Европа. Москва- 1996.

14. Архитектура городских ансамблей. Ренессанс, Бунин А. В., Круглова М. Г., Москва-1985.

15. История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения (Під. ред. Брагіної Л.М.). – Москва, „Высш.школа”, 1999.


05.10.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!