Osvita.ua Высшее образование Рефераты Культура Культура Ренесансу
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Культура Ренесансу

Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця

Чому ж саме в цю епоху виникла така вражаюча кількість істинних титанів мистецтва? Які чинники суспільного життя сприяли цьому? І чи можна вважати Відродження найяскравішим періодом еволюції західної культури й цивілізації?

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть – кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу.

Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження (40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Воно пов’язане з переходом від аграрної культури до міської і повинне бути співвіднесено з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів.

Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму. “Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарка було поняття “гуманітас” (від лат. humanitas - людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.

Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина.

Формально вона залишається залежною від Бога (вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідуум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.

У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація (від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння” віруючих “добрими ділами” (тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії, проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати “священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).

Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі (ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі) мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

В основу своїх вчень усі три реформатори (Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін) заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

  • спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” (таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокуту вальну жертву Христа;
  • джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангеліє.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип “виправдання тільки вірою” робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад. Визнання джерелом істини не церковної усної традиції, не папських розпоряджень, а лише Святого Письма (канонічних книг Старого і Нового Заповіту), позбавляло католицьку церкву і папство влади однодержавства й авторитету.

Реформатори, як і гуманісти, запропонували своє прочитання Біблії. Вони запропонували розуміти біблійну істину як поетичну, образи Святого Письма розглядалися як художні, що їх читач мав розшифрувати у відповідності зі своїм рівнем культури. Загалом, Реформація в багатьох аспектах перекликається з гуманізмом Відродження. Вона також іде шляхом возвеличення людини, проте робить це більш обережно. Гуманізм занадто щедро наближає людину до Бога, проголошує її “другим Богом”. Реформація робить це більш обачливо. Вона зберігає християнську тезу про гріховність людини. У той же час вона наділяє її божественним початком, божественним даром і благодаттю, які відкривають перед нею реальний шлях до спасіння. Звідси вона всіляко підкреслює значення зусиль самої людини, її особистої віри, вибору, відповідальності. Саме спасіння вона проголошує особистою справою людини. Як і гуманізм, Реформація сприяла посиленню ролі світського початку, мирського життя.

У той же час поміж Реформацією і гуманізмом є суттєві відмінності. Основна з них стосується відношення до розуму. Підносячи людину гуманізм спирався перед усім на безмежні можливості людського розуму. Його віра в людину ґрунтувалася на вірі в її розум. Реформація ж дивилась на розум досить критично. Лютер називав його “блудниця диявола”. Віру в Бога він проголошував недосяжною для розуму. По-різному розглядалось питання про співвідношення людського й Божественного, що проявилося в ідейній суперечці поміж Лютером і Еразмом Роттердамським. Перший дорікав другому за те, що “людське означає для нього більше, ніж Божественне”. Лютер дотримувався протилежної позиції.

Протестантизм включає в себе кілька течій: лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм і т.д. Проте усі вони становлять собою релігію, яка є напрочуд простою, дешевою і зручною. Вона не вимагає великих грошей на будування дорогих храмів і обслуговування пишного культу, що має місце в католицизмі. Вона не забирає багато часу для молитов, відвідування святих місць та інших обрядів і ритуалів.

Найповніше буржуазний характер протестантизму виявив кальвінізм. Кальвіністи – проповідники переконували, що покора й доброчесна праця є обов’язок людини, визначений безпосередньо Богом. Адже кожен має думати, що він є Божий обранець, і напружувати всі сили, аби своїм життям довести, що вартий спасіння. Небажання працювати розцінюється як симптом відсутності благодаті. Навіть багата людина не звільнялася від обов’язку напружено і плідно працювати. Ефективне виробництво, підприємництво мотивуються не користолюбством і здирством, а навпаки – це виконання релігійного обов’язку, високе служіння Богу, “покликання”, як це формулював Мартін Лютер. Ділова людина стає ідеалом протестантизму, так само як лицар і чернець були ідеалами католицизму в добу феодального суспільства, а успіх у професійній діяльності є ознакою боговибраності.

Проблематика Реформації відобразилася в мистецтві, літературі, філософії як проблематика суперечки про людину, її волю, красу, розум, її минуле, сучасне й майбутнє.

Найсуттєвіші зміни епоха Відродження викликала в художній культурі, мистецтві. Саме в цій галузі розрив із Середньовіччям виявився найбільш глибоким і радикальним. В епоху Відродження мистецтво вперше набуває самоцінності, стає самостійною сферою прекрасного, сприяє формуванню суто художнього, естетичного почуття, уперше пробуджуючи любов до мистецтва заради його самого, а не заради призначення, якому воно слугує.

Місце та роль художника в суспільстві значно зростають. Він уперше розглядається як самостійний і повноважний професіонал, вчений і мислитель, неповторна індивідуальність. В епоху Відродження мистецтво сприймається як один із наймогутніших засобів пізнання і в цій якості урівнюється з наукою. Ще вище оцінюється мистецтво як творчість. За своїми творчими можливостями художник Відродження прирівнюється до Бога – творця.

У самому мистецтві відбуваються глибокі зміни. Воно здійснює рішучий поворот від середньовічного символу й знака до реалістичного образу й достовірного зображення. Новими стають засоби художньої виразності. Їх основу тепер становить лінійна й повітряна перспектива, трьохвимірність об’єму, вчення про пропорції. Мистецтво у всьому намагається бути вірним дійсності, досягти об’єктивності, достовірності і життєвості. Епоха Відродження була передусім італійською. Саме в Італії мистецтво досягло найвищого піднесення й розквіту. Саме тут нараховується десятки імен титанів, геніїв, великих і просто талановитих художників. В інших країнах також є великі імена, проте Італія поза конкуренцією.

Головними фігурами Проторенесансу є Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческа Петрарку (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375) і художник Джотто (1266/67-1337).

З кінця ХУ століття, коли італійське мистецтво сягає найвищого розквіту, розпочинається Високе Відродження. Для Італії цей період виявися виключно тяжким. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в мистецтві на перший план ідеї громадянської доблесті, обов’язку, подвигу, образ прекрасного, сильного духом і тілом героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий “золотий вік” італійського Відродження. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім’я узагальненого образу. Масштабність і узагальнення - визначні риси мистецтва Високого Відродження. Природно, що творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани, якими і були Леонардо де Вінчі, Рафаель і Мікеланджело.

Відродження, яке існувало поза Італією, звичайно називають північним. Його представляють такі країни, як Нідерланди, Німеччина, Франція, Англія, Іспанія. Відносно мистецтва Нідерландів ситуація лишається нечіткою. З одного боку, нідерландські художники першими почали використовувати масляні фарби, а за ними слідували італійські. Хронологічно, в епоху Відродження в Нідерландах працювали такі відомі майстри, як Ян вам Ейк, Рогир ван дер Вейден, П.Брейгель. З іншого боку, їх творчість далеко не всі вважають ренесансною. Такої думки, зокрема, притримується нідерландський вчений Й. Хейзінг, відносячи їх творчість до пізнього Середньовіччя.

У Німеччині найбільш відомим художником Відродження є Альбрехт Дюрер (1471-1528), творчість якого розвивалася під сильним впливом італійського мистецтва. До числа високих досягнень художника відносяться картини “Автопортрет”, “Адам і Єва”, “Чотири апостоли”. Окрім живопису, Дюрер відомий чудовими гравюрами на дереві й міді. Найбільш відомі гравюри “Апокаліпсис”, “Чотири вершники”, “Рицар, Диявол і Смерть”, “Битва Архангела Михайла з драконом”, “Меланхолія” і т.д.

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Від Відродження до ХУІІ ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі і місця особистості. Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю; уявлення про гармонійно організований світ із героєм-людиною у центрі. Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним. Виявилось, що й сама особа не всесильна і зовсім не є вершиною Всесвіту. Тому відбувався перехід від безмежної віри в людину – до зневіри, відчаю, скепсису та трагічного дисонансу людини й світу. Подальший розвиток буржуазних відносин у ХУІІІ ст. показав, що вивільнення особи часто призводить до панування корисливих людських інтересів, тобто не сприяє прогресу людини.

Чому ж з такою наполегливістю і завзяттям просвітителі намагаються реалізувати ідею Відродження про розкріпачення особи та її вільного розвитку в більш складних історичних умовах? В чому полягає суть ідеології просвітництва? Як вона втілюється в основних формах культури?

Для Західної Європи ХУІІ ст. – це час становлення капіталізму, передумовою чому були великі географічні відкриття ХУ-ХУІ ст.ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.

Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес бурхливого первісного нагромадження капіталу) започаткували формування нових політичних і економічних структур, а отже і нову систему культурних цінностей. Завершується процес формування великих національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це розмаїття культурного життя не виключає загальних його характеристик.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст. Бурхливий розвиток природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів. Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм законами класичної динаміки (вільного падіння тіл, інерції та відносності руху). Закон всесвітнього тяжіння І.Ньютона дав відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах. Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній завершеності.

Принципове значення для становлення світоглядних засад культури Нового часу мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль в її вирішенні відіграли видатні філософи Ф.Бекон і Р.Декарт, які протиставили догматизму схоластики індуктивний та дедуктивний методи.

Найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до нагромадження нових наукових знань, до перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, до прискорення процесу становлення цивілізації.

Становлення науки, поступове все більш щільне входження її в суспільне життя лише завершувало собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу.

В цих умовах поглибились розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все що можна вивчити емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи якого розповсюджувались не лише на природу, а навіть на суспільство і людину. Але раціоналізм в тій історичній формі був сумісним з християнською релігією, з її вченням про розумність створеного богом світу.

Релігія залишається провідною духовною засадою не тільки народної культури, але й науки. Про бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширюється, як і в добу Відродження, концепція “двох істин”, розвиваються і зміцнюються такі компромісні ідеологічні і світоглядні форми як пантеїзм і деїзм (де бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях по відношенню до неї).

З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались вирішити і проблему людини. Відбувалась переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали більш прагматичними, позбавлялись героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета. Але “здоровий глузд” масової свідомості, з її орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, здійснював не тільки творчу, але й руйнівну роботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні й естетичні цінності, якщо вони не були потрібними для досягнення меркантильних інтересів.

Важливим є питання про те як сприймала людина своє життя: оптимістично чи песимістично. В літературі зустрічаємо протилежні відповіді на це питання. Успіхи природничих наук, розкріпачення людського розуму безумовно сприяли ствердженню оптимізму. Але вони одночасно породжують певний песимізм. У новій системі світоглядних координат людина постала маленькою ланкою величного механізму природи, а система суспільних структур протистояла людині як щось незбагненне і вороже. Слід зазначити, що ХУІІ ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували реформацію ХУІ ст., прийшла не менш кривава і руйнівна тридцятилітня війна (1618-1648 р.р.), масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії.

В умовах протиставленості людини природі і суспільству поступово виникає тріщина між особистістю і світом, між окремою людиною і суспільним середовищем, що призводить до зростання активності людини, оскільки тепер вона могла покладатися тільки на саму себе.

Бурхливі події соціального життя, наукові відкриття, радикальні зміни у світобаченні і світовідчутті людей не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У ХУІІ ст. в мистецтві Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Якщо давати загальну характеристику розвитку художньої культури цієї доби, то необхідно відмітити, що відбувалося її загальне піднесення. При цьому світ образів став більш тісно пов’язаний зі світом реальної дійсності. Як ніколи раніше, художня культура була насичена соціальним кліматом епохи. Відкрите соціальне забарвлення було притаманне багатьом художнім творінням ХУІІ ст.

Іншою особливістю художньої культури даного століття є ліквідація розриву між розвитком окремих видів мистецтв. Бурхливий інтенсивний розвиток відбувався в багатьох галузях художньої творчості, в тому числі і в таких “молодих” видах мистецтва, як театр і музика.

Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з формуванням провідних національних шкіл європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві цих національних шкіл були досягнуті найвищі творчі результати, а особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.

Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення дійсності, з виробленням і розповсюдженням нових жанрових форм. Література того часу представлена іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін та Мольєр. В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм, зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики. З 30-х років виходить на сцену опера - новий, синтетичний за своїм характером жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в Англії.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв - живопису, скульптури, графіки, архітектури. Так видатний італійський живописець Караваджо заснував художню систему монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт. В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран, Ф.Гальс, Н.Пуссен. Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.

Особливе місце в європейській культурі цієї доби зайняла культура бароко (від італ. baroco – дивний, вибагливий, химерний). Мистецтво бароко фіксує гостру внутрішню суперечливість суспільного життя. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та “відкритості” для всіляких змін. Художні образи взаємозв’язувалися, зливаючись в один рухливий потік, в якому чітко простежувалась тенденція до універсалізму. Художники бароко прагнуть створити єдину всеохоплюючу картину світу. Вони відмовляються від чітких ліній, що окреслювали простір, і ділять його на окремі відносно замкнені площини. Простір в їх картинах тяжіє до безконечності, об’єднуючи в одне ціле людей, предмети, пейзаж тощо. Водночас майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Динамізм іще значнішою мірою знайшов свій вияв у скульптурі бароко, де він викликає не оптимістичне відчуття могутності, як це мало місце в пластиці Відродження, а скоріше захоплення витонченістю та якоюсь неземною, нереальною легкістю. Якщо скульпторів Відродження захоплювала краса тіла сама по собі, то тепер митців більше хвилює краса рухів, їх казкова грація.

Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Архітектурний образ формувався на основі активної взаємодії просторових та об’ємних чинників. Простір, який у своєму безмежному розширенні набуває всепроникаючої сили, наштовхується на пластику архітектурної маси, внаслідок чого, та то піддається простору, то опирається йому, утворюючи дивні мотиви об’ємної та лінійної конфігурації.

В архітектурі бароко переважає тяжіння до ансамблю, до організації простору. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті.

По-новому розкривається в архітектурі бароко поняття синтезу мистецтв. Скульптура, живопис, немов би продовжують архітектурні форми, приймають участь у створенні єдиного ансамблю, який об’єднаний спільною художньою ідеєю.

Теорії і практиці бароко у ХУІІ ст. протистояла доктрина класицизму. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл усієї Європи.

Однією з визначальних рис класицизму було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Поширення класицизму у Франції було пов’язано із літературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра. Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатира Нікола Буало, байках Жана де Лафонтеня, прозі Франсуа де Ларошфуко та Жана де Лабрюйєра, архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Мансара, малярстві Нікола Пуссена та Лоррена.

Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. У французькому класицизмі як основний принцип для будь-якого художнього твору виступає розум. Тим самим відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей обов’язку над почуттєвим прагненням у людини. Це вимагало чіткої регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил. Естетичну цінність має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки. Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом.

Важливою ознакою класицизму була також строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на “високі” - трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями - монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також “низькі” - комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей.

Важливо усвідомити, що, незважаючи на відмінності, у барокко і класицизмі є й спільне, бо ці системи були своєрідною реакцією на кризу гуманістичних ідей Відродження. Митці цих напрямків відкидали ідею гармонії, яка становила підвалину гуманістичної ренесансної концепції. Замість гармонії між людиною і суспільством мистецтво ХУІІ ст. висунуло ідею складної взаємодії особистості та соціального середовища, замість гармонії розуму і почуття - ідею підкорення пристрастей велінню розуму.

Соціально-економічні і політичні процеси які відбувалися в Європі у ХУІІІ ст. відрізнялись суперечливим характером, що вплинуло на духовне життя народів. З одного боку посилювалась криза феодального ладу, з іншого – поступово формувались і утверджувались класичні форми капіталізму. В цей період відбувалось подальше зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливо розвивалась промисловість, виникали і розгортались напружені соціальні конфлікти. Протягом століття в країнах Європи поступово формувалося громадянське суспільство.

Радикальні соціальні зрушення породжують могутні духовні шукання, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою. Ці духовні шукання кристалізуються в нову ідеологію - Просвітительство, на основі якої формується широкий суспільний рух. Важливо усвідомити, що ця ідеологія пов’язана з тенденцією попереднього століття. Якщо у ХУІІ столітті відбувалося становлення раціоналізму, то у ХУІІІ столітті раціоналістичні парадигми отримали свою більш конкретну соціальну адресу: вони стали опорою третього стану в його боротьбі з феодальним абсолютним ладом. Просвітительська ідеологія містить прагнення третього стану боротися із феодалізмом в усіх сферах суспільного життя. Вона багатьма рисами пов’язана з епохою Відродження, від якої взяла ідею про розкріпачення особи і її вільного розвитку.

Але це завдання було поставлено в інших ускладнених історичних обставинах. Розвиток буржуазного суспільства показав, що вивільнення особи часто приводить до панування корисливих людських інтересів. Вони вважали, що для зняття цього протиріччя необхідно просвітити людину, а освічена людина, досягнувши гармонії почуття й розуму, головною життєвою метою буде вважати служіння суспільному обов’язку. Просвітителі визнавали егоїстичність природи буржуа, але сподівалися, що освітлений розумінням “розумного егоїзму”, він буде розвивати в собі якості, що наближатимуть його до інших людей.

Провідною ідеєю Просвітництва виступає розум, який опановує природу, адже вона “побудована розумно” й може бути пізнана раціональним шляхом. Особливої ваги в цей період набуває поняття гармонії, яке розглядається (разом з розумом) як основа Всесвіту. При цьому просвітителі фактично ототожнюють природне й розумове, вважаючи розум вищим виявом природності. Водночас заперечувались інші “знаряддя” пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традиційна мудрість тощо.

Релігійній свідомості протиставлялась ідея прогресу, який приносить наука, критичний розум. Усе в ХУІІІ ст. підлягає перевірці розумом, і якщо не витримує такого екзамену, то оголошується пережитком. Підставою для такого переконання були успіхи природничих наук. Європейська наука ХУІІІ ст. своїми успіхами завдячує передусім Л.Ейлеру, чиї здобутки нерідко порівнюють із досягненнями Ньютона. Адже весь апарат класичної механіки разом із формуванням Ньютонових законів руху людство вивчає, користуючись ейлерівською інтерпретацією. Вченим написано більш як 800 праць з математики, механіки, фізики, астрономії й техніки. Монополія механіко-математичного знання була зруйнована прогресом таких дисциплін як географія, хімія, біологія.

Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й суспільство та людину. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності - економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, - підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення до перебудови всіх соціальних відносин на засадах розуму, “вічної справедливості”, рівності та інших принципів, які на думку просвітителів випливають з самої природи, з невід’ємних “природних прав” людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Проблема виховання стає серцевиною філософських і соціально-політичних поглядів просвітителів. Вони закликають до створенні в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти.

Складність суспільного життя ХУІІІ ст. проявляється в особливостях образності художнього мислення, що знайшло відображення в незвичайному різноманітті, багатстві стилів і жанрів. Зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо, романтизм і сентименталізм. Ці стилі нерідко взаємоперетинаються.

В цей період в культурі країн Європи бароко вже не відіграє такої ролі, як у попередні роки. Запанувало рококо, мистецтво гедонізму. Художники й поети рококо славили життя як гонитву за швидкоплинною насолодою, як галантну гру “кохання і випадку” як свято Вакха і Венери. Отже рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. В архітектурі воно майже не використовується в конструкції споруд, але широко застосовується в плануванні та оформленні інтер’єрів. Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах, які оздоблюють житло, бронзі, порцеляні. Асиметрія стає головною характеристикою форми. Вона створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить.

Світовідчуття рококо - життєрадісна стихія безконечного свята. Воно створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині (термін рококо походить від слова “рокайль” - раковина), і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою, Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарюється усвідомленням того, що ці радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи “після нас хоч потоп”, за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця.

Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом. Протягом століття класицизм зазнав змін.

Початок століття можна охарактеризувати як час зародження просвітительського класицизму, який у творчості Вольтера і молодого Дідро робить акцент на розумі, і в якому розпочинається формування героїчної основи у розумінні суспільного визначення людини.

Література

1. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.

2. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1990, 1999.

3. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К., 1992.

4. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

5. Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 1988.


03.10.2010

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Osvita.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!