Osvita.ua Высшее образование Рефераты Архитектура Архітектурне проектування: системність, мова і мовлення в архітектурній композиції. Реферат
Ведущие компании и учебные заведения Предложения получения образования от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства. По вопросам размещения информации обращайтесь по телефону (044) 200-28-38.

Архітектурне проектування: системність, мова і мовлення в архітектурній композиції. Реферат

Системність як характеристика цілісності в архітектурі. Мова і мовлення архітектури як засіб вираження архітектурної композиції

Системність як характеристика цілісності в архітектурі

З огляду на визначальний вплив середовища на людину і його сприйняття будь-якого об'єкта в цьому середовищі, методологічною проблемою архітектурної композиції стає природа сприйняття людини, його реакції на вплив середовища.

У такому випадку методична проблема формулюється як відношення проекту до естетичного впливу середовища. Антична і середньовічна архітектура формувалась у натуру, і архітектор, входячи в реальність, неминуче ставив себе в позицію майбутнього споживача. Але якщо сьогодні проект є засобом прогнозування реальності, те його автор, як і колишній зодчий, повинен відтворити цю позицію; тобто відтворити у своєму проекті вплив середовища на жителя.

Як домогтися такої адекватності в проектному процесі?

Архітектурна теорія визначає композицію як ЦІЛІСНІСТЬ, взаємозв'язок частин. У цій якості вона співвідноситься з філософськими і кібернетичними поняттями системи. Сутність архітектури відповідає трактуванню систем, що "не можуть бути розкладені на прості складові" [2]. У міському середовищі, більш ніж десь, виявляється структурна ієрархічність системи: перехід однієї якості в іншу: будинку - в ансамбль, а ансамблю - у містобудівний контекст.

Міське середовище служить зразком системи не тільки за масштабними ознаками, але і з точки зору цілісності. Ця цілісність міського середовища - результат взаємодії двох підсистем: однієї, що відбиває матеріальну діяльність, і іншої - духовної, емоційно-естетичної.

У цьому смислі міське середовище співвідноситься зі світом емоцій людини. Емоційно-естетичний вплив міського середовища визначається дуалізмом людського "Я": розходженням між соціальними й особистісними якостями людини. Отже, архітектурна система - це не просто об'єкт, а результат взаємодії об'єкта і людини.

Таку взаємодію демонструє А. В. Бунін при описі Чандігарха: "Наче звертаючись до країни від імені гірського світу, Корбюзьє направив архітектурну енергію Чандігарха до великої індійської рівнини, куди несуть свої води численні притоки Інду і Гангу" [16, т. 2, с. 386]. Не менш поетично позначає Ле Корбюзьє простори Бретані: "Тоді розкривається безмежна глибина, розсовуються стіни, зникає усе випадкове - відбувається чудо, що виявляється несказанним простором... Мені не відоме чудо віри, але я не раз переживав чудо естетичної насолоди, що створює несказанний простір" [12, с. 261].

Таким чином, основна проблема архітектурної композиції може бути сформульована як неможливість пізнати композицію міста поза особистістю людини, що діє в міському середовищі і сприймає її як ЦІЛІСНІСТЬ у рамках своїх "сутнісних сил", їхнього соціального і родового аспектів.

Естетичний вплив середовища – це, по-перше, передана нею інформація, вплив її фізичних параметрів на наші органи почуттів.

По-друге, – це складання в цілісність в почуттєвій свідомості людини окремих сигналів середовища. В реальному середовищі щоденні мозаїчні враження - від міста і районів до кімнати в будинку - в одних випадках складаються в ціле, в інших - відчуваються хаосом.

Виникає питання, як формується образна єдність міського середовища?

Мова і мовлення архітектури як засіб вираження архітектурної композиції

У науці поняття мови і мовлення (рос. – языка и речи) з'являються як засіб контакту автора й адресата (в архітектурі цей контакт здійснюється через архітектурний об'єкт).

Архітектурні форми, що наділені мовною функцією, повинні мати наступні якості:

  • задовольняти потреби матеріальної основи: організації міської діяльності;
  • викликати найбільш сильну емоційну реакцію в сприймаючого людини (адресата);
  • володіти часовою і масштабною стійкістю: зберігати функції мови для будь-яких епох, масштабів середовища, провадженнях робіт, матеріалах, стилях, модах, смаках і т. д.

Як відомо, в архітектурі виділяють три форми: просторову, об'ємну і колірну, причому чільною роллю наділяють дві перші. Саме вони беруться в основу мовних пріоритетів.

Наука багатьох епох виділяла як визначальні просторово-часові параметри. Ідеї "натхненності" просторів, їх "вібрації" і подиху проходять від Аристотеля до Ейнштейна як обов'язкова риса "усіх відчуттів будь-якої модальності, інтенсивності, тривалості" [18]. Людина оцінює їх у порівнянні зі "своїми просторовими ознаками" і відкидає при неможливості таких порівнянь (як це часто відбувається в районах масової забудови).

Наука про простір проксеміка поширює вплив просторів на соціальне поводження людей і констатує національні розходження у відчутті просторових дистанцій і координат. Існує і залежність між дистанцією огляду, відчуттям глибини і світла [19].

Не меншу роль грає світло. По-перше, потрапляючи на контур зіниці, воно викликає "кореневий поштовх", що підсилює реальні контрасти; виникає те, що в мистецтві прийнято називати "зворотним ефектом". По-друге, у залежності від світлової розвиненості, сигнали проникають на різну глибину в кору головного мозку; а більш глибоке проникнення викликає більш глибоку емоційну реакцію [20].

Простір і світло мають глибинні, архетипичні основи, образно відбиті в міфопоетиці. Так, міфопоетична модель античного космосу представляється у виді яйця, просторово розчленованого по вертикалі на три складові частини: верхню - небо (Уран) і нижню - землю (Гею), розділену на світ людей і світ підземний (Тартар). Небо уявлялось оболонкою, наповненою світлом; земля - покритою тінню поверхнею; підземелля являє занурену в пітьму безодню. Туди, за Гесіодом, спускаються "корені землі і моря".

Міфологічне розуміння внутрішнього простору як простору затіненого, такого що знаходиться в тіні від покриття, "даху", міфопоетичне мислення поширює на весь інтер'єр, що окультурюється: будинку, міста чи держави. Таке універсальне поняття даху виходить з найдавніших уявлень, про які писав ще Ксенофонт, стверджуючи, що людину від дикої тварини відрізняє наявність даху над головою [21]. Таким чином, космос і будинок представляють один образ - внутрішній, затінений культурний простір, закритий від зовнішніх впливів. Але ця закритість не абсолютна. Кульмінаційним вузлом, що домінує у внутрішньому, закритому просторі, є світлий центр, середина - фрагмент зовнішнього світу, впущений у середину.

Міфопоетика співвідносить світло і пітьму з уявленнями про життя і смерть. Пітьма-смерть семантично близька воді, просторовому стиску, низу, античному хаосу. Але ця смерть не абсолютна: вона виявляється основою майбутнього народження життя-світла.

Таку ж просторово-світлову єдність ми бачимо в архітектурі. Так, в архітектора італійського Відродження Альберті композиційна середина вілли – атріум або "лоно" обов'язково зчленовує відкрите світло сонця і тінь від портика чи даху [22], а у сучасного японського архітектора Андо світло після пітьми спалахує у фінальній кульмінації.

Таким чином, світло і пітьма виступають як глибинна, міфологічна основа архітектурної мови. Вони невідривні від просторових параметрів і в сукупності позначають міфопоетичні зв'язки внутрішнього і зовнішнього; в решті решт - людини і світу.

Отже, до архітектурної мови відносяться два компоненти середовища:

  • просторова дистанція (просторові параметри);
  • світлові відносини (світло - тінь).

Архітектура і мистецтво в цілому в усі епохи оперували цією просторово-світловою мовою. Так, у соціально прогресивних суспільствах, де людина виступала у гармонії зі світом, зовнішнє неосяжне осягалося шляхом уведення проміжних просторів, порівнянних з людиною (класична Еллада, раннє Відродження, кращі зразки сучасної архітектури) [23].

Вираження незначності людини або трагедії, що її спіткала, тобто некомунікабельності людини і світу, відбувається через шокове зіткнення людини з гігантськими просторами (комплекс у Гізе, Імперська канцелярія в Берліні, технократичні мотиви Саарінена або, у плані трагедійної метафори, меморіали в Хатині і Саласпілсі).

Так само створювався "простір трагедії" у творах мистецтв: від гомерівської "Одиссеї" до кафкінського "Процесу", фільмів "Невідправлений лист" М. Калатозова, "Конформіст" Д. Берталуччі, "Мовчання" І. Бергмана. М. Козинцев у фільмі "Король Лір" порушував комфортну дистанцію між людьми в сцені "Розподіл королівства" і тим кардинально змінював настрій: від благодушності до неприйняття.

Ряд стійких метафор створюють світлові структури:

  • відчуття оптимізму чи песимізму міняються в залежності від переваги світла або тіні, ступеня щільності (прозорості) тіней або яскравості світла (так, на різні метафори "працюють" контрастні тіні давньоєгипетської архітектури і нюансні сполучення світла і тіні в архітектурі класичних Афін);
  • перехід від спокою до тривоги походить від відчуття стійкості чи хиткості буття, що залежить від ступеню розчленованості світла і тіні (так, великі поверхні світла і тіні у Виховному будинку Ф. Брунеллескі змінюються стінами, поцяткованими відблисками, у палаццо пізнього Відродження; залиту світлом "Сікстинську мадонну" Рафаеля переміняє його ж фреска "Виведення св. Петра з темниці", де відблиски прориваються з темряви; світлий пейзаж, що наснився Свидригайлову, постає рядом з поцяткованим блискавками небом і темною коміркою перед його самогубством у романі Ф. Достоєвського "Злочин і кара"; у І Франка в оповіданні "Ріпник", навпаки, спалахи у мороці ночі передують світлій фінальній кульмінації як метафорі духовного очищення героя;
  • відношення людини до світу змінюється в залежності від поглинаючої світлової інтеграції або чіткого розчленовування світлового потоку. Так, готичним соборам з "незбагненним" випромінюванням і капелі в Роншані з хиткими тінями протипоставлені палаццо раннього Відродження з упорядкованими світловими відносинами.

Але ці якості простору і світла як архітектурної мови (рос. язика), є, аналогічно вербальній мові, лише статичною основою в інформаційному процесі. Так само, як вербальна інформація, архітектурна інформація реалізується при зчленуванні мовних фрагментів у часове розгорнення – мовлення (рос. речи).

Вплив простору і світла залежить від ритмів їхніх зчленувань у часовому ряді. Людина відчуває ці зміни в процесі свого руху. Якщо ці зовнішні ритми збігаються з ритмом подиху людини, вона відчуває гармонію із середовищем; при розбіжності виникає відчуття дискомфорту.

Цей інформаційний часовий процес визначається лінгвістикою як "синтагматичний", а теорією інформації - як "розгорнення повідомлень". "Розгорнення" засновані на "здатності приймача угадувати... виходячи з переданих елементів, який елемент повідомлення піде далі" [24, 25]. На першому рівні екстраполяції - фізіологічному, "перцептивному" - спрацьовує миттєва, т. зв. оперативна пам'ять: "післясвітіння" (продовження дії) щохвилинних сприйнять. Воно засновано на збереженні "сліду від попереднього подразнення (зіниці) у виді так називаного послідовного образа... При наступному впливі на око нового подразника око буде реагувати вже не так, як... наче попередньої витрати світлочутливої речовини не було" [26].

Психофізіологія визначає таке "розгорнення" поняттям "апперцепція" - залежністю кожного окремого сприйняття від попереднього і наступного.

З цими просторово-часовими категоріями нерозривно зв'язаний ефект катарсису. Він виникає при подоланні перешкод; як затверджував Геракліт, - при переході від темряви до світла. Численні трактування катарсису поєднує те, що в кожному з них є присутнім фактор "подолання", розгорнутий у часі і просторі. Процес "подолання" складається з наростання вражень, що певної миті наче "спотикається" об поріг, - у людини "стискують подих", - і потім наступає "видих" - фізіологічна основа "морального очищення", називаного катарсисом.

У плані художньо-образного впливу, зв'язаного з катарсисом, цікаве трактування О. Ф. Лосєвим процесу відчуття "руйнування" і "відновлення" порушеної єдності (О. Ф. Лосєв, с. 741-747]. Ця тема відсилає до архетипічних моделей, зокрема до міфоритуальної теми подолання "важкого шляху".

У процесі "шляху" міфопоетичний герой неодноразово зіштовхується з перешкодами-порогами; він переживає їхнє подолання як умирання і народження ("руйнування" і "відновлення"). Умирання розуміється як занурення в пітьму-хаос, коли "розумна (цілісна) сутність віддається у владу пітьми,... і саморуйнування" [О. Ф. Лосєв, с. 747]. Герой (світ) переживає подолання як ритуальна жертва; він умирає, щоб відродитися в новому космізованому статусі.

Знаком такого статусу є "цінність" (нею може бути цінна річ, або здобута стабільність світу), заради завоювання якої герой переборов "важкий шлях".

Категорії простору і світла діють тут дуже яскраво. У важливий момент міфопоетичний "шлях" переривається темним вузьким простором, після якого відкривається світло "іншого царства" [В. Н. Топоров, т. 2, с. 352]. Проходження через вузький і затемнений простір несе на рівні архетипу семантику умирання і народження. Це простір-час, де герой (світ) бореться зі смертю і після занурення в прастихію хаосу (поглинання його хаосом) виходить світлим переможцем. Так сходить сонце після "занурення у безодню". Боротьба динамічна і напружена, і просторово-світлова динаміка виражає семантику цієї боротьби. Завдяки боротьбі і перемозі відбувається "героїзація" людини, прилучення до певних сакральних цінностей. Тепер, набувши нового статусу, вона може "доторкнутися" до світу богів, міфопоетичного універсуму.

Таким чином, архітектурний катарсис виникає в реальному середовищі при завершальному зіткненні внутрішніх і зовнішніх просторів, темряви і світла. Тут реалізується і концепція Геракліта про гармонію як єдність протилежностей узагалі, і теорія О. Ф. Лосєва про вираження як про співставлення зовнішніх і внутрішніх категорій. Ці протилежності - необхідна антитеза, без якої композиція втрачає сенс. Його архітектурним змістом є вихід до зовнішніх просторів і світла як до композиційного завершення, тобто архітектурний катарсис.

Зовнішнє (як принцип, зовнішній світ) у різні епохи поставало у різних видах. Воно матеріалізувалося в просторових розкриттях у період бароко й у сучасній архітектурі, метафорично відбивалося в інтер'єрі, як у древньому Єгипті й у готичному храмі; мало проміжний характер (між людиною і Космосом), як в Елладі.

Існувало і принципове розходження в характері подолання перед виходом до зовнішнього: плавне, гармонічне в одних випадках і напружене, спонтанне - в інших. Так, різка зміна дистанції і світлових відносин - раптові появи перешкод поблизу і контрастні зміни темряви і світла створюють відчуття напруженості, неврівноваженості, дисгармонії, екстазу.

Цей прийом характерний для епох соціальних екзальтацій. Він діє принципово аналогічно при виході до обеліска в Карнакському храмі, до колони Траяна на форумі в Римі, до готичного храму. У періоди соціального оптимізму архітектура створила гармонічні переходи (афінський Акрополь епохи Перикла, Виховний будинок Брунеллескі, меморіал в Ульяновську). Навіть на невеликому часовому інтервалі - від Єкатеринінського палацу до Камеронової галереї в Царскосільскому ансамблі - різні зчленування просторів і світла народжували різні метафори; такі ж різні, як ідеали епох, що сусідять: космогонічних протистоянь бароко і натурфілософії Руссо.

Таким чином, часові зчленування архітектурних мовних одиниць - просторових дистанцій і світлових відносин - є категорією архітектурного мовлення.

Література

1. Антонов В. Л., Шубович С. А.. Архитектурная композиция как система "среда-человек". - К.: НИИТИАГ, 1999. - 72 с.

2. Антонов В. Л., Криворучко Н. И., Чепелюк Ю. В., Шубович С. А. Эксперимент "Сквозной учебный архитектурный процесс". - К.: НИИТИАГ, 2000. – 39 с.

3. Анциферов Н. П. Душа Петербурга: Образ города. Петербург Достоевского. Быль и миф Петербурга. -М.: Наука, 1991. - 103 с.

4. Бархин Б. Г. Город. Структура и композиция. - М.: Наука, 1986. - 264 с.

6. Выготский Л. С. Психология искусства. - М.: Педагогика, 1987. - 344 с.

8. Иконников А. В. Функция, форма, образ в архитектуре. - М.: Стройиздат, 1986. - 288 с.

9. Линч К. Совершенная форма в градостроительстве. - М.: Стройиздат, 1986. - 264 с.

10. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х тт. /гл. ред. С. А. Токарев. - М.: Сов. энциклопедия, 1991. - Т. 1. - 671 с. Т. 2. - 719 с.


08.08.2011

Ведущие компании и учебные заведения Предложения от ведущих учебных заведений Украины и зарубежья. Только лучшие вузы, компании, образовательные курсы, школы, агентства.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!