 |
Почему украинские высшие учебные заведения только на 800+ местах в мировых рейтингах университетов |
Почему наши университеты не прогрессируют в мировых рейтингах?
Час від часу у засобах масової інформації та на сайтах українських університетів з’являється інформація про місце наших вишів у різноманітних світових рейтингах, одним з найбільш впливових серед яких є The Times Higher Education World University Rankings.
Нещодавно укладачі цього рейтингу оновили дані і визначили світове позиціювання 1387 університетів у 2019 році. Серед цих університетів є і 6 українських. Багато це чи мало? Як виглядають українські виші на світовій палітрі та які перспективи у цій сфері має Україна?
Історія питання
Українська «присутність» у названому рейтингу розпочалася не так давно. Вперше два українські університети (Київський національний університет імені Тараса Шевченка та Харківський національний університет ім. Каразіна) потрапили до нього у 2015 році.
За роки, які пройшли з цього часу, картина трохи змінилася. До «першопрохідців» додалися: Львівський національний університет ім. І. Франка, Національний університет «Львівська політехніка», Київський політехнічний інститут ім. Сікорського, Харківський політехнічний інститут та Сумський державний університет.
Останні два з названих університетів були включені до рейтингу вперше у 2019 році. Були в українській історії і негативні факти, пов’язані із виключенням з рейтингу КПІ, який до сьогоднішнього дня до нього так і не повернувся.
Станом на 2019 рік українські університети наступним чином розмістилися у цьому рейтингу:
- Національний університет «Львівська політехніка» (801-1000+);
- Львівський національний університет імені Івана Франка (1000+);
- Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» (1000+);
- Сумський державний університет (1000+);
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1000+);
- Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна (1000+).
Шість університетів, представлених у рейтингу, це, з одного боку, виглядає непогано, проте, з іншого, – це явно мало, враховуючи їх загальну кількість в Україні (близько 300). Для порівняння, Польща представлена у цьому рейтингу 14 університетами, Австрія – 11, Німеччина – 48. Нам є до чого прагнути.
Політика університетів: чи є вона?
Зрозуміло, що університет не може потрапити до рейтингу автоматично. Для цього необхідна кропітка робота адміністрації університету та усього його колективу, де першим кроком має стати формування чітких, а головне, реалістичних показників, яких намагатиметься досягнути університет у цій частині. Де ці наміри та показники мають бути зафіксовано?
На мій погляд, найкраще місце для них - це «Стратегічний план розвитку університету», бо саме він визначає як перелік викликів, так і перелік завдань навчального закладу на доволі довгу часову перспективу.
Проте вивчення стратегічних планів розвитку названих вище українських університетів дозволяє зробити невтішні висновки. Так, в одному з університетів такий план затверджений лише до 2020 року, в іншому – поданий у вигляді коротенької презентації. У деяких являє собою доволі довгий документ, проте в якому відсутні будь-які цифри та/або чіткі KPI розвитку навчального закладу.
Що ж до питання «боротьби» університету за місце у світових рейтингах, то у найкращому випадку ставиться завдання, що сформульовано у вигляді надзвичайно абстрактної формули.
Цитую: «Підвищення рівня позиціонування університету як за загальноуніверситетським рівнем, так і за галузями знань в усіх найбільш авторитетних міжнародних та вітчизняних рейтингах, зокрема, Шанхайському, Times Higher Education, QS, Webometrics та у відповідних базах даних».
Тут хочеться одразу запитати: як будете підвищувати та якого рівня підвищення плануєте досягти? Як може університет рухатися у напрямку підкорення світового освітнього простору, якщо у нього немає чіткої візії з цього питання?
У цій частині абсолютно правильною виглядає позиція Міністерства освіти та науки України, підтримана Верховною Радою України шляхом внесення змін до Закону України «Про вищу освіту».
Відповідно до нововведень, з усіма ректорами, які у майбутньому обиратимуться на посади, будуть підписані контракти із зазначенням цільових показників ефективності (KPI), строками їхнього виконання та механізмами перевірки. Формуванням KPI займатиметься Міносвіти на базі програм кандидатів, які стануть обов’язковою частиною пакету документів, які кандидат на посаду ректора має подавати перед конкурсом до міністерства.
Очевидно, що одним з таких KPI має стати й позиціонування відповідного університету в тому або іншому світовому рейтингу або декількох з них, а також перспективи просування вишу у рейтингах.
МОН як співучасник боротьби університетів за місце у рейтингах
Переконаний, що у боротьбі за високі місця українських університетів у світових рейтингах має брати участь і Міністерство освіти і науки України. Одразу зупиню бажання керманичів міністерства говорити про те, що університети тут і в багатьох інших сферах є автономним, бо без державної підтримки навряд чи можна розраховувати на «стрибок» у цій сфері.
А нам потрібен саме стрибок, бо ті втрати випускників шкіл, які несе Україна внаслідок того, що молодь шукає кращої освіти (тобто рейтингових університетів) за кордоном, це проблема національної безпеки, у вирішенні яких перша скрипка має належати уряду, міністерству і вже в третю чергу університетам.
Університети очікують від міністерства чіткого сигналу на рахунок того, які рейтинги серед великого кола існуючих мають становити пріоритет саме для українських навчальних закладів; спрощення процедури зарахування на посади наукових та науково-педагогічних працівників (саме вчені формують переважний масив показників для рейтингування університету, а тому навчальний заклад повинен мати можливість оперативно вирішувати питання про підсилення свого штату); відмова від державного регулювання розмірів посадових окладів працівників університету (це відкриє для університетів більше можливостей для мотивування своїх працівників, а також запрошення на роботу нових кадрів); запровадження не лише конкурсних процедур отримання державного фінансування на підтримку університетської науки, а й їх сервісний супровід; введення додаткового державного фінансування для тих вишів, які досягли значних показників у межах відповідних рейтингів тощо.
Ставлення міністерства до питання підтримки університетів у їх боротьбі за світове позиціювання, ті кроки, які воно готове у цій сфері зробити, мають знайти закріплення на рівні нормативного документу, на підставі якого, у свою чергу, університети мають затвердити свої дорожні карти. Українська наука та українські вчені мають гарний потенціал, нам є чим пишатися та що презентувати світу, проте нам не вистачає у цій частині наукового маркетингу та чіткої стратегії для руху у цьому напрямку.
У якості підсумку ще раз наголошу на тому, що високі місця українських університетів у світових рейтингах - це спільна справа адміністрації університетів, наукового та навчально-педагогічного персоналу, а також міністерства, яка має реалізовуватися за обов’язкової наявності чітких, відкритих для оцінки та перевірки показників, що мають бути відображені у стратегії розвитку кожного університету.
Перераховане – це поки що мрія, не досягнувши якої, ми не зможемо якісно покращити позиції українських університетів у світовому освітньому просторі.
Роман Мельник, завідувач кафедри адміністративного права КНУ Шевченка, доктор юридичних наук, професор.
Освіта.ua
13.04.2020
