 |
Что же собой представляет типичный преподаватель украинского высшего учебного заведения? |
Преподаватель высшей школы - заложник «системы»
Міністерство освіти і науки запропонувало внести зміни до чинного Порядку присвоєння вчених звань. Ініціатива МОН викликала жваве обговорення. Свою точку зору на проблемне питання пропонує незалежний освітній аналітик-консультант, кандидат філософських наук Юрій Федорченко.
Як видається, подекуди такому обговоренню не вистачає відповідного масштабу та врахування складності питання. Відповідь на пропозиції МОН має бути дана у відповідному контексті. Дискусія про чинний Порядок присвоєння вчених звань є дискусією про розуміння ролі та місця викладача у системі вищої освіти.
Головною постаттю в університеті (вищому навчальному закладі) є викладач (доцент, професор). Що ж собою становить типовий викладач українського вищого навчального закладу? Якщо спробувати відповідати чесно, то відповідь вийде доволі невтішною.
Перманентна соціально-економічна криза останніх трьох десятиліть критично позначилася на якості професорсько-викладацького складу українських ВНЗ. Ще 30 років тому посада викладача університету була доволі престижною, вона гарантувала відносно високу фінансову винагороду.
З початком 90-х років минулого століття починається невпинний процес деградації професорсько-викладацького складу українських ВНЗ. Еміграція, пошук роботи за кордоном, перехід в бізнес чи політику значної частини викладачів вищої школи суттєво позначилися на якості професорсько-викладацького складу. Часто на кафедри йшли та залишалися ті, хто не знаходив собі місця в інших сферах діяльності, іноді просто перечікуючи до кращих часів. Звісно, на кафедри приходили і люди, які не мислили себе поза науково-педагогічною діяльністю. Однак саме перші почали домінувати в українській вищій школі. У цілому ми маємо ситуацію з викладачами вищої школи, яка є значно гіршою, ніж вона була на початку 90-х років минулого століття.
Жодні формальні вимоги чи право викладача вищої школи з певною регулярністю проходити стажування не гарантують самі по собі професійного розвитку останнього. Дуже часто таке стажування та нібито підвищення кваліфікації обертається лише на звичайну формалістику та паперову мороку. Прописування відповідних норм у Законі веде лише до закріплення такої негативної практики.
Спроби посилювати формальні вимоги до викладача вищої школи, зокрема спроби посилення вимог щодо присвоєння вчених звань доцента та професора отримують прямо протилежний результат від очікуваного. Хоча важко збагнути, чого саме очікували від нововведень прихильники посилення вимог.
Про вчені звання
Поза увагою залишилося саме питання про вчені звання. Чи варто взагалі їх зберігати? Це питання так і не було поставлено у відповідному контексті та не отримало належного обговорення. Чинний Закон «Про вищу освіту» зберіг практику, за якої викладач вищої школи розглядається лише як додаток до диплома про звання доцента чи професора.
Подібної проблеми не виникає у випадку з науковим ступенем, який засвідчує, що певна особа є автором дисертаційного дослідження, яким вона залишається на все життя. Що означає в такому разі володіння вченим званням? У наших теперішніх умовах це означає лише володіння купою довідок, які майже всі потрібно купувати. Отже, за науковим ступенем стоїть дисертаційне дослідження, а за вченим званнями в Україні має стояти купа довідок.
Багатьом видається, що проблема полягає лише в надмірності та безглузді окремих вимог щодо присвоєння вчених звань, однак, як видається, проблема полягає в безглуздості самої практики присвоєння вчених звань, яка, окрім того, контролюється та визначається міністерськими чиновниками.
Практика присвоєння вчених звань в Україні є складовою процесу відчуження викладача від його роботи та результатів його праці. Так звані академічні здобутки у вигляді дипломів доцента та професора перетворюють їх власників на їх заручників.
Неприйнятною є ситуація, за якої керівництво вищого навчального закладу шукає собі не відповідного фахівця, а лише власника відповідного документа про вчене звання. При цьому керівництво ВНЗ часто «відмовляє» тим кандидатам, які хоча і не мають відповідного диплома доцента чи професора, проте мають і відповідну підготовку, науковий ступінь та публікації, що засвідчують їх професійну підготовку та фаховий рівень.
Отже, потрібно виходити принципово з іншого масштабу розуміння проблеми та постановки питань. Розробники чинного Закону «Про вищу освіту» та відповідно розробники чинного Порядку присвоєння вчених звань взагалі не переймалися відповідними питаннями.
Теперішнє керівництво МОН запропонувало внести відповідні зміни в чинний Порядок присвоєння вчених звань, зокрема пропонується відмовитися від вимоги мовного сертифікату. З такими пропозиціями варто погодитися. Бо те безглуздя, яке називається Порядок присвоєння вченого звання, можна було б назвати безпорядком у присвоєнні вченого звання. Однак такий крок МОН можна підтримати як перехідний.
Варто розуміти, що майже кожен, хто прийняв нові правила гри, тим самим перетворюється на шанувальника нових вимог, починає вишукувати аргументи на користь збереження нових норм. Разом з тим, дискусія про теперішній Порядок присвоєння вчених звань відбувається все ж в рамках доволі звуженого розуміння самої проблеми.
Про вимогу володіння іноземними мовами викладачами вищої школи та мовний сертифікат
Гостра дискусія триває навколо питання вимоги мовного сертифікату. Аргументація на користь збереження вимоги мовного сертифікату у чинному Порядку присвоєння вчених звань, як правило, «ґрунтується» на неврахуванні масштабу та складності питання реалізації кадрової політики у вищій школі.
Вимога мовного сертифікату є спробою підміни повноцінної системи забезпечення якості вищої освіти чи навіть відмова від її розбудови.
Викладач українського університету повинен бути спроможним прочитати лекцію українською мовою на належному професійному рівні. Якщо для цього викладачу потрібне володіння відповідною іноземною мовою (однією чи кількома), то це лежить у сфері відповідальності його особисто та відповідної академічної спільноти.
У кожному конкретному випадку лише відповідне академічне товариство може взяти на себе відповідальність щодо визнання професійної компетентності колеги. Жодні формальні рішення МОН не можуть підміняти собою останнє.
Питання вивчення іноземних мов є питанням шкільної освіти. Воно має належним чином ставитися своєчасно. Позбавлено сенсу намагатися його вирішувати на етапі присвоєння вчених звань. Отже, проблема лише в своєчасності та адекватності постановки питання, що стосується як вивчення іноземної мови в системі освіти країни взагалі, так і визначення рівня володіння потенційним викладачем вищої школи відповідною іноземною мовою.
Формальний характер вимоги надання мовного сертифікату при присвоєнні вченого звання вказує на те, що така вимога слугує не стільки елементом забезпечення якості вищої освіти, скільки інструментом, який покликаний ускладнити процес набуття вченого звання, і відповідно сприяє зменшенню власників дипломів про вчене звання. Такий підхід вкладається в логіку боротьби з надмірною кількістю ВНЗ в країні, однак не забезпечує якості вищої освіти.
Мовний сертифікат, який видається суб’єктом, який не належить до системи вищої освіти країни, не може виступати елементом національної системи забезпечення якості вищої освіти. Саме створення останньої є головним завдання реформи вищої освіти.
Про доплати за наукові ступені та вчені звання
Пункт 2 статті 59 Закону «Про вищу освіту» гарантує для науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників доплати за ступінь доктора філософії та доктора наук у розмірах відповідно 15 та 20 відсотків посадового окладу, а за вчене звання доцента та професора доплати у розмірах відповідно 25 та 33 відсотків посадового окладу.
Такі гарантії та практика ведуть до негативних наслідків та навіть руйнівних процесів у сфері вищої освіти. Звісно, мова не йде і не може йти про зменшення і без того невисокого розміру заробітної плати викладача вищої школи. Мова йде про порядок визначення розміру заробітної плати викладача. Розмір заробітної плати має відповідати тій реальній роботі, яку виконує викладач. Практика, за якої одні викладачі мають значне навантаження, а інші мають відносно незначне навантаження та документи про «високі» звання, при цьому робота останніх оплачується вище, не може бути прийнятною. Отже, дійсно, викладач має отримувати винагороду не за папірці, які він може надати, а за ту роботу, яку він виконує (читання лекцій, проведення семінарів). Система вищої освіти продовжує зберігати попит на так званих «весільних генералів» у штаті кафедр. Наявність наукового ступеня має надавати право конкретному кандидату на читання лекцій, яке має у свою чергу належно винагороджуватися. Значною мірою розмір заробітної плати конкретного викладача має визначатися бажанням студентів навчатися у нього. Так, вищий навчальний заклад повинен мати право встановлювати доплати для окремих викладачів за рахунок власних коштів, однак такі доплати мають бути елементом системи внутрішнього забезпечення якості освіти у вищому навчальному закладі. Сама практика вищого навчального закладу щодо доплат викладачам має знаходити свою оцінку в системі зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. Викладачу потрібні не доплати за вчені звання та наукові ступені, а справедлива система оплати праці. Збережена чинним Законом «Про вищу освіту» система доплат веде лише до процвітання формалізму та несправедливого розподілу фінансування у системі вищої освіти.
Про права викладачів вищої школи
У сфері вищої освіти ми маємо на практиці не стільки реальне забезпечення прав викладача вищої школи, скільки суцільні декларації, які, як правило, не можуть бути повноцінно реалізовані на практиці. Стаття 57 Закону «Про вищу освіту» щедро дарує викладачам найрізноманітніші права. Однак проблема в тому, що значна частина тих прав або є загальними правами будь-якої людини, зокрема право на захист інтелектуальної власності чи право на участь в об’єднаннях громадян, або загальними деклараціями. Питання полягає не в тому, щоб максимально декларувати права викладача. Питання в тому, як гарантувати принаймні мінімальні права викладача, без яких він не може професійно виконувати свої обов’язки.
Так, потрібно забезпечити не лише деклароване право на мобільність викладача вищої школи, а й можливість повноцінної реалізації такої мобільності в академічній спільноті, яка швидше привчена до протидії мобільності. Ми звичні до іншої практики, за якої викладач десятками років просиджує на одній кафедрі, доволі часто він проводить все академічне життя на одній кафедрі, яка в кращому випадку змінює свою назву. На жаль, сьогодні головне завдання переважної більшості викладачів полягає в тому, щоб зберегти свою посаду у вищому навчальному закладі, утриматися на кафедрі, особливо актуальним це є в умовах постійного скорочення студентів та відповідного скорочення навантаження викладачів на кафедрі. Тут вже не до мобільності.
Мобільність може бути забезпечена лише в такій системі вищої освіти, в якій вищі навчальні заклади на практиці виявляють бажання отримувати кращих викладачів у своєму штаті. Таке бажання викликає як пошук таких викладачів, так і практику проведення відкритих конкурсів на вакантні посади. Як видається, в українських вищих навчальних закладах таких вакантних посад не існує. Звісно, вони існують, однак відповідні конкурси не проводяться належним чином. З цим пов’язана і слабка мобільність викладачів вищої школи.
Отже, ми маємо говорити не про декларування прав, а про забезпечення реальних можливостей професійного становлення викладача вищої школи в конкурентному академічному середовищі. Забезпечення функціонування конкурентного академічного середовища є найкращою запорукою забезпечення прав викладача вищої школи.
Про обов’язки викладачів вищої школи
Декларовані Законом обов’язки викладача вищої школи в певній частині можуть лише викликати здивування та непорозуміння, а подекуди зловживання зі сторони адміністрації.
Так, окремо варто зупинитися на п.п.3.3 статті 58, яким визначається, що обов’язком науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників є дотримання норм педагогічної етики, моралі та поваги до гідності осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах. Хоча дані вимоги і містять певні суперечності, проте з ними ще можна якось погодитися та примиритися. Однак важко погодитися з вимогою прищеплювання у осіб, що навчаються у вищих навчальних закладах, любові до України, виховання їх в дусі українського патріотизму. Власне, в який спосіб, скажімо, професор фізики має в аудиторії прищеплювати любов до держави? Мова ж не йде лише про виявлення певної толерантності. Ні, мова в Законі йде про певний обов’язок здійснювати певні дії по прищепленню любові до держави. Такі положення Закону дають можливість нав’язувати викладачам вищих навчальних закладів виконання обов’язків, які жодним чином не можуть служити тій справі, якій присвячена діяльність викладача вищої школи.
Нагадаємо, що згідно пункту 2 статті 56 Закону «Про вищу освіту», робочий час науково-педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, методичної, наукової, організаційної роботи та інших трудових обов’язків. Оскільки вираз «інші трудові обов’язки» можна доволі широко тлумачити, то викладачу можна нав’язувати різноманітні обов’язки, тримаючи його в приміщенні вищого навчального закладу. Такі можливості відкриваються в умовах двозначності норм чинного Закону.
Рекомендації
Слід відмовитися від практики присвоєння вчених звань. Потрібно, відповідно, вилучити з Закону «Про вищу освіту» статтю 54, в якій йдеться про вчені звання як такі, п.п.1.15 статті 13, в якому йдеться про утворення центральним органом у сфері вищої освіти атестаційної колегії, яка затверджує рішення вчених рад ВНЗ про присвоєння вчених звань, п.п.1.19 статті 13, яким визначається повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти встановлювати порядок присвоєння ВНЗ вчених звань та їх позбавлення; з п.п.1.14 статті 13 потрібно вилучити слова «і вчених звань».
Пропозицію МОН щодо скасування вимоги мовного сертифікату при присвоєнні вчених звань можна підтримати лише як таку, що буде передувати відмові від присвоєння вчених звань взагалі.
Питання визначення рівня володіння потенційним викладачем вищої школи іноземною мовою має вирішуватися не пізніше, ніж складається так званий кандидатський іспит з іноземної мови в аспірантурі. Забезпечення якості вищої освіти, зокрема і на рівні аспірантури має здійснюватися в рамках національної системи забезпечення якості вищої освіти, а не шляхом купівлі різних сертифікатів.
Слід відмовитися від теперішньої системи доплат викладачам вищої школи, яка визначається пунктом 2 статті 59 Закону «Про вищу освіту», вказаний пункт варто вилучити з Закону. Викладач вищої школи має отримувати достойну фінансову винагороду за реально виконану роботу, а не доплати за володіння ним довідками, сертифікатами та іншими папірцями.
Потрібно чітко визначитися з переліком видів робіт науково-педагогічного та педагогічного працівника. Виключно таким переліком мають обмежуватися обов’язки викладача вищої школи. З пункту 2 статті 56 Закону «Про вищу освіту» слід виключити вираз «інших трудових обов’язків».
П.п.3.3 статті 58 Закону «Про вищу освіту» варто викласти в наступній редакції: «дотримуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність людини».
Замість висновку
Реформа вищої освіти забезпечить реальні можливості для реалізації потенціалу викладача вищої школи лише в тому разі, якщо вона буде направлена на розблокування тих механізмів, які сьогодні унеможливлюють формування повноцінного конкурентного середовища у вищій школі. Саме відсутність останнього є причиною перманентної кризи чи, краще сказати, деградації вищої школи взагалі та професорсько-викладацького корпусу зокрема. Потрібно подолати той застій, який сьогодні характеризує вищу школу. Це можна зробити лише в умовах повноцінного функціонування системи забезпечення якості вищої освіти, а не маніпуляцій з посиленням вимог при присвоєнні вчених звань. Це можна забезпечити лише рішучими кроками та адекватним баченням проблем. Сьогодні цього не вистачає.
Юрий Федорченко, кандидат философских наук, независимый образовательный аналитик-консультант, Образовательная политика
Освіта.ua
04.11.2016
