«Чорна пантера і білий ведмідь» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Чорна пантера і білий ведмідь»

A- A+ A A1 A2 A3

К о р н і й (не чуючи, підбігає до полотна, знімає його, вдивляється, з одчаєм). Не так! Не те... А, Боже!.. У тебе не було. Рито, цього, що тепер. Не було...

Г а н н а С е м е ні в н а. А ще б пак! Ти б ще більше помучив, ще б не те було... Ну, їй — богу, подуріли, чи що?! Та дитину захолодите!

Р и т а. Мамо, я вас молю!

К орній. Рито, Рито... не ворушся, спокійніше, ввійди в себе... (Хапає палітру, мішає фарби, гарячково пише). Ах, якби день! Ти завтра сядеш трохи далі... Трохи далі. Завтра тіні... А сьогодні... тільки це, тільки тут, ось-ось... Ні-ні. Рито, ради Бога!..

Дитина слабо починає плакати.

Г а н н а С е м е н і в н а (схоплюється, підбігає й бере Лесика з стільця). Годі! Що це таке?

Р и т а (теж нахиляється до дитини). Лесику, Лесику!

К о р н і й (люто). Мамо! Одійдіть, я вас прошу! Покладіть дитину, покладіть, я вам кажу!

Г а н н а С е м е н і в н а. Ти сказився? Дитина змерзла, плаче.

К о р н і й. Хай мерзне, плаче, покладіть!

Г а н н а С е м е н і в н а. Не покладу! Що я, така божевільна, як ти? Що це таке? Тобі оті "рисочки" на рядні дорогші, ніж отут на лиці? Схаменися! Та звірі так не роблять!

К о р н і й. Мамо, ви нічого не розумієте, покладіть Лесика!

Г а н н а С е м е н і в н а. Не покладу! Вбий мене. не покладу. Я не сказилася ще, щоб морозити дитину! (До Рити). А ви, мати хороші, сидіть! Та я...

К о р н і й (підбігаючи, з мукою, дрижачи весь). Мамо, я вас благаю, на хвилиночку! Ну, покладіть Лесика, я тільки одну рисочку, тільки одну, вона найважніша... Мамо, голубко, молю вас, покладіть, не мучте ж мене, я не можу, я мушу. Мамочко! (Цілує їй руки, дрижить, хапає Лесика).

Г а н н а С е м е н і в н а. Господи! Збожеволів. Це ж божевілля! Та заспокойся... Та, сину, що з тобою?!

Р и т а (з мукою заломляючи руки). О Боже!

К о р н і й. Мамо, дорога, хороша, ну, хвилиночку, він же не плаче, тут тепло, ми затопимо грубку, мамуню, мамо, не мучте ж мене, я не можу!

Г а н н а С е м е н і в н а (вражена і злякана). Господи милостивий... Та продай ти лучче це нещастя наше!

К о р н і й. Продам, продам, сьогодні ж, завтра продам, тільки покладіть.

Г а н н а С е м е н і в н а. Що ти з ним казатимеш! Оце так так... Нате, малюйте, коли вам страждання на полотні важніші, ніж живі... Нате, робіть з ним, що хочете. (Кладе Лесика на старе місце. Милує, загортає його).

К о р н і й. Мамо, не замотуйте його, я ж нічого не бачу. Та одійдіть од його. Що ж це таке, нарешті. Боже ти мій!

Г а н н а С е м е н і в н а. Та як же не замотувать, коли тут холодно, як у льоху. Що ж ти собі думаєш, та ти ж про дитину подумай, про оцю, а не ту, хай вона тобі згорить разом з твоїм рядном!

Р и т а (тихо з мукою). Мамо, я ж вас просила, я сама все...

Г а н н а С е м е н і в н а. Та не можу ж я! Я ж людина, чи звір? Та й звір дитину свою жалує...

К о р н і й (не слухаючи, захоплюючись знов). Мамо, одступіться, ви ж заступаєте... А, Боже мій! От маєш! Рито, ти вже не так сидиш... Трошки нижче. Так... Ввійди в себе... Спокійніше... Ну, прошу ж, спокійніше.

Р и т а. Не можу, Нію...

К о р н і й (дратуючись). Та як не можеш! Ну, спокійніше будь, і вже... Ввійди в себе.

Р и т а. Не можу, Нію, ну, не можу... Прости, не сердься...

К о р н і й. В тебе зовсім не той вираз страждання. Так же не можна... Ну, дивись на Лесика...

Г а н н а С е м е н і в н а. "У тебе не той вираз страждання". Так он як вони малюються, ці картини. А прокляття ж вам, коли так!

К о р н і й. Риточко, сиди тихо... сиди... Отак... Ну, хоч так уже... Ах, пропало... Ну, так хоча б...

Гарячково пише.

Лесик знов починає плакати.

Р и т а (кидаючись до нього). Лесю, Лесюню, серце моє, не плач хоч ти! Господи!

Г а н н а С е м е н і в н а (рішуче й люто). Е, що я з вами буду довго тут?! Давайте сюди дитину. (Бере Лесика). До якої ж пори це буде? Ви всю ніч його тут будете морозити? До смерті? Хочете, щоб рисочка смерті появилася? Геть! Малюй он її, а дитини я не дам! Вона беззахисна, і вступитись за неї нема кому! Геть! (Іде з ательє).

К о р н і й (з одчаєм). Мамо!..

Г а н н а С е м е н і в н а. Геть! Не дам! (Виходить).

К о р н і й (люто шпурляє щіточку). Так не можна! Так не можна! А, так не можна, нарешті! Що це таке?!

Р и т а (підходить до нього, пригортаючись). Нію... Заспокойся...

К о р и і й. Та як я можу заспокоїтись! От єсть! Тільки от-от мав схопити — і на! Так же не можна!..

Р и т а (дивлячись на полотно). Нію, його треба все одно переробляти...

К о р н і й. Для чого? От єсть! Нічого переробляти! Тільки трохи. А, Боже... якраз...

Р и т а. Воно не вдасться тобі, Нію.

К о р н і й. А, розуміється, не вдасться, як будуть з-під носа. вихоплювати... Але мусить удатись. І вдасться, я чую... я чую... от!

Р и т а. А мені здається, треба нове починати...

К о р н і й. Нове? Не скінчивши цього? Та навіщо?

Р и т а. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай... Чекай, любий, дай я скажу... Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і там на новому місці ти почнеш друге... Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.

К о р и і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! От єсть. Я це якраз зараз побачив. У тебе не було тоді такої скорби і справжньої муки, що зараз... Я брехав, я штучно хотів утворити на полотні, коли тебе не було. Власне тепер то це і треба. Спокійніші... От єсть! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується... Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви...

Р и т а. Наші муки?

К о р н і й. А так! От маєш... Це єсть іменно те, що треба... От іменно!

Р и т а. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як чудові рисочки?

К о р н і й. А, Рито, ти, як мама...

Р и т а. А хіба не так? Та ти ж подумай; на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій. І ти радієш, що ми мучимося, бо ти можеш схопити "те, що треба". Вдумайся сам як людина, що ти робиш?

К о р н і й. А, Рито, ти, як мама, "вдумайся, схаменися". Ти Мене не розумієш, от і вже.

Р и т а. Так — не розумію, як ти хочеш.

К о р н і й. А, я це знаю. Я це знаю. Я це казав...

Р и т а. І не зрозумію! Я можу бути товаришем, але давати сім'ю, давати себе й дитину свою полотну — не можу.

К о р ні й. Aгa! От воно і єсть. От воно і єсть. Значить, ти — не товариш. От це і єсть все... От і вже.

Р и т а. А-а ти хотів би цього? Ти, може, хотів би ще "вищої" скорби, щоб Лесик помер і тоді мою скорб намалювати? Ха-ха-ха! Та цього не буде. Ти сам себе нищиш! Чуєш? Як Лесик помре, тобі не буде кого малювати! Чуєш? Твоє полотно все одно зостанеться нескінченим. Розумієш?

К о р н і й (вражений). Нескінченим?

Р и т а. А як ти скінчиш? Ну? Хто тобі буде моделлю? Де ти "рисочку" візьмеш? Ну? Це полотно ти все одно мусиш не скінчити. Ти мусиш його продати. І друге почати.

К о р н і й (стрепенувшись, немов упечений). А, ні! А, вибачай... Коли вже діло йде так, то ти мусиш, нарешті, щось для цього зробити! От.

Р и т а. Я? Що я можу зробити? (Карній хоче сказати).

В двері стук.

К о р н і й. А, ще когось несе.

Ввійдіть! Входять Сніжинка і Явсон.

С н і ж и н к а. Вибачте, будь ласка, ми на одну хвилинку. Добродій Янсон має До пані Рити одну справу. На одну хвилинку.

Р и т а (здивовано). До мене? Дуже прошу.

Я н с о н (спокійно). Прошу мені вибачити, що вмішуюсь в ваші особисті справи. Річ в тому, що мені відомо, що вам треба виїхати через здоров'я дитини з Парижа. Цілком розуміючи вас і знаючи ваше скрутне становище, я насмілився запропонувати вам свою маленьку поміч. Я Можу вам позичити грошей; коли зможете вернути, тоді й повернете.

Р и т а (спалахнувши). О, дякую дуже. Але...

Я н с о н. Вибачте, я вас переб'ю. Але одна умова: я позичу гроші тільки вам із тим, що виїдете з Парижа ви, а ваш муж лишиться тут.

Р и т а. Що-о?! Щоб я одна їхала?.. Що ви, добродію?

Я н с о н. Таку умову я ставлю.

Р и т а. Щоб муж мій тут зостався, а я їхала? Для чого? Навіщо вам?

Я н с о н. Така моя умова.

Р и т а (глянувши на Сніжинку). Ха-ха-ха! Я розумію. Дуже дякую, добродію, дуже дякую. Ви дуже добрі, а ще більш простодушні.

К о р н і й. Я не розумію цієї умови. І потім ми не можемо згодитись... Я мушу кінчати свою роботу. Що за... чудна умова?

Р и т а (до Янсона). Та ви розумієте, що ви пропонуєте, чи ні?

Я н с о н. Я, мадам, завжди даю собі відчит, що говорю і роблю.

Р и т а. Не думаю, що на цей раз ви вірний відчит собі дали! Ха-ха-ха! Розумієш, Корнію, цю умову? Я поїду, а ти лишишся тут, і в тебе не буде вже жінки й сім'ї. Ти будеш "вільним", і дехто може зайняти моє місце. Ха-ха-ха! А добродій Янсон така добра людина, що згоджується помагати цьому.

Сніжинка весь час посміхається.

К о р н і й. Що за нісенітниця!.. А, маєш... Я не розумію, добродію, навіщо я вам тут? От єсть!

Я н с о н (з спокійною усмішкою). Така моя умова. Я ніяких пояснень не можу вам дати.

Р и т а. Ну, то за таку поміч я можу вам на двері показати, добродію!

Я н с о н. Як знаєте, воля ваша.

Р и т а. Ха-ха-ха! Та хіба я не знаю, чиї це умови? Це не ваші, а он чиї! (Показує на Сніжинку). Ні? Неправда?

Я н с о н. Я сказав, що пояснень дати вам не можу.

(Продовження на наступній сторінці)