«Камінний господар» Леся Українка

Читати онлайн драму Лесі Українки «Камінний господар»

A- A+ A A1 A2 A3

Я насміляюся прохать сеньйору
дозволити мені зайти на хвильку,
зовсім близенько, тут-таки, при брамі,
до родички позичить рукавичок, —
я їх забула дома, на нещастя,
а холод лютий.
А н н а
Се не випадає,
щоб я лишилась тут на самоті.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробі
таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебі, від болю ніч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуеньї)
А справді, спухли. Ну, вже добре, йдіть,
лиш не баріться.
Д у е н ь я
Буду поспішати.
Моя сеньйора — янгол милосердя!
(Відходить).
Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам'ятника з'являється
дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.
Д о н Ж у а н
Нарешті я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью підкупили?
Д о н Ж у а н
Ні, я улучив мить. А хоч би й так,
то ви сами були б із того винні.
А н н а
Я?
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушує мене
годинами блукать по кладовищі,
вас виглядаючи? І лиш на теє,
щоб я мав щастя бачити, як ви
під охороною дуеньї тута
читаєте нещирі молитви
на гробі "незабутнього"...
А н н а
(спиняє його рухом руки)
Стривайте.
Ніхто вас не примушує — се перше,
а друге — молитви мої правдиві,
бо сталась я, хоча і мимоволі,
причиною до смерті чоловіка,
що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро,
поздоровляю! Успіхи великі!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемірстві.
А н н а
Я не мушу
такого вислухати.
(Раптово рушає геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи її за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свій тон вразливий,
я згоджуюсь. Але кажіть коротко,
бо ще надійде хто, а я не хочу,
щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую,
для чого вам сі пута добровільні!
Я думав — от уже розбився камінь,
тягар упав, людина ожила!
Та ні, ще наче ствердла та камінна
одежа ваша. Дім ваш — наче вежа
під час облоги: двері на замках,
а заздрі жалюзі не пропускають
ні променя, ні погляду. Всі слуги —
суворі, збройні, непідкупні...
А н н а
Значить,
були вже проби підкупити?
Д о н Ж у а н
Анно,
хіба одчай не має прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито,
я чув одно: "Сеньйора не приймає".
А н н а
Подумайте самі: чи ж випадає,
щоб молода вдова, та ще й в жалобі,
приймала лицаря такої слави,
як ви, на самоті?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Мені здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода...
а речі, речі! Хто вас їх навчив?
Хто одмінив вам душу?
А н н а
Дон Жуане,
ніхто мені не одмінив душі.
Вона була у мене зроду горда,
такою ж і зосталась. Я тому
замкнулася в твердиню неприступну,
щоб не посмів ніхто сказать: "Ба, звісно,
зраділа вдівонька, — ввірвався ретязь!"
Невже ж би ви сами стерпіли сеє?
Д о н Ж у а н
Хіба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж — ви обезлюдите Мадрід?
Та чи могли б ви шпагою відтяти
всі косі погляди, ухмилки, шепти,
моргання, свисти і плечей стискання,
що скрізь мене б стрічали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втікаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смішно?
А н н а
Якби не засміялась, позіхнула б,
а се ж хіба миліше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утретє чую сі слова,
то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу,
ви справді камінь, без душі, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму — ви признаєте?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажіть, навіщо
втікати нам тепер? Який в тім глузд?
Коли ви зводили дівчат і крали
жінок від чоловіків, то не дивно,
що вам траплялося втікати з ними,
а хто баніт, той, звісно, утікач.
Але себе самого посилати
в вигнання? і для чого? Щоб узяти
вдову, що ні від кого не залежна?
Самі подумайте, чи се ж не сміх?
І чим була б я вам, якби погналась
тепер із вами в світ? Запевне тільки
забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно,
я так нікого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно
стягти свою святиню з п'єдесталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотів її живою мати,
а не камінною!
А н н а
Потрібен камінь,
коли хто хоче будувати міцно
своє життя і щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже
ви й досі вірити не перестали
в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив,
як задихались ви під тим камінням?
Чи я ж не чув у себе на плечі
палючих сліз? Адже за тії сльози
він заплатив життям.
(Показує на статую).
А н н а
І безневинно.
Д о н Ж у а н
(відступає від неї вражений)
Коли се так...
А н н а
Авжеж, не він був винен
з неволі тої. Він тягар ще більший
весь вік носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тім воля.
А н н а
І я по волі йшла на те життя.
Але йому було терпіти легко,
бо він мене любив. То справді щастя —-
поставити на ясному верхів'ї
того, кого кохаєш.
Д о н Ж у а н
Ті верхів'я...
Ви знаєте про їх мої думки.
А н н а
Що варта думка проти світла щастя?
Хіба ж мені страшна була б неволя
суворої сієї етикети,
якби я знала, що в моїй твердині
мене мій любий жде? що ті замки
і заздрі жалюзі лише сховають
від натрутних очей мої розкоші...
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залізом,
словами випробовуєте серце!
Малюєте мені картину щастя
на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю таємну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна,
серед людей чужих або й ворожих,
життям безбарвним, я б сказав, негідним,
бо глузду в нім немає! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам під ноги
свою так буйно викохану волю?
Чи ви повірите? — мені з одчаю
і сяя думка стала набиватись
настирливо.
А н н а
Але з одчаю тільки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотіли ви покласти примус
помежи нами? Ви не боїтесь,
що він задавить нам любов живую,
дитину волі?
А н н а
(показує на статую командора)
Він колись казав:
"То не любов, що присяги боїться".
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви мені нічого
не маєте сказати, окрім згадки
про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапає її за руку)
Ні, се скінчитись мусить! Бо інакше
я присягаю, що піду от зараз
і викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Ні, не погроза, а смертельний стогін,
бо я конаю під камінним гнітом!
Вмирає серце! Я не можу, Анно,
з умерлим серцем жити. Порятуйте
або добийте!
(Стискає їй обидві руки і весь тремтить, дивлячись їй у вічі).

А н н а
Дайте час... я мушу
подумати...
(Задумується).
Від брами наближається стежкою донна Консепсьйон — поважна грандеса, з дівчинкою і дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих і випускає Аннині руки.
Д і в ч и н к а
(підбігаючи до Анни)
Добридень, донно Анно!
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Сеньйора молиться, не заважай.
А н н а
(збентежена)
Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
Розіночко... Така мені біда
з дуеньєю — пішла по рукавиці
та й забарилась, а іти додому
мені самій по місті...
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Анно,
таж тута лицар є, провести міг би.
(До дон Жуана).
Сеньйоре де Маранья, я й не знала,
що ви сеньйорі де Мендоза родич!
Вам слід її хоч трохи розважати,
бо так заслабнути недовго з туги.
(До дівчинки, що побігла вперед).
Розіно, підожди!
(До Анни).
Моя пошана!
Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою і проходить за дівчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кілька раз цікаво на Анну і дон Жуана.

А н н а
(до дон Жуана)
Тепер ідіть убийте тую пані,
та тільки се не буде ще кінець
роботі шпаги вашої... Радійте!
Тепер уже не треба визволяти —
впаде сама з гори принцеса ваша!
(В одчаю хапається за голову).
Я знаю! ви надіялись на те,
чигаючи у засідках на мене,
що, ганьбою підбита, я з одчаю
до рук вам попаду, як легка здобич?
Але сього не буде!
Д о н Ж у а н
Присягаю —
я не хотів сього, не міг хотіти.
Негідних перемог я не шукаю.
Чим можна се поправити? Скажіте.
Готовий я зробити все для вас,
аби не бачить вас в такім одчаю.
Пауза.
Анна думає.
А н н а
Прийдіть до мене завтра на вечерю.
Я вас прийму. І ще гостей покличу.
Нам, може, краще бачитись прилюдно...
Я, може, якось... Ах, іде дуенья!
Д у є н ь я
(наближаючись)
Сеньйора хай пробачить...
А н н а
Ви не винні,
що застарі для служби.

(Продовження на наступній сторінці)