«Старший брат» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Старший брат»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я,— так же тихо відповіла розвідниця, озирнувшись навколо.

— Давно вас жду. Тільки чомусь моторошно мені стає. Уже він мою сестру відправив до Німеччини. Боюсь, Маріє, коли б і мені чого не заподіяв.

— А ти не бійся. Стій на одному: "Не чула нічого, не знаю нічого: Нагрянули вночі німці, забрали з собою, а куди забрали — звідки ж мені знати". Говоритимеш, як я тебе навчала.

— Ой Маріє, страшно... Адже хазяїн не сам. Учора ввечері прийшов до нього в гості пан Губа, пиячили довго, а тепер сплять обоє, мов побиті.

— То і пап Губа тут? — здивувалась і зраділа Марія Антонівна, але її радості не помітила й не зрозуміла наймичка, у якої па серці була своя ще досить свіжа рана.

— Плакала... На колінах благала: "Згляньтеся, паночку! Пожалійте!.." Не зглянувся... Не пожалів... "Я,— каже,— не тільки твою сестру, а ще сотні душ відправлю до Німеччини. Хай роблять". Йому що? Коли б свою дитину в неволю... а чужих хіба йому шкода?

— Ти скажи,— перебила її скаргу Марія Антонівна,— собаку одвела до саду?

— Одвела. Біля груші, в будці... Як ти мені радила.

— Ну, іди тепер до хати, а ми зараз усі будемо тут.

Минула, може, хвилина, а може, і дві, коли хатній поріг переступили озброєні люди. Тремтячими від хвилювання руками засвітила наймичка лампу і першою зайшла до світлиці. Ні пан солтис, ні пан Губа не прокинулись, бо добрий був у них сон з перепою.

— Ану, пани, годі вилежуватись. Пора вставати! — владно сказав прибулий. Голос його розбудив і сповнив жахом обох.

— Ти?! — вигукнув пан солтис і хотів було простягнути руку під подушку, але так і застиг, бо чорний ствол партизанського автомата вчасно й погрозливо спинив лихий намір.

— Обеззброїти! — наказав бійцям командир загону Семен Красняк.— Підете з нами, пани... до лісу... На суд і на розправу!..

До хати Марії Лозинської увійшла заплакана сусідка.

— Ой горенько! Та доки ж вони мучитимуть нас? Та ми ж уже й так настраждалися при фашистах, а тепер нас іще бандери терзають.

— Говори, що сталося?

— Хіба не чула? Жити нам, прокляті, не дають... Забили...

— Кого? — І Марія Лозинська відчула, як серце її взялося тривожним холодком.— Кого забили?

— Секретаря сільради. На весіллі гуляв. Так вони влетіли, переодягнені в міліцейську форму, і там, за столом... дві кулі йому в груди... А він же ще молодий...

Сусідка гірко плакала, а біля печі стояла Марія Антонівна, бліда, схвильована, але рішуча. Знову пригадався їй товариш Назаров, і вона сказала:

— Залякати нас хочуть, спинити... А ми не спинимось! Хай знають, не спинимось! Радянська влада нам допоможе.

— Чула я, вже їх, бандитів, виловлюють по лісах та по селах. Але ж ліси великі. Всіх, мабуть, не переловлять.

— А ми що, згорнувши руки будемо сидіти та ждати? Ми допоможемо виловлювати бандитів. Від народу нікуди вони не сховаються і не втечуть.

— А поки що вони он які злочинства роблять. Секретаря сільради забили. Семена Красняка підстрелили. Другий місяць чоловік у лікарні рану гоїть. Ой Маріє, я вже думала про тебе. Недарма вони папірець на твоїх воротях наклеювали. Боюся, щоб і тобі якогось лиха не заподіяли. Краще втікай з села, втікай, Маріє, до моєї тітки. Вона в районі живе. У неї якийсь час перебудеш.

— І навіщо отаке мені радити? "Втікай!" А хто ж Радянську владу у нашому краю кріпитиме? Хто захищатиме її від ворогів? Над цим ти думала? Нам треба колгосп організовувати, трактори діставати, машини всякі та братися за господарювання, щоб люди кращого життя зазнали, щоб у кожній трудовій сім'ї були достатки, радість та щастя. Про це нам думати слід, а ти мені радиш втікати до твоєї тітки. Я при німцях нікуди не втікала, а допомагала чим тільки могла нашим партизанам. А тепер, коли знову Радянська влада навічно стала у нашому краю, то як можна про втечу думати? Не втікати з села, а битися нам треба, громити їх, недолюдків!

— Боюсь!.. Ой боюсь за тебе, Маріє. Десь підстережуть тебе вночі або до хати прийдуть, як колись приходили до твоєї Катрусі.

Може, і не думала говорити того сусідка, бо цією згадкою мимоволі розкрила матері давню незагоєну рану. Замовкла на хвилину Марія Антонівна, пригадавши довіку незабутню трагедію, що сталася в оцій хаті.

— Що ж,— тихо відповіла хазяйка.— Я тепер смерті не боюсь. Коли навіть і заб'ють мене, я знаю, Радянська влада нікому не дозволить скривдити моїх дітей, вона пригорне їх і приголубить. Тільки серцем чую: не нам загибати. Хай загибають вороги!

Помовчали жінки, тоді сусідка сказала:

— Дивлюсь на тебе, Маріє. Одчаяна ти... Нічого не боїшся.

— Треба дуже ненавидіти ворогів, дуже... як я їх ненавиджу, тоді, мабуть, і страху не буде.

Сусідка, трохи заспокоївшись, спитала вже про інше:

— Ну, а він же, Семен... Як себе почуває? Провідувала його?

— Провідувала. Скоро має виписатися з лікарні.

Марія Антонівна, згадавши про піч, кинула в неї сухого гатиння, переламавши його в себе на коліні.

Раптом обидві жінки прикипіли очима до вікна, крізь яке було добре видно автомашину, що спинилася перед хатою.

— Хто б же це до мене? А може, і не до мене? — промовила, сумніваючись, господиня. Та сумнів одразу зник, коли вона побачила його...

— Семен! — аж скрикнула, і цей радісний крик мимоволі розкрив її душу, її потайні мрії, її приховані досі почуття. Забувши навіть про сусідку, Марія Антонівна, сповнена нестримної хвилюючої радості й щастя, метнулася з хати, не причинивши за собою дверей їй перехопило дух, кинуло в жар.

"Ой, що ж це зі мною робиться? Він же може помітити, здогадатись... А я ж не дівчина..."

Та душа її в цю хвилину, як птиця, линула до нього, чиста душа, світла, любляча... І він не міг цього, звичайно, не помітити. Тому, мабуть, довше, аніж то годиться, спинився поглядом на її сяючих від щастя очах, все розгадав, все зрозумів одразу, бо на його блідих щоках теж зайнявся слабий рум'янець.

— Ну, ось і прибув я... Та не сам, з гостем... Провідав мене, з лікарні забрав...

— А хто ж він... гість? — запитала Марія Лозинська, приглядаючись до людини у військовій формі, нагородженої бойовими орденами та медалями, що поволі виставляла з розчинених дверцят ще не зовсім загоєну ногу.— Хто такий?

— Не пізнала хіба?

— Ой матінко! — скрикнула раптом Марія Лозинська, коли гість, спираючись на палицю, вийшов з автомашини.— Ви?.. Товариш Назаров?..

— Як бачите,— відповів, посміхаючись, гість.— Недарма кажуть: "Гора з горою не сходиться", а ми ось з вами знову зустрілися. Додому з війни повертаюсь. Вирішив по дорозі старих друзів провідати. Драстуйте, Маріє Антонівно!

Хвилька вагання, наче ще раз хотіла впевнитись, що перед нею стоїть не хто інший, як сам товариш Назаров, про якого в час Вітчизняної війни згадувала не раз, мріючи з ним зустрітися.

І ось сьогодні так неждано-негадано зустрілися. Радість, трепетна, гаряча, хвилююча, переповнила серце Марії Лозинській, і вона, не стримавшись, з риданням упала йому на груди, примовляючи:

— Сокіл наш... Брат наш... ріднесенький...

На них обох дивився не менш зворушений Семен Красняк, відчуваючи, як у нього самого теж заперчило в горлі і з очей скотилася скупа чоловіча сльоза.

1953