«Старший брат» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Старший брат»

A- A+ A A1 A2 A3

"Хіба можна таких людей залякати чи підкорити? Такі люди, як Назаров, переможуть... Діждуся... Вірю..."

...А жита все шумлять... А жита наче теж надійні слова промовляють: "Жди, Маріє, жди... Вони прийдуть... Вони не забули про тебе, про твоє горе й тяжку твою долю. Прийдуть сюди твої брати, визволять тебе з неволі фашистської і знову ти зазнаєш радості й щастя. Жди їх, Маріє..."

Прислухається вона до того шелесту, зриває потім колос, виминає зерно. Вже скоро можна буде н за серпи братися.

І дійсно, через два дні рано-вранці вийшла па поле Марія Лозинська, вийшли й інші бідняки своє жито жати. Та не встигли вони й по кілька снопів зв'язати, як примчали сюди багаті ґазди.

Підбіг до Марії Лозинської пан Губа.

— Ти що тут, бидло, робиш? — гримнув він, задихаючись, і обличчя його аж посиніло від люті.— Що робиш, питаю?

— Хіба не бачите? Жну своє жито.

— Бачу... Але хто дозволив?.. Хто-о-о?

— Моя нива, то я і жати її мушу, коли схочу.

— Твоя?.. Твоя нива? — закричав, ще дужче лютуючи, пан Губа.— Брешеш, бидло!.. Це моя нива!.. Моя земля!..

— Як це ваша, коли я своїм зерном її засівала. Та й на те ще зважте, пане... Хто моїм дітям хліба дасть, якщо я сама...

— До Назарова!.. До Москви тепер звертайся... Най вони тобі хліба дають, а тут жати не смій! Моя земля... Мій і врожай. А ти зараз же забирайся звідси, щоб і духу твого, хамко, тут не було... Геть! — кричав він, скаженіючи все дужче.— Геть, бидло! Геть, хлопко!.. Моя земля!.. Мій урожай... Ге-е-ть!..

Знесилена, ображена переступила Марія Антонівна через поріг рідної хати.

— Мамо... Мамочко!..— кинулись до неї діти, обняли рученятами, заплакали, а вона тільки дивилася на них, дивилася й мовчала...

Ніч. Сплять діти, та не спить Марія Лозинська. Снуються думи, пливуть одна за одною, мов хмари осінні, важкі, похмурі, безрадісні...

Пригадується незабутній день, наче все діялося вчора. Сиділа вона край вікна, латаючи комусь з дітей сорочку. Коли це раптом рвучко розчинилися двері і до хати влетіла найстарша її донька Катруся. Очі горять. На обличчі відбилася бурхлива, нестримна радість.

— Мамцю!.. Ой мамцю, чи ви чули новину?

— Яку?

— Мамцю, Червона Армія йде нас визволяти.

Це була вість ясна, мов сонце. Це було щастя, що його ждала не тільки Марія Лозинська, а увесь трудовий народ. Це була завітна мрія всіх, хто з надією позирав на схід, сподіваючись на братню допомогу. Знав уярмлений народ, і знала Марія Лозинська, що там, де етапе Радянська Русь,— там папству кінець! Там для бідної людини усміхнеться краща доля.

Та недовго тішилась тією новиною Катруся, бо хтось пустив між народом недобру чутку, мовляв, Червона Армія спинилась коло Борислава і далі не піде.

Пам'ятає Марія Лозинська, як зажурилися тоді бідні люди. А Катруся її смутна спати лягає, смутною зранку встає та все зорить у той бік, звідки мають прибути червоні танкісти.

Все жде! І зранку жде, і ввечері жде, а їх, соколів рідних, нема та й нема.

А потім знову село облетіла радісна вість — йдуть танки. Всі землі Західної України звільнятимуться від польського панства.

Повеселішала Катруся. У хаті їй не сидиться. То на гору вийде і звідти зорить молодими очима на схід, то забіжить до подруг і домовляється з ними, щоб готували дівчата живі квіти для зустрічі з визволителями.

І ось однієї ночі в темні шиби вдовиної хати постукали якісь невідомі люди. Прокинулась Марія Антонівна, прокинулась і Катруся, підійшли разом до віконця, приглядаються. Стоїть їх четверо у військовій формі.

— Хто? — спитала Марія Антонівна.

— Розвідники... Червоноармійці,— почулася глуха відповідь знадвору.

— Мамцю! — скрикнула радісно Катруся.— Чуєте? Червоноармійці... Прийшли... Діждалися... Мамцю, я сама їм зараз відчиню.

За хвилину всі четверо зайшли до хати, але чомусь не привітались. Та цьому не надали ніякого значення ні мати, ні дочка. Один з прибулих спитав:

— Може, є лампа а чи свічка?

— Люди ми бідні. Лампи не маємо, а каганець засвічу... Та сідайте ж, сідайте, дорогі гості.— Вона розшукала сірники, і в хаті розлилося тьмяне світло каганця.

— Та чому ж ви стоїте? Сідайте... Ви, певно, втомилися з дороги, а може, і зголодніли? Я зараз вам бараболі зварю, хочете? Більше нічим частувати.

Жоден не сів. Лише отой, що про лампу запитував, очей не зводить з дочки.

— Це тебе Катрусею звуть?

— Мене,— відповіла, дивуючись, дівчина. Та і як їй не дивуватись, коли вона оце вперше в житті зустрічається з розвідниками. Звідки ж їм стало відоме її ім'я? — Вам, мабуть, хтось про мене розповідав?

— Так. Значить, потрапили правильно,— сказав той же гість, не відповідаючи на запитання.— Що ж, ніч довга, а час ще є... Можна розпитатися...

Марія Лозинська швидше відчула серцем, аніж збагнула розумом, що до її хати завітали не вони, не червоноармійці... "А хто ж, хто?—думала вона, бліднучи на виду.— Невже це переодягнені куркулі? Але чому ж вони прийшли саме до мене? Чому? Що їм тут робити? Навіщо потрібна їм моя Катруся?"

Схвильована, скута страхом і передчуттям чогось недоброго, мати, як орлиця, зірко стежила за кожним із них, а особливо за дочкою, яка ще, певно, не розгадала, з ким розмовляє зараз.

"Що ж робити? Як діяти? Хіба гукнути сусідів?" Але цю думку відкидає геть, бо розуміє, що оці озброєні мовчазні й суворі люди не випустять її з хати. "А може, я помиляюсь? Люди в поході стають неговіркими, суворими... Може, і справді розвідники, розпитають, що їм треба, та й підуть собі. Даремно тільки я хвилююсь".

— Що ж ти, Катрусе, ждала нас?

— Ждала... Ой, як ждала! Ми квіти приготували для вас... Думали — удень ви прийдете, а ви, бач, вночі прийшли. І— я ще казала подружкам: "Дівчата, кажу, ви ж найкращі квіти зривайте, бо ми будемо зустрічати червоних танкістів". А мої квіти у світлиці. Я зараз їх принесу.

— Зажди, Катрусю. Не йди нікуди. Ще ми не скінчили розмови. Ти нам квіти з дівчатами готувала, а ми теж не без подарунка. Ми тобі, дівчино, приготували... кулю!

Не встигла навіть отямитись Марія Лозинська, щоб заступити собою дочку, як пролунав у хаті постріл...

...Пливуть спогади, пливуть, мов хвилі на Бистриці, розчулюють їй серце.

Бідна, нещасна мати!

Не розгадала вона тоді підступних і жорстоких намірів ворога, що вбивством Катрусі сподівався застрахати всю молодь села, закрити їй шлях до правди, до омріяної волі, до кращого життя. Все це зрозуміла вона потім, коли прибув до її рідного краю товариш Назаров, прибув, як вірний друг, як старший брат.

"А вони й на нього вчинили замах. І все для того, щоб не було у нас тут Радянської влади".

І постає зараз перед очима світлий образ посланця Комуністичної партії, вчуваються навіть його слова, сказані в селянському комітеті після поранення: "Залякати пас хочуть, спинити, а ми... не спинимось!"

"А ми не спинимось! — повторює Марія Антонівна.— Не спинимось!"

За вікном чути кроки. Марія Лозинська пізнає того, кого досі оце, не лягаючи спати, ждала. Умовний стукіт у шибку, і ось уже він, високий, широкоплечий, а з ним ще двоє озброєних хлопців переступають через поріг, вітаються з хазяйкою, говорять пошепки, щоб не розбудити дітей.

— Може, каганець засвітити?

— Навіщо? Ми зараз підемо.— І він простягає їй згорток.— Оце ось тобі, Маріє, листівки. Останні зведення Радінформбюро.

— Добрі вісті з фронтів?

— Добрі. Сама прочитаєш і людям роздаси. Ти знаєш, кому давати.

— Знаю.

— Вісті, Маріє, славні. На широкому фронті нашими військами прорвано фашистську оборону. Захоплено багато полонених і військової техніки. Червона Армія просунулася вперед аж на чотириста кілометрів. Вісті, як бачиш, добрі... Народ радітиме. А це ось, візьми хлібину і трохи пшона — кашу дітям звариш.

— Спасибі,— відповіла зворушена Марія Антонівна,— спасибі вам. Коли б не ви, певно, повмирали б уже мої діти з голоду... Та і я разом з ними...

— Таке скажеш... Повмирали... Нехай умирають вороги! Збирайся ж, Маріє, та підемо. Час не жде.

— А що ж мені збиратися? Я готова...

— А ти ж усе як слід перевірила? Промаху не буде?

— Не повинно бути. Дружина його до своєї сестри поїхала гостювати. Вдома лишилися тільки він та наймичка.

За хвилину всі четверо, вийшовши на покручену й тиху вулицю, відчули знайомий, але неприємний сморід згарища. Обминути цієї садиби не можна. І отой, високий, першим спинився тут, біля обгорілої груші, і спинилися мимоволі всі.

— Тут була моя хата,— промовив він таким голосом, якого ще зроду не чула Марія Лозинська.— Та хата що? Хату нову поставити можна... Дружину мою отут спалено... живцем... Діток потоптано кіньми...

— Ходімо... Не ятри свого серця... Час не жде, нам треба поспішати.— Йшли далі, похмурі, мовчазні. Ось уже й знайомий будинок. Всі вікна в ньому темні, тільки одне, крайнє, світилося тьмяно, саме так, як домовлялися.

— Ви тут мене заждіть, а я зараз усе розвідаю.— І Марія Лозинська сторожко пішла вперед. Та не встигла ще дійти до воріт, коли це з густого куща бузку почувся притишений жіночий голос:

— Ти, Маріє?

(Продовження на наступній сторінці)