«Партизанський край» Анатолій Шиян

Читати онлайн твір Анатолія Шияна «Партизанський край»

A- A+ A A1 A2 A3

...Народився в 1907 році в бідній селянській родині під Са-рептою, на Волзі. Дванадцятирічним хлопцем залишився сиротою. Пішов наймитувати в сім'ю заможних німецьких колоністів Шульців і навчився вільно розмовляти німецькою мовою. Місцева комсомольська організація допомогла йому вирватися з цієї кабали і послала вчитись. Робфак у Ленінграді, історичний факультет університету — він уже вчитель історії в одній з ленінградських шкіл.

Розпочалась війна. Буровихін стає політруком роти. Його поранили в бою під Рославлем, і він опам'ятався вже в таборі для військовополонених у Брянську.

— У мене була одна думка,— говорить Буровихін,— вирватися з полону і продовжувати боротьбу. Але як? Втечу здійснити неможливо,— стежили за кожним кроком. Тоді я обрав такий шлях: скориставшись з того, що вільно розмовляю по-німецьки, назвався фолькедойчем і почав вимагати зустрічі з табірним начальством. Побачення відбулось. Більше того, я був удостоєний аудієнції в начальника брянського гестапо, генерала Бсрнса. Моя версія була дуже проста. Я назвався Отто Шульцом — іменем померлого сина мого хазяїиа-колопіста. Розказав, що під час розкуркулюванпя втік, приховав свою німецьку національність, прийняв російське прізвище Буровихін і під цим прізвищем благополучно жив до війни.

Хотів у першому ж бою перейти до своїх, але був поранений і опинився в таборі. Тепер готовий служити "великому фю-реру", тим більше що вільно володію російською мовою.

Мене намагалися викрити, влаштували очну ставку з дуже старим сарептським німцем, але я добре пам'ятав цих Шульців, Ваців, Мейєрів, я називав сарептські вулиці. У мене була вимова німця-колоніста, а також достатні знання історії колонізації: ще в університеті я працював над темою про німецьку колонізацію в Росії. Коротше, витримав іспит, зазнав ласкавого ставлення від Бернса і одержав цей папірець.

Буровихін простягає відношення, надруковане німецькою мовою. Воно адресоване комендатурі Трубчевська. В ньому "фолькс-дойч" Отто Шульц — Василь Буровихін — рекомендується як людина, цілком достойна провадити роботу серед "туземців".

— Мене випустили па волю,— продовжує Буровихін,— і запропонували відправити до Трубчевська, але я пішов у ліс шукати партизанів, натрапив па Григорія Івановича Кривенка і за його завданням ходив у Суземку. Тепер готовий виконати будь-яке ваше завдання... Розумію: ніяких доказів більше не маю, але я розповів одверто й чесно все, нічого не утаївши".

...В особистій розмові, згадуючи якось про Василя Бурови-хіна, генерал Сабуров сказав:

— Це людина великої душевної краси і сильної волі. Та про нього ми ще поговоримо іншим разом. Обіцяю. Знайдеться в нас час.

ГАЗЕТА "ПРАВДА"

Одного дня прийшов до партизанів селянин.

— Ведмедя оце бачив,— сказав він,— здоровенний, лапатий. Можна забити, якби було чим.

— Далеко звідси?

— Зовсім близько.

— Збираймось,— сказав Сабуров.— Чому б не збільшити нам харчові запаси смачною ведмежатиною? — І вирушили на полювання.

Ведмежий слід було добре видно на снігу. Часом він губився там, де сніг покривався кригою. Тоді доводилось розходитися на більшу відстань, поки хтось знову натрапляв на слід, сповіщаючи про це всім. Вже пройдено так кілометрів з п'ять. Випадково на молодій сосні прокурор Пашкевич помітив газету, струсив, взяв до рук.

— "Правда"! — вимовив він, не вірячи своїм очам.— Московська "Правда".

— Не може бути!

— Точно.

Про ведмедя відразу забули.

Теплом війнуло кожному на серце, окрилювалась душа, радісним хвилюючим вогнем засвічувались очі. Хто ж той льотчик, що промчав над оцим лісом? Хвала тобі, безіменний герою, що, подолавши простір, небезпеки, приніс у тил ворога таку бажану й довгождану вість!

— Читай, комісаре, читай!

Богатир став тут же, під сосною. І всі почули його виразний голос:

— Двадцять четверті роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Жадібно ловили присутні кожне слово з Великої землі. Газету читали по черзі Сабуров, Пашкевич, Рева.

Москва радянська! Москва наша! І пригадувались брехні, що їх вороги поширювали в народі: начебто Москва вже захоплена німецькими військами, Червону Армію розбито.

Завтра всі присутні підуть в села, в курені — скрізь, де живуть наші люди, понесуть їм радісну вість.

Надійде такий день, коли повернуться на рідну землю сини і дочки України, що зараз в лавах Червоної Армії б'ються з ненависним ворогом. Разом із ними прийдуть вірні, мужні й хоробрі побратими—посланці і воїни радянських республік, прийдуть сестру Україну визволяти.

Цей день не за горами.

Про газету довідались селяни. Вони з'являлися поодинці і групами. Вони уважно слухали кожне слово. Багато хто з них плакав. Це були сльози радості й надії.

Буде німецькому пануванню кінець. Прилине знову воля на цю багатостраждальну, густо политу кров'ю, рясно змочену сльозами народними землю.

"Правду" берегли як зіницю ока, як бойову, найдорогоцін-нішу зброю.

Чутка ширилась з кожним днем. Із сусідніх сіл почали прибувати ходоки, просили газету хоч па один день.

— Дати не можу,— говорив Богатир,— побуваю у вашім селі, прочитаю сам людям.

Перше прилюдне читання влаштували у селищі Непарені, яке стоїть на шляху Трубчевськ—Суземка. Партизани знали, що німці могли спалити хату, де відбуватимуться збори, тому, порадившись між собою, вирішили ці збори провести в хаті старости, який втік до Трубчевська. Вдома лишилась його сім'я. В цю хату почали прибувати люди. Вони заходили несміливо, позирали на старостиху, мовчки розсаджувались по кутках. З-за стола підвівся Олександр Сабуров.

— Ми зібрали вас, товариші, щоб розповісти правду про нашу Батьківщину. Чого тільки не брешуть зараз вороги! Яка, мовляв, Червона Армія? Нема її! Червону Армію розбито, і лише окремі залишки її десь там блукають за Уралом. А вам ось товариш Богатир прочитає, як ця "розбита" і начебто "знищена" армія розтрощила найдобірніші німецькі дивізії під Москвою. До речі, про Москву. Німці галасують, що столиця Радянського Союзу захоплена вже ними. Для чого це роблять вороги? А для того, щоб посіяти невіру в народі, задурманити його, залякати, підкорити собі. Вам, товариші, пояснювати не треба, що таке фашист. Ви добре знаєте й самі. Ось тут вас скільки зібралося, а в кого з вас не брав він "млека", "яйків", сала?

— Корів повідбирали і курей перебили. Жодної не лишилось!— сказала, зітхнувши, молодиця з дитям на руках. А з кутка озвався чоловічий голос:-

— Що там кури... Молодь у Германію погнали.

— Правда,— продовжував Сабуров.— Беруть дівчат, юнаків. Цвіт нашого народу женуть у неволю. Хіба для того ви, матері, ростили, виховували дочок, щоб пихата німкеня била їх, глумилась над ними, щоб жорстокий німець морив їх голодом, примушував працювати від зорі до зорі, бив, як худобу? Неволю і рабство насаджують німці на тимчасово загарбаних землях. Це ви бачите добре й самі. Та чи вдержаться вони тут довго? Ні, не вдержаться! Такий уже наш радянський народ, що його нікому й ніколи в світі не скорити, бо в нього є більшовицька партія! А ми з вами знаємо: де більшовицька партія — там буде й перемога!

Наші сили зростають день у день. І коли ми, партизани, взяли до рук зброю, то вже пе випустимо її! Партизани в полон не здаються! Ми не просили цих курохватів — фріців і гансів— на нашу землю, але коли вже прийшли вони иелрошенї, то ми їх почастуємо не "млеком", не курятиною та салом, а влучною кулею партизанською, нищівним вогнем нашої зброї. Хочу ще я попередити тих, хто в тяжку для нас годину продався німцям, допомагає їм поневолювати наших братів і сестер: хай подумають, поки не пізно, поривають з ворогами. І не тільки поривають, а виступають проти них із зброєю в руках, бо буде суд над ними, і караюча рука народу нашого зітре їх з лиця землі як зрадників! А зараз товариш Богатир прочитає вам газету.

Та перед тим, як читати, Богатир показав її людям. Не було жодного, хто б не підійшов до столу, щоб зблизька глянути на неї власними очима.

У багатьох наверталися сльози. Люди не говорили 'більше нічого, боячись, очевидно, старостихи, але в цій значущій мовчанці, в поглядах, у дотиках їхніх рук до газети відчувалась глибока, незламна, нічим не затьмарена любов — велика й свята. Наче сонце зазирнуло в душу кожному і зігріло її теплом своїм.

З кутка озвався голос:

— Цікавимось, де ви її дістали.

— В лісі. Скинув радянський літак.

— То, може, там іще є? — і голос замовк, тільки очі дивилися в бік старостихи, немов запитували: "Видаси мене властям чи ні?"

Богатир взяв до рук газету й почав читати.

Люди не розходились навіть тоді, коли комісар уже закінчив читання. Вони сиділи на своїх місцях. З дальнього кутка підвівся сивий чоловік.

— Ми ще діждемося волі. Ми ще побачимо і сипів наших, і дочок наших. Вірю...— І, глянувши на старостиху, попередив: — Чула? Подумай тепер та чоловікові розкажи. Все одно за нами перемога, наше буде зверху...

Загін згодом роздобув конячину Машку, і на ній Сабуров та Богатир роз'їжджали по району, читаючи людям газету.

Такі збори було проведено, крім Непарені, ще в Смележі, Красній слободі, Денисівці та інших селах і посьолках.

(Продовження на наступній сторінці)