«Партизанський край» Анатолій Шиян

Лінію фронту будемо перелітати годині о дванадцятій ночі. Зараз початок одинадцятої, а багряна зоря ще яскраво горить на заході. Дивовижними здаються тут хмари. Вони справа і зліва; вони спереду, то сизі й густі, осяяні відсвітом зорі, то зовсім білі й довгі, витягнулись непроглядною смугою, мов ліс, вкритий інеєм. То виростають вони часом, наче гори з крутими урвищами, гострими шпилями, далекі, холодні, неприступні... Поволі згасає зоря. Яскравішими стають у небі зірки. Світло місяця падає на крило літака й сріблить його своїм сяйвом. Під нами вже темна земля. І в тій тьмі то тут, то там засвічуються вогники, їх видно хто й зна куди.

— Вже недалеко лінія фронту,— говорить мені стрілок-ку-леметник. Він пильно тепер стежить за небом. Тут починається та зона, де можна зустрітися з німецьким месером.

Я дивлюсь у віконце. Спереду вже нишпорять по небу світляні мечі прожекторів. Очевидно, німці чують гудіння наших моторів. Ми підіймаємося вище. Стає холодно. Виблискує під місяцем крило літака, та вже не росою, як раніше, а інеєм.

Пропливла під нами хмарина, потім іще одна. Внизу добре видно часті спалахи. Це б'ють по нас ворожі зенітки. Я помічаю вогняні змійки трасуючих куль, але вони пронизують хмарину метрів за тридцять-сорок від літака.

Ось промінь прожектора б'є прямо у віконце, неприємно засліплює.

"Піймали",— думаю я, не відриваючи очей від землі, де у тьмі з'являються все нові й нові вогні пострілів. Та промінь ковзнув набік, упав, мов у прірву. В цю хвилину напливає хмарина...

Минаємо лінію фронту.

Під нами лежить земля, на якій поки що панує німець, і неприємне почуття стискає серце. Десь у хатині світиться вогник. Видно річку. Подаються звідти світляні сигнали, а праворуч горять багаття, яскраві, великі.

Може, то палають хати?

Дошкуляє холод. Я даремно вдивляюся вниз. Тьмяною смугою майнула якась річка, а над нею змійкою знялись вогні трасуючих куль.

Що там таке?

Із тьми вихоплюється несподівано промінь прожектора, шарить по небу і, не знайшовши в ньому нашого літака, швидко гасне. Тут стоїть, очевидно, якась застава або гарнізон противника.

Спереду знову велике багаття. Наближаємось до нього. Може, це і є партизанські вогні? Мені хочеться пересвідчитись, і я запитую про це в кулеметника. Він посміхається:

— А то ж німці палять, ловлять нас, думають, що наші льотчики не розберуть і посадять машину. А ми вже знаємо, де партизанські вогні горять, а де ворожі. Нас не одуриш.

Я дивлюся вниз. Де-не-де блимне світло в хаті. І знову лежить темна й наче змертвіла земля. Одноманітно гудуть мотори. З вихлопної труби літака вириваються часом пасма іскор і швидко гаснуть на вітрі. Уже не ширяють прожектори, не видно спалахів зеніток, не видно трасуючих куль. Чи довго ще летіти — не знаю.

Та ось знову з'являється багаття. Може, це німецьке? Я не відриваю від нього очей. Я стежу за ним.

— Ото наші партизанські воші горять! — кричить мені на вухо кулеметник.

Серце забилося схвильовано. Швидше б уже на посадку. Три великих багаття вряд і четверте збоку палають дуже яскраво серед нічної пітьми.

Знижуємось. Одразу стає тепліше. Збоку від нас помічаємо літак, потім іще один. Вони кружляють над аеродромом. 'Звиваються в небо сліпучі зелені ракети. Приземлився перший "дуглас", другий. Ми йдемо на посадку третіми. В освітленні яскравих вогнів видно коней, вози, людей.

Ось колеса торкаються землі, мчать по ній, та поволі стишується їхній біг; біля першого багаття наш "дуглас" зупиняється. Відчиняємо дверцята. До літака біжать озброєні... німЦі. На серце війнуло холодом. Як же це? Ми потрапили на ворожий аеродром?

Високий офіцер у погонах з парабелумом і німецьким автоматом, а поруч нього низенький вояк у словацькій чи мадьяр-ській формі, а там он далі поспішає жандарм. Вони стоять перед нами, зацікавлено нас оглядають.

— Та швидше виходьте,— озивається раптом "німецький офіцер",— душа мре, так хочеться московську цигарку закурити.

Кожного з нас оточує одразу юрба партизанів. Заготовлені на дорогу цигарки тануть швидше, ніж морозиво, виставлене на сонце.

— Оце так тютюнець! — говорить один.

— Добрий тютюнець,— вимовляє другий, смачно затягаю-чись димом.— Закуриш — аж на душі світлішає. Дай іще, товаришу, одну.

— Почастували ж тебе, і годі, а то їм самим не лишиться нічого.

— А ми тоді нашого, партизанського, дістанемо.

І десятки рук тягнуться до другої коробки, так само швидко спустошуючи її, як і першу.

Поблизу літака росло жито. Рідке, засмічене, воно вигравало під місяцем росою. За житом було невеличке озерце чи болото. Там мирно кумкали жаби, і якось не вірилось в ті хвилини, що це тил противника, що поблизу стоять ворожі гарнізони, що в тутешніх селах немає колгоспів і немає голів сільрад, а є старости.

Я жадібно оглядав людей, з якими згодом мені довелось познайомитися ближче, шукав очима серед них командира.

— А Сабуров тут? — спитав я одного з партизанів. Він обернувся, глянув навколо.

— А онде ж і Сабуров.

В оточенні бійців стояв високий чоловік у генеральській формі з люлькою в зубах. При світлі місяця добре помітив сивину його скронь. Ми познайомилися.

Густіше вкривала роса некошену траву. Здіймався над болітцем передсвітанковий туман. Гасилися багаття, розвантажувались літаки, і підводи одна за одною зникали в темнім лісі, мов у льоху.

Якийсь партизан повів нас ночувати до найближчих хат хутора Дубницького.

Розмістились ми на підлозі. Спали дві-три години. Зранку небо було похмуре, сіре. Падав дрібний дощ. На подвір'ї цвіли маки. Тут же й криниця. Високо підводився над нею журавель. Хат на хуторі небагато, але хати рублені, просторі, почорнілі від часу. Зразу ж за хатами починався ліс.

До нашої господині увійшла дівчинка років семи, босонога, білява, в старенькому платтячку. Особливо вражали її очі. Вони були голубі, допитливі, налякані.

— Де твій батько, дівчинко? — запитав у неї один з моїх супутників.

Дівчинка мовчала, оглядала всіх нас недовірливо, позирала на зброю.

— Як тебе звати?

— Нема,— відповіла вона згодом на перше запитання,— в Красній Армії.

І знову замовкла. Личко в неї бліде, а розумні очі повиті смутком дорослої людини.

Нічого більще не сказавши, вона вийшла з хати і попрямувала повз грядки непрополеної капусти до сусідського подвір'я.

За городом виднілася невелика галявина з житом, на якій росло кілька столітніх дубів.

В обідню пору ми вирушили до партизанського табору.

Ліс і ліс. Ставало на годині. Голубіло небо. Співали пташки. Ми під'їхали до річки Уборть. Які тут мальовничі краєвиди, яка захоплююча краса! Замріяна лісова річка, немов дзеркало, відбивала в собі й гілля старого дуба, що широко розкинув могутню крону свою, і білокору березу, що, нахилившись над водою, милувалася своїми вітами. А далі лягли піскуваті береги, чисті, незаймані. І знову зеленою смугою простяглися дуби, берези, сосни, такі свіжі, умиті після дощу.

Дорога то звивалася під гору, то спадала в долину, і тоді раз у раз розгорталися нові мальовничі краєвиди.

Ось з'явився горілий лісок. Перехрестя. Звернули ліворуч. На горбі біля сосон побачили курені, замасковані зеленню. Тут розмістився партизанський табір сабуровців.

У лісі між соснами варився обід. Стояли на припоні осідлані коні.

Коло свого куреня в натільній сорочці з засуканими рукавами сидів Олександр Сабуров. Він щиро й голосно сміявся, спостерігаючи, як ординарець Степан ловив дике каченя і ніяк не міг його впіймати.

— Єсть,— скрикнув зраділо, несучи маленького пухнастого втікача до столика.— Таке мале і таке бистре, заморити може.

— Дай гляну.

Олександр Миколайович ніжно гладив шовковий пушок каченяти.

— Ну що з тобою робити? Чи супу з тебе наварити, чи на волю тебе випустить?

Він притулив його до щоки, побавився ним, а потім серйозно наказав:

— Однеси, Степане, і поклади там, де взяв... його мати розшукає.

— Добре, віднесу зараз.

І коли Степан пішов навпростець до річки, Сабуров, дивлячись йому вслід, сказав:

— Сибіряк. Виріс у лісі. Птахів любить. Раніше білку приручив... Така втішна була білочка, а потім не стало її. Чи то хтось з дерева її збив. Нема. Степан так вболівав за нею. А оце вчора приходить з річки, приносить в картузі двох каченят. Взяв коритце, налив туди води, пустив їх і милується, як вони плавають.

Осторонь на горбі було викопано землянку. Біля неї сиділи словацькі солдати, які нещодавно перейшли на бік партизанів, і співали. Я підійшов до них послухати незнайомий мені мотив. У народній пісні розповідалось про вояка, що його силоміць погнали на фронт, про матір словачку, про її журбу пекучу і сум, що його нічим не розвіяти, нічим не вгамувати.

Чекає мати рідного соколика. То підійде до ліжка, на якому він спав, то сяде зажурена край віконця і довго-довго дивиться на дорогу, по якій ведуть коня бойового, а сина вже нема. Сина забито на війні.

Велике горе у матері словачки. Погасне радість її навіки, як згасає догоряюча свіча. І день буде — як ніч. І очі її не глянуть на сонце, і люди не побачать на обличчі в неї доброї посмішки. Горе, як зілля отруйне, вкоротить їй віку.

(Продовження на наступній сторінці)