«Бусли летять до лісу» Анатолій Шиян

— Ну, бувайте здорові! — попрощався Максим, не глянувши господині в очі.

— Ходіть щасливо,— промовила мати, проводжаючи гостя. На подвір'ї Галі не було. Як поставила друге відро біля ганку — так і досі стоїть воно там.

Пішов Максим вуличкою, не оглядаючись.

Та хіба ж він думав, що оцей хлопчина Грицько — її рідний брат! Та коли б знав про це раніше, то записку б через нього передав, домовився про зустріч. А так все вийшло якось несподівано й незручно... "Не треба було їй втікати... Цією втечею видала себе перед матір'ю..."

І він уявляв собі ту хвилину, коли Галя повернеться додому і мати почне допитуватись у неї: "Чому з хати вибігла? І хто він такий, оцей дачник? І де ти з ним зустрічалася?"

...А Галя, опинившись у дворі, помчала через садок, через город до річки. І тільки там отямилась.

Перед очима в неї розляглося широке безкрає небо, що горіло, мов велетенська пожежа, засвічена умираючим сонцем, і марево те яскраво відбивалося в тихій заводі Десни.

— Ой, що ж я наробила?..

Слідом за нею ніхто не йшов. Ніхто не гукав її.

"Пішов він з хати чи й досі сидить? Може, чекають мене. Може, Грицько кликатиме. Нізащо в світі зараз не повернуся до хати... Ну що це сталося зі мною?"

Галя дивилась на той бік Десни, де темнувато зеленіли лози. Це ж там він уперше її поцілував...

— Що ж тепер буде? — вимовляла дівчина, наче сталося щось непоправно тяжке.— Хоч би він виїхав звідси швидше, щоб не бачитися більше з ним. Мати спитає: "Чому вибігла?.." Що я скажу їй?.. Ну що?

Галя йшла понад берегом. В ці хвилини хотілося бути самій. Вона повернеться додому, коли зовсім стемніє надворі. А спитає мати — скаже: "Мало тут тих дачників всяких... А вибігла тому..."

І не знаходилось пояснень для матері. Хіба знає мати, що творилося в Галиній душі... Та Галя й гадки не мала, щоб у їхній хаті чекав на неї Максим, щоб він сорочку приніс їй вишивати.

А він теж зніяковів. І для нього, мабуть, ця зустріч була несподіваною. Він щось хотів мені сказати, а я вибігла. І чого?

Ну, підійшла б до стола, взяла сорочку, поторгувалася гарненько за ціну — і нічого б не було. І мати не помітила б. Так трапиться ж отаке — втікати..."

З вулички до Десни йшов чоловік у білій сорочці, в солом'янім брилі. Галя спинилась.

"Він... Максим. Не бачить мене... Не знає, що я тут". Стежила за ним. Ой як же хотілося їй в цю напружену хвилину, щоб він оглянувся, помітив її, підійшов до неї.

Та Максим не оглядався. Пішов і пішов собі понад берегом, а Галя, сівши на теплу землю, не зводила з нього очей.

Біла сорочка й солом'яний бриль зникли згодом у лозах.

Небо згасало.

На заході ще жевріли окремі хмарини, але вже засвічувались зорі, кумкали жаби, озивались під берегами деркачі, а Галя все сиділа біля Десни. Непомітно підійшла до неї мати.

— Я тебе в саду шукаю, а ти он куди заховалась.

— Не ховалась я, мамо...

Мати сіла поруч, глянула на річку, на небо, що тліло одсвітом вечірньої зорі.

— Тепло. Хороше. Як була я дівчиною та, бува, на серці тяжко, то виходила до Десни. Гарно тут...

Не питала в Галі, чого вона втекла, не розпитувала в неї про Максима, а нащось обняла дочку, хусткою вкрила, як маленьку, і замовкли обоє.

Щось підкочувалось до горла, щось душило дівочі груди, і, не в силі стримати себе, Галя, рвучко обійнявши матір, заридала.

Мати ніжно гладила її голову, стиха промовляючи:

— Я розумію тебе, Галю. Хіба я не була молодою? Хіба моє серце з каменю? Посидьмо. Бач, як тут тихо, красиво.

Повернулися додому, коли зовсім смеркло. Грицько вже дрімав, та як тільки мати, пораючись, вийшла на подвір'я, він хитрувато промовив:

— А я спочатку не второпав, нащо він допитувався в мене, чи перевозив я дівчину в вишиваній сорочці. А того й не до-, брав, що та дівчина — наша Галя.

Підійшла сестра, нап'яла йому на голову ковдру:

— Спи вже!

— Якби ти знала, хто він такий.

— А хто ж він? — удавано зацікавилась Галя.— Дачник.

— Художник — он хто!

— Та невже? Грицько аж підвівся.

— Чесне піонерське... Він мене змалював біля озера. Ти б тільки глянула, одразу б сказала: "Наш Грицько". Навіть вудлище кривулясте, і то схоже. Хотів я в нього ту картину за рибу виміняти, ну він не погодився. Я спочатку думав, що він булгактер, а виходить — художник.

— Не булгактер, а треба казати бухгалтер,— зауважила Галя.

В хаті пахло чебрецем, свіжою травою. У вікна заглядали зорі, мерехтіли і скочувались в небі то тут, то там.

Минало літо. Жовтіли дерева. Рідше світило сонце. Роз'їжджалися дачники, а Максим день у день продовжував роботу над ескізами до картини "Бусли летять до лісу".

Останніх три тижні він не випускав пензля з рук. З дому вирушав уранці, а повертався надвечір.

І тільки з його полотен дізнавалася мати, де провів цілісінький день її син: чи в колгоспному саду, чи на лузі, чи в лісі.

Вся кімната вже була заставлена різними ескізами та пейзажами. Отож зараз, побачивши, що Максим знову бере до рук палітру, мати не втрималась:

— Годі тобі малювати! Приїхав відпочити, а відпочинку не маєш. Ти б пішов рибу половив та посидів над річкою, подихав свіжим повітрям. Уже скоро будемо звідси вирушати, а ти, замість поправки, ще дужче схуд.

— Можна й відпочити трохи,— погодився Максим.— Справді, давно вже я не рибалив.

Подався до річки.

На всьому вже відчувалося дихання осені. Лози, як і верби, стояли, вкриті рясною жовтизною. Поруділа на горбах трава і зеленіла тільки там, де корінь сягав ґрунтової води. З заходу на схід пливли хмари, сірі, навальні. Коли-не-коли в їхній просвіт на короткий час визирало сонце і знову ховалося потім надовго.

Біля причалу самотньо стояли припнуті човни. В материній фуфайці бродив попід берегом чийсь хлопчик, визбируючи в корзину черепашки.

Вода в Десні стала сизувата, неспокійна...

А по той бік річки, де лягли озера та заливні луги, лунали постріли мисливців. Часом здіймалася в повітря зграйка сполоханих качок, перелітала через Десну й спускалася знову на замріяні озера.

Максим сидів з вудкою в руках.

Холодний вітер проймав усе тіло, владно нагадуючи про осінь. Не клювало.

Підійшов ближче до пристані.

Кілька човнів, припнутих ланцюжками, злегка погойдувались на воді, а поміж ними чувся плескіт і безперервне клекотіння хвиль.

Під кущем лози, прикривши босі ноги піджаком, щулився Грицько.

— Здоров! — привітався до нього Максим.— Чому в гості не заходиш?

— Я? — щиро здивувався хлопець.— Бував, заходив не раз, та спитаю, а вас все вдома немає, то я і йду собі.— Грицько підвівся з землі і серйозно сказав: — А знаєте, до нас тепер з усієї вулиці ходять люди та допитуються: "Хто це так ловко Галю змалював?" Шкода, що немає мого портрета.

— І твій буде! — пообіцяв художник.

— Правда? — І очі в хлопця заіскрилися радістю.— А я вам за це... Знаєте. Я можу окунів... Чесне піонерське...

— Нічого мені не треба. А портрет матимеш.

— Може, ви на той бік хочете? До озера?.. Так сідайте в човен, я перевезу.

— Ні, на той бік не хочу. Ну розказуй, Грицько, як же ти поживаєш?

— Погано. Діла в мене плохі. То, бувало, дачників катаю, а тепер роз'їхались... Та й мені вже ось через три дні до школи йти.

Максимові хотілося розпитати в нього про сестру, та не знав, як підступити. Бідовий, розумний хлопець. Сяк-так його не піддуриш. Тому Максим дуже обережно повів розмову про сорочку."

— Вишиває... І я вам скажу...— Грицько хитрувато примружив очі, наморщив кирпатий ніс.— Лежу я на печі. Матері нема, а Галя вашу сорочку вишиває. Потім стала перед дзеркалом, приміряє, а очі в неї сумні-сумні. Я у неї й запитав: "Галю,— кажу,— за ким ти журишся?" То вона як підскочить до мене: "Це ти підглядаєш, негіднику?.." А я зовсім і не думав... Чесне піонерське... А вона мене з хати виштовхала.

По той бік Десни з'явилася жінка, гукаючи перевізника. Грицько, не закінчивши розповіді, скочив у човен, поплив, а Максим пішов собі понад берегом далі. Те, що він зараз почув, мимоволі його схвилювало. Не раз хотів побачитися з нею, та все не траплялось такої нагоди. Правда, був він у неї в хаті ще раз, коли односив копію портрета, але Галі тоді, на превеликий жаль, не застав дома. Передав портрет матері. Поставила вона його на столі, а сама очей не зводить з доньки.

— Скільки ж вам за роботу платити?

— Нічого... Це їй від мене... На згадку...

Захопившись малюванням, Максим не мав змоги бувати біля ріки. Купатися ходив лише увечері, коли вже на Десні й деснянських берегах горіли засвічені бакенщиком ліхтарі.

Три тижні не зустрічався з Галею. І зараз Грицькова розповідь зворушила Максима. Наче хто цілющої води влив йому в душу, окрилив її, сповнив щастям...

У берег плескались хвилі. Поривчастий вітер зривав з ліз і верб пожовкле листя, і його несла па собі вода за течією. Максим тільки перемерз добре і, не піймавши жодної рибини, пішов додому. Сів був працювати, а Галя так і стоїть у нього перед очима. Післязавтра Максим уже виїжджатиме до Києва, отож сьогодні треба конче побачитися з нею.

(Продовження на наступній сторінці)