«Сповідь» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Сповідь»

A- A+ A A1 A2 A3

— А воно-то й так, — мовив покірно. — Відпустіть мене, бо не знаю, як і додому дістатися.

Уклякав переді мною: худе, костомашне, якесь аж сіре тіло, темне від засмаги обличчя з дурними очима, він весь аж трусився, не маючи сили відірвати від мене погляду.

— Гаразд, відпущу, — сказав я. — Але з’їси мені тут землі, що й у рота не візьмеш горілки. Що вже ніколи не спатимеш під тином, що не битимеш жінки і не виноситимеш із хати добра...

Козак ще більше затремтів. Подивився на мене так, ніби ось-ось вискочать йому з лиця очі.

— Ге! — сказав. — Чи ж чорт може таке казати?

— Потім роздумаєш, — сказав я. — Мого приходу, нечестивцю, маєш чекати... їж землю і клянись!

Він слухняно схопив жменю землі й запхав її до рота. Жував і дивився на мене, і я вже й справді почав побоюватися, що лусне він отут, переді мною.

— Клянусь! — прошамкотів він, бо мав повний рот землі.

— А тепер тікай! — ревнув я. — Тікай і не зупиняйся, доки буде в тебе сила бігти!

Козак підстрибнув на цей покрик, наче заєць. Зразу ж кинувся бігти, незграбно мотиляючи костомашним тілом, адже й досі був допряма п’яний. Я стояв незрушно й німо дивився — мене раптом почало трусити. Не від злості і не від сміху — якось дивно й бридко мені стало.

Це дійство виморило мене до решти, отож я доповз до якогось ярка, натягнув на себе козакову одежу і ліг, задивившись довгим поглядом туди, де стигли потріскані, мені здавалося, крижані зорі і де безгучно гуляли піднебесні духи. Мені хотілося заспокоїтися, увібрати в себе ніч, дихати нею і знайти сяку-таку рівновагу, яка дозволить спокійно прийняти сон. З одного боку, вчинив я добре діло, злякавши лайдака і наставивши його на істинну дорогу; може, станеться диво, і він проведе рештки свого життя благочестиво, сподіваючись до себе обіцяного приходу. З другого боку, вчинив я це добре діло, маючи намір простісінько обікрасти цього чоловіка, тобто добре діло моє чинилося від поганого. Той гультіпака, може, довго трюхикав по дорозі голий і переляканий, і це йому я перекинув свою муку: як дістатися непоміченим додому. Має ховатися од людей, скрадатися, має з’явитися жінці на очі отаким жалюгідним, має, зрештою, щось оповісти про свою пригоду — здається, на цій землі народиться ще одна химерна оповістка. Отже, не радів я з доброго діла, яке вчинив, бо те добре діло било нещадно другим кінцем мене.

Я не покинув думки повернутися додому, бо це було єдине, що мені залишалося. Не знав, однак, чи зрозуміють мою невиразну мову рідні мої, як не зрозумів той дядько, котрого я перестрів. Не знав, чи вдасться мені чимось з’явити, що я — це я, що мене не треба боятися, — але як мають мене упізнати?

Вже споночіло, і я почав прокрадатися до міста. Зашкодити мені могли тільки собаки, отож я поклав добиратися через леваду, до якої прилягала й наша садиба. На вечір ледь-ледь приморозило, місяць стояв серед неба білим князем, довкола стигло нерухоме повітря, я біг дорогою, легко торкаючись землі і пильно стережучись. Однак на шляху до міста не зустрів ані душі, тож без пригод дістався до міського паркану. Біля хат спокійно валували собаки, де-не-де світилися вогники: люди вже облягалися. На вулиці спалахнула парубоцька пісня, на неї відповіли співом дівчата, чулися голоси, сміх: починалися добре знайомі мені забавки. Я прослизнув через дірку і почав скрадатися залитою місячним сяйвом левадою. Пахло ледь-ледь примороженою землею, левада лежала на низькому, і я вряди-годи ступав у мокре. Дзвінко, як на мої вуха, плескотіла вода, я завмирав, боячись привернути до себе увагу. Але було спокійно, і я погнався швидше, без перешкод прискочивши до своєї садиби. Спинився, щоб роздивитися, — на мене дихнуло осіннім садом, що догублював останні листки. На вулиці, далеко звідси, так само бавилися хлопці й дівчата, і я вперше згадав про свого пса — чи впізнає він мене і чи не наробить ґвалту. Шалено тіпалося серце, я хвилювався, та й страх мене обіймав. Крадьки рушив між дерева, від місяця тіні гілля схрестилися на землі, і я ступав по них, намагаючись не хруснути й бадилиною. Стежка вабила мене туди, в глибину садка, де провів я не одну затишну годину і де любив солодко спати вліті. Ось він, мій дім, ось дерева, кожне я знав, тут я працював, обкопуючи їх, і збирав плоди. Тут росли квіти, які сіяла моя сестра, — дивно, що зараз все це неживе. Дивно прокрадатися до себе додому і не знати, що тебе там чекає, дивно знати, що у цьому тихому царстві, де завжди почувався господарем, — ти тільки гість, і, здається, небажаний. Дивно переконуватися, що тебе тут можуть не впізнати, а може, й захочуть каменем у тебе жбурнути. Я спинився і побоявся йти далі. Побоявся спитувати долю, адже в мене лишалася тільки одна надія — надія на рідний дім і на рідних мені людей. Була вона хитка, нерозумна, але не міг я її позбутися самовільно. Хто зна, що чекає мене попереду, одне мене зараз турбує: приймуть мене тут а чи ні?

Всі звуки, що долинали до мене, вмерли, поступово вмирали настороженість моя і страх; мені здалося, що диво дивне бачу: листя на дерево повертається і ростуть на ньому соковиті плоди. Все небо срібними яблуками покривається, а місяць серед них аж тремтить, так хоче подивитися, що ж тут діється. Я сам тремтів, адже знав: вигадую собі і сад цей, і листя, і плоди. Вигадую казку, яка така ж даремна, як і всі казки у світі; з очей мені покотилися раптом сльози. Ніколи не був я тонкосльозий, але як тут стриматися, коли в тобі відчай і сподіванка, страх і радість од того, що ти нарешті вдома. Що мій страшний сон може закінчитися, прийду зараз додому і, жартуючи, оповім його домашнім. Мене пригостять смачною вечерею, і я зможу лягти в знайому постіль, не думаючи, що буде завтра. Бо завтра має бути те, що було вчора, бо я повертаюся в уладжений світ, у якому жити легко...

Я стояв, сторожко вбираючи в груди повітря, і мені запахло зів’ялим листям і яблуками. До мене потяглися гілки мого саду, тиша стояла навдокіл глибока і свята. Тоді я дозволив собі заплющитися, а коли розплющився, не міг не зирнути з німим проханням у небо. Не міг не помолитися його позачасовій глибині, не міг, зрештою, не зирнути в очі сумного брата мого — Ведмедюка . Чи ж можу я, брате, прошепотів, спитатись у тебе: які зорі супроводжують долі таких, як я? Чи ж ти живий, там, у небі, Ведмедюче, і чи маєш силу мені допомогти? Чи можеш ти заспокоїти моє серце, а коли ні, чому такі червоні в тебе очі? На добро мені дивишся чи на зло? Я здригнувся, бо побачив і справді серед неба пару очей, з яких потік раптом густий червоний пучок проміння. Це було як провіщення, але провіщення чого: спокою чи тривоги? Чи довго ще мені блукати в цій дикій подобі і чи приймеш ти мене за співподорожника, Ведмедюче? Дивні то речі, але саме це відчув я на рідному обійсті, моє серце заплакало раптом — недовго міг я себе отак дурити. Отож і вдивлявся в той химерний відсвіт, у візерунки зір — не міг не попросити в них помочі і співчуття.

Дрібний трем пробіг мені по тілі. Я відчув, що весь витягаюся туди, в небо, що мене починає наливати вічний вогонь, якого ми не розуміємо, але на який завжди клали свої сокровенні сподіванки. Чи не легше було мені вмерти тут, у порожньому саду, який відродив своє, вмерти тілом, а свідомість свою переселити у той вічний вогонь? Чи не легше податися по тій тонкій нитці променя, яку милостиво спустив мені Ведмедюк, — йти на дорогу без кінця! Я не вірив, що повернувся до рідного порога, адже не в силі це моїй. Я не вірив, що мене тут радо зустрінуть, бо не знають мене тут. Я тільки нежданий гість, тільки тимчасова з’ява, але в мене в грудях тріпоче живе серце.

Не відаю, що вдіялося в тому саду, може, й справді я на хвилю вмер, може, й справді пішов од свого такого чужого мені нового подіб’я, може, й справді в житті чудо — не казка, а щось із незвичайного і збувається; мій дух, моє "я", оте щось мале й невагоме, моя надія, мій біль, моє бажання зрозуміти щось у собі й у світі — все те, що складає добре в нашій іпостасі, відірвалося від мене й попливло. Змовкли голоси парубків і дівчат на вулиці, бо вулиці, по яких рушило моє розтривожене "я", мали спорожніти. Зрештою, це було не моє рідне, а незнайоме місто, довкола затремтіло кришталеве, таке прозоре, повітря. Це була вулиця, по якій блукають нічниці й людські сни. Я побачив перед собою далеке замчисько на крутій кам’яній горі, хоч в моєму краю не існує кам’яних гір. Будівлі ліпилися тут одна до одної і здавалися гніздами дивних пташок. Я йшов між двох прямовисних стін, і біля моїх ніг тихо жебонів струмок. Я вийшов на торговий майдан, але ніхто на ньому не продавав і нічого не купував. Я ж ішов до замку — кам’яний і непорушний, він висів над містом, виставляючи, як гнилі зуби, поруйновані бійниці і вежі. Безшелесно плив я серед ночі, бо знав: той замок — це і є пристановище Чорного Чоловіка. Над головою в мене зашелестіли крильми кажани, я знав, що це перші вісники Чорного Чоловіка. Я почув, що біля мене хтось зачаєно дихає: сірий великий пес — той, котрий сторожить велетня. По дорозі мені почали зустрічатися чорні козли, які бігли, наставляючи роги, але я пройшов повз них як тінь. На мене почали гавкати чорні пси, а коти попіднімали зтрублені хвости й жахко на мене зашипіли. У грудях мені заболіло, бо я раптом здогадався: той замок — це і є Чорний Чоловік, це він висить над містом — світом нашим, це він тримає його у страху. Він не проти ворогів зведений, а супроти міста, і тільки я один зважився вийти на нього.

(Продовження на наступній сторінці)