«Запалівська історія» Олекса Слісаренко

_ Дядьку Якове! Більшовики приїхали, вас требують!..

Сіру пелену з Яшчиного обличчя немов хтось здув. Просвітлились очі, ноги забули про нічну втому...

Вийшов на двір:

— Скажи, що йду!..

А в хаті, шукаючи шапку, задерикувато приказував:

— Подивимось, хто кого халащатиме!.. Скуштуєте від Яшки!..

Ми з Митькою раділи не менш за Яшку, а Махтод мимрив своє, немов кашу розмазував:

— Ну, що там? Радіють!.. Люди як люди... зі зброєю всі однакові...

— Мовчи ти, малаканський віхоть!..— озлився Митька.— От виріжуть тобі яйця, побачиш, чи однаково!

Яшка випередив нас, і ми з Митькою бачили, як він зайшов за першу хату.

— Ходімте швидше, дядьку Пархоме!..— тягнув мене Митька, але швидко йти не можна було. Болото лізло у драні чоботи, ноги липли на сухішому та сковзались.

От і село. Назустріч нам ішла баба підтюпцем, поспішаючи до двору, а зобачивши нас, помахала рукою, а сама швиденько заскочила до хати. Коли ми наблизились, вона з сіней махала нам руками, щоб ми швидше йшли до неї.

Біля сіней почули ми шепіт: "Швидше ховайтесь... Яшка забрали... то й вас заберуть..."

Ми почули недобре й зайшли до сіней.

— Ой діточки мої,— приказувала баба, коли ми опинилися в хаті.— А він проклятущим ще й каже: "Бандити, каже, повз тартак проїхали звечора... Ви, каже, товариші, ще Доженете їх!.." Ой, пропав чоловік!..

Ми ступнули до дверей, але баба загородила дорогу:

— Ой, не ходіть, бо й вас заберуть!..

Виявилося, що бандити взяли Яшку на "пушку" і зараз повели до лісу. Питали й про мене і, здається, навіть поїхали двоє за мною на тартак.

Справа оберталась на гірше. Ми радилися з Митькою, що робити...

Вечір насувався і волочив за біле волосся тумани через багна та ліси.

Кошлатіли хмари і зливались із пітьмою. Треба було біг-Ти до волревкому й сповістити. Може, якусь підмогу вишлють.

Митька пішов, а мене завели бабуся в клуню.

— Спи, синку, тут... закопайся в солому та от кожухом укрийся... не замерзнеш...

Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров'ю капала з неба на землю.

Під кожухом було душно — скинув. Голова горіла. Непокоїла думка про тартак.

"Треба збігати розпитати, чи був хто..."

Тихо одхилив ворота в клуні й подався городами.

Обережно підходив до тартака. Але темно навколо, нічого не розбереш. Підійшов до вікна — стукнув.

— Хто там?..— голос Махтода.

— Вийди надвір...

У сінях зашаруділо, і вийшов Махтод.

— Ти сам?..

— Сам...

— Ніхто не заходив?

— Ні, нікого не було. А ти де це був?

Я нічого не відповів і тільки посунувся далі в сінці...

— Яшку Чухрай забрав у ліс... Митька до волревкому подався...— казав я пошепки і чув, як у пітьмі важко дихав Махтод.

— Так... так... Не жалкую я...— голосно сказав він.— Коли ти зло людям чиниш — не сподівайся добра...

Далі він проказав, не передихаючи, довге речення з святого письма.

Я стояв, збитий з пантелику. Мені хотілося чимсь важким розбити цю тупу голову, гостро образити його, але слів не було. Нарешті я кинув у темряву:

— Підітрись ти своїм "святим письмом". Бидло!..— І хотів іти, але думка про те, що Яшка зараз, може, конає У муках, перевернула все всередині.

У сінях було тихо. Тільки хлюпостав дощ та сосни шуміли за хатою, та Махтод хлипав, немов його душила ікавка. Серце прискорено билось...

— Махтоде, ти не сердься... Я по-товариському...— *gt; намацавши його руку, міцно стиснув його сухі пальць."

Махтод мовчав, тільки рука йому тремтіла.

— Коли хто питатиме, скажи, що в баби Якимихи.."

Треба бігти, а то щоб... Серце обірвалось, ноги заніміли. З хати чути було, як хтось обережно постукав у шибку. Махтод пхнув мене в куток, а сам одчинив двері.

— Хто там?..

У пітьмі хтось зашльопав по калюжах.

— Це ти, Махтоде?..

— Я.

— Яшка! Яким робом? Що?

— Втік... забіг попередити... тікайте й ви... нахвалялись, що поб'ють...

— Заходь до хати. Спочинь...

— Ні, зараз треба тікати, бо, може, через годину будуть...

— А коли зараз, то зараз... Махтоде, збирайсь.

— Нікуди я не піду... Я зла нікому не заподіяв, то й мені не буде... ідіть собі...

У голосі звучала рішучість та впертість фанатичної людини. Нема чого робити — треба йти самим.

— Прощавай, Махтоде!..

Махтод не відповів. Ми мовчки прямували городами до Якимишиної клуні.

По коліна у воді перейшли Орел.

— До ранку з Запалівки вийти не можна буде...— сказав Яшка.— Мені хоча б тиждень полежати.

— А що, хіба хворий?

— Побили, сволочі... голову розбили та руку вибили... Шомполами, курви... пошмагали...

— Дуже болить?..

— Дуже...

До клуні доплентались і закопались у сіно. Ех, і спалось же! Так тільки сплять діти, герої після геройських вчинків та злодії, що втекли з шибениці в той час, як петля вже висіла над головою.

На ранок нас розбудили голоси на вулиці. Чути було:

— Одмикай,— каже,— та мовчи, бо застрелю...

— І багато?..

— З усього кутка...

— З тридцятеро коней...

— От шельми!..

Якимиха тихо відчинила ворота й просунулась до клуні.

— Спите? — запитала пошепки. Я одгукнувся.

— Що то за галас?

— З усього кутка повстанці коней забрали, сьогодні вночі. Ви сидіть тихо, щоб ніхто не знав,— додала вона, але раптом побачила Яшку й сплеснула руками: — Ой матінко, цариця небесна!., де ж ти взявся?..

Яшку довелося обмити та зав'язати голову чистим рушником. Рана на голові була невелика — шомполом ударив один, гірше було з рукою. Вона висіла як нежива. Яшка не міг її підвести.

Бабі Якимисі припало бути хірургом, і Яшкова звихнута рука була поставлена на місце.

Варена картопля повернула нам потрачені за ніч сили, одежа висохла, а чоботи Якимиха забрала сушити в хату.

Баба Якимиха — літня жінка. Чоловік її давно помер, а син був у Києві "у камисарах", як казали на селі.

Ото вже з рік вона не бачила його, бо приїхати йому на село не можна, небезпечно.

На вулиці говорили двоє:

— Так на сходку?..

— Атож...

— Ні чорта з того не вийде.

— А мо', й вийде?

— Побояться... Розійшлись.

Баба Якимиха казала:

— Нахваляються в селі, щоб бандитів зловити, коней од-бити, та, мабуть, побояться... У Діхтярях минулої ночі теж десятеро коней забрали...

"Чухрай формує кінноту,— думав я.— От коли б швидше Митька привів підмогу".

Але Митька нікого не привів. Волревком бандити розігнали і сам Митька ледве не попав до їхніх рук.

Пізно вночі прийшов Митька до Якимихи, а та провела його до нас. Махтод направив. Побито його. Під оком синяк, а на щоці смуга од нагая. Каже, двоє якихось про нас питали, та він не сказав...

Мене охоплювала паніка. Ми тут у бабиній клуні сидимо, а навколо болота, річки розлилися, в осінню повідь легко чоловіка піймати в Поліссі. Бандитські загони навколо бродять і, певне, пильно доглядають усіх доріг.

— Ех, хлопці, коли б швидше морози — втекти б звідси!.. Казала баба, що сходка була, та ні до чого не добалакались. Коли б ще Дігтярі пристали, а самим затівати боязко...

Про нас у селі ніхто не знав.

Спали ми другу ніч неспокійно. Тільки Митька висвистував носом якісь задьористі музичні уривки.

В голові моїй з якогось часу снувалась одна думка. "А що, коли б зробити мобілізацію?" Присунувся ближче до Яшки.

— Яша!..

— Що?..

— Ти ж голова комбіду... Оголоси мобілізацію... Яшка, видимо, оторопів з такої пропозиції. Довго мовчав, а нарешті:

— Та яке ж я право маю?..

— Е, брате, звідси до права верстов двісті, скачи — не доскачеш...

І справді, чому б не зробити так? Хлопці пішли б, щоб повернути забрані коні, або захистити ті, що ще не забрані. Самі вони бояться, а коли мобілізація, то інша справа...

— Нічого не вийде...

— А спробуй.

Я почував, що Яшка вагається. І * справді, яке право?

— Підберем з десяток хлопців надійних,— нашіптував я,— та й почнем.

— Боюсь я,— одверто признався Яшка.

— Не бійся, скажемо, що од волревкому наказ такий, Митька переказав...

— Не повірять...

— А коні хіба не в них забрано? Повірять. Це був нейсильніший аргумент.

— Ой, задасть тоді Яшка Перець перцю злодюгам!..— розпалював я мстиві почуття.

Тепер, коли давно те минуло, я зрозумів свою роль: я пришив до штанів революційної історії ґудзика — ім'я Яшки Перця.

На ранок Яшка здався. Ми склали списка надійних хлопців, а Яшка посміхався у свого попелястого миршавого вуса.

Надвечір відбулися таємні збори. Баба Якимиха поодинці скликала хлопців до клуні, і вони здивовано розпитували нас.

(Продовження на наступній сторінці)