«Позолочене оливо» Олекса Слісаренко

Він на мить замовк, прислухаючись до монотонного гуду надворі, і казав далі так само монотонно:

— Я на власному житті пересвідчився на цьому. Хіба не була віра в національну незалежність, од якої нібито випливають усі вигоди для нації й культури? Була, і не тільки для мене; а виявилося, що та державність не що інше, як шахрайство... А хіба ми всі не горіли бажанням бачити революцію? А хіба ми не прагли повалити самодержавство? Ще б пак! Ми ж розуміли, що то олив'яна річ, яку нам видають за золото, позолочене оливо, а не щось більше... Ми шукали щирого золота і прагли революції... Ну, і що ж? Знайшли ми золото? Спочатку думали, що знайшли: Україна — незалежна держава! Ми гордовито, як людина, що придбала позолоченого годинника, замість щирозолотого,— вважали себе за багатіїв, і раптом хтось перед нашими очима поскріб по тому золоту ножиком скепсису — і виявилося, що він з щирісінької міді.

Поручник глухо, ніби собі всередину, засміявся:

— От зараз і більшовики тішаться своєю пролетарською державою. А хтось та поскребе те оливо ножиком — і виявить його справжню незолоту природу...

Чаленко }мовчки слухав і щодалі більше переконувався, що має справу з людиною, яка у своєму нігілізмі дійшла краю. В голові йому промайнула парадоксальна думка, що з таких от саме поручників виходять прекрасні шахраї, політики й поети...

— Знаєте, Спенсер в одному місці сказав: немає такої Політичної алхімії, що б могла оливо людської натури обернути на золото... Я добре пам'ятав ці слова, але довго 1* не розумів. Тепер я тільки збагнув їхню мудрість...

Поручник замовк.

— Немає нічого дивного в тому, що людство, йдучи уперед, бачить свої помилки,— сказав по довгій мовчанці Чаленко.— Це природний стан речей. Ви кажете, що все *иття наше не що інше, як позолочене оливо, ви вбачаєте оливо в найкращих проявах людини, але одкиньмо абсолютні оцінки,— бо це ще лише абстракція,— і почнемо вимірю, вати поглядну вартість речей... Так, поглядну вартість, бо лише така вартість є, а ваші оцінки — міраж, фікція, вигад, ка мрійника, ізольованого від життя...

Чаленко махнув рукою на конспірацію. Село спало оточене промоклими осінніми полями, у нього в руках наган, і плювати йому на поручника, хто б він не був.

— Християнство, яке ви взяли за приклад, було не що інше, як позолочене оливо,— зараз ми це знаємо, але скажіть, будь ласка, хіба християнство так-таки й не відіграло поступової ролі в житті людства? А справа в тому, що ви підходите до питання, як найчистіший ідеаліст, шукаючи в речах абсолютного, ну, скажімо, золота, чи що. Звичайно, абсолютного в природі нічого немає, а тому грунт для скепсису, схожого з вашим,— добрий... Для мене справа не в тому, з чого річ зроблена, а яку вона роль може відіграти в житті... Ви викриваєте олив'яну природу держави національної, і для вас боротьба за неї є нуль. Коли мислити абсолютами, до іншого й не дійдеш. Ви забуваєте про поглядну вартість, а коли б ви про неї не забували, то вам було б ясно, що навіть невдала спроба будувати державу є плюс у балансі ідеї національної держави. Коли б ви про це пам'ятали, то й позолочений годинник мав би якусь ціну, бо він все-таки годинник — і може стати в пригоді людині... Ви кажете, що не тільки ми, а й більшовики замість золота мають позолочене оливо, але подумали ви про те, що в стремліннях робітничого класу навіть більшовицьке оливо є плюс у балансі... Нехай Паризьку комуну знищено, але, скажіть, ця справа хіба не записана, як якийсь там плюс в історії певних ідей? Безперечно, це так; і коли б більшовиків скинули і владу перебрав би хтось інший,— то нікому не сила Жовтневого перевороту викреслити з балансу комунізму... Як бачите, ми з вами маємо протилежні погляди. Ви шукаєте абсолюту, а я на той абсолют чхати хотів,— не він мені важить, а поглядна вага речей.

— Діалектика, значить?

— Так, коли хочете, діалектика.

— Діалектика в моєму розумінні то є найпохабніша система обкручування людей. Вона мені гидка, ваша Д*а" лектика...

— А мені смішні ваші абсолюти... Це щось подібне до квадратури кола й навіть гірше...

"Чого це я взявся доводити? — подумав Чаленко, і почуття непоправної помилки занепокоїло його.— Хіба ж не ясно, що цей тип домагається його, Чаленкової, одвер-тості, бо інакше до чого тоді вся оця балачка із грою в щирість?"

Чаленкові захотілося втекти від цієї людини, щоб більш не зустрічатися, а піймавши себе на цій думці, він почав заспокоювати сам себе: "Злякався? Думає, що цей парубійко — геніальний дойда? Кинь дурниці! Звичайнісінький собі інтелігент, та й годі!.. То ж тільки талановитий шпиг міг навмисне вести таку розмову, з розрахунком викликати на одвертість..."

— Мені пригадується,— почав поручник по довгій паузі,— один випадок з мого дитинства... Батько мене важив на десятичній важниці, а я зняв черевики і держав у руках... Я конче хотів зважитись без черевиків... Насилу батько розтлумачив мені, що, держачи черевики в руках, я все одно що важусь у черевиках... Мені цей випадок пригадується завжди, коли хто говорить про діалектику...

— Чому? — не зрозумів Чаленко.

— А тому, що коли б Архімед був діалектик, то він, напевно, почав би будувати підойму на землі, щоб повернути землю ж... На щастя, з Архімеда не був шарлатан і він обіцяв це зробити, маючи точку опертя поза землею...

— Але, даруйте мені, при чому тут діалектика? — вигукнув Чаленко своє запитання з пітьми.

— Я, може, неясно сформулював свою думку... Поясню... Творча особа, для виявлення своєї будівничої акції, мусить мати якусь абстрактну точку, з якої життя можна розглядати, як жучка на шпильці... Та точка мусить бути вища за всі умовності, хоча б вони і звалися ідеологіями... Такій особі, певна річ, нема чого шахраїти, взиваючи це діалектикою. Вона комбінує з розрахунком на тисячоліття... Це точка найвищого творчого скепсису, того скепсису, без якого немає ні геніального художника, ні політика, ні вченого... Ця точка, що лежить поза нормами,— Далека від діалектики крамарів, що хочуть обшахраїти ^иття...

Поручник замовк несподівано, немов вщент виснажившись.

Чаленкові здавалося, що старшина чомусь побоявся Доводити свою думку, а тому й сам утримався від оцінок Цієї сумбурної теорії. Знов у голові зароїлися підозріння, і він ухвалив, приспавши поручника, непомітно зникнути. Навіщо рискувати? І без того досить риску. А поручник, безперечно, провадить розмову, щоб викрити його, та Чаленко не такий дурень, щоб датися обдурити себе!

Поручник так само щось думав. Видимо, він задовольнився з розмови, вирішивши, що його бесідник дурень і нема чого "метати бісер", а краще спати.

Чаленко, умощуючись спати, намацав револьвера і підсунув його так, щоб вмить можна було при потребі вихопити. Хотілося ще подумати, та думки чіплялися одна за одну й ніяк не могли розминутися. Голова важніла, і сон плутав свою павутину.

Поручник, що мав вартувати, теж куняв, тримаючи в кишені парабелум.

Раптом павутиння сну розірвав несподіваний стук не то воріт, не то коліс і тупіт коней на дворі. Поручник і Чаленко схопилися з місць, нічого не розуміючи. Кожен мав зброю напоготові, але кінський тупіт потроху затих, і монотонний шум дощу більше ніщо .не порушувало.

Поручник підійшов до вікна і почав удивлятись у темні шибки. Знадвору давила вогка пітьма, криючи діла й речі.

— Що це таке? — пошепки промовив він.

— А дуже проста справа,— наші візники втекли!

Ця думка з'явилася в Чаленка майже разом із словами. Можливо, вона десь у підсвідомому чекала на слушний момент і тепер виявилася певна й безсумнівна.

— Не може того бути! — закипів поручник, але, подумавши, додав: — А втім, чорт його знає. Може, й так, як ви кажете. Треба вийти подивитись.

Старшина відчинив вікно і обережно виліз у двір. Чаленко стежив за ним, аж поки той не зник у темряві. Потім став, очікуючи, коло вікна.

— Нема ні коней, ні екіпажа... ворота відчинені...-^" прошепотів старшина, влазячи в вікно. Він помацки Дійшов до ліжка, опустився на солому.

— Сволота...— ледве чутно промовив він і злісно плюнув.

Через одчинене вікно вривалося нудне шарудіння Д0-щу, і здавалося, що й там хтось у холодній пітьмі теж прокинувся й не може заснути, ворушачись на соломі. Чаленко тихо зачинив вікно і сів на своє ліжко.

— Становище кепське. Видимо, ця сволота прочула, іДО близько є банда, і втекла до неї... А коли справді банда недалеко, то нам небезпечно тут вилежуватись...

Поручник замислився й лежав, спершись на лікоть, спиною до Чаленка. Час од часу він глибоко зітхав, і Ча-ленкові здавалося, що поручник винуватить його за втечу візника.

"Чого доброго, попадеш з цим типом у лещата до якоїсь ватаги, а там доводь, що ти не той, за кого тебе вважають,— думав він і шукав виходу.— Треба майнути при першому зручному випадкові через вікно, а до світанку буду верстов за двадцять... Шукай тоді вітра в полі".— І, наче впіймавши думки Чаленкові, старшина діловито-спокійно промовив:

— Треба нам, добродію, тікати, і як можна швидше. Що скоріше ми виберемося звідси, то краще. Правильно я говорю?

— Та й моя така думка...— згодився Чаленко і пожалкував, що йому на цей раз не вдасться розлучитися з поручником.

— Револьвери нам, звичайно, доведеться викинути, як тільки виберемось звідси, в усякому разі, не пізніше ранку. Мені треба передягнутися, а от документа чорт його знає, де добути!

(Продовження на наступній сторінці)