«Позолочене оливо» Олекса Слісаренко

Старшина підвів голову і в присмерках оглядав місцевість. Чаленко теж прокинувся. Йому захотілось злізти з цього екіпажа і йти пішки, бо якась тривога почала непокоїти його. Він скоса подивився на старшину, потім витяг годинника. Було вже нерано, і повітря над полями гусло осіннім смерком.

— Треба, певно, вже думати й про ночівлю,—сказав Чаленко, немов ненавмисне.

— Ночувати будемо в Мар'янцях... Там на мене очікують,— відповів старшина.

— Та на вас то очікують, а от на мене, мабуть, ид° ні! — сміючись відказав Чаленко.

Старшина спідлоба подивився на супутника — нічого не відповів і одвернувся.

"Що це може означати? Коли ти не хочеш, щоб я далі їхав,— скажи",— думав Чаленко.

Потім він уважно перевірив усі свої вчинки отут, в екіпажі, і дійшов висновку, що не міг викликати будь-яких підозрінь з боку старшини.

"А проте чорт його знає! Може, щось і ляпнув не до речі? Може, поводився не так, як належить учителеві?" В усякому разі, поведінка старшини йому не подобалася.

— А скажіть, скільки од Кам'янця до Житомира верстов? Може, знаєте?

— Зараз точно не пригадаю, але здається, що триста...

— А точно не знаєте?

— Ні, не знаю,— знизав плечима Чаленко.

Розмова знову увірвалася, але ненадовго. Видимо, настрій старшини покращав, і він заговорив веселіше.

— А мене одно тільки й тішить... Подивлюсь на всю цю єрунду, що твориться навколо,— застрелився б, а окинеш оком нашу культуру — і легше на душі стає... Не велике воно, а яка сила відчувається! Дай до нього школи, університети, академію — і ми так двинемо, так двинемо, що й ну!

Чаленко помітив, що добре прихована спостережливість таїться за байдужим поглядом старшини і щось театрально роблене звучить у його пафосі, коли він говорить про культуру. А можливо, це од того, що розмову старшина почав так раптово-несподівано?

— Ви, між іншим, читали останню книжку поета М.?

— Читав,— не встигши зібратися з обережністю, сказав Чаленко і через мить додав: — Попович у Сухарівку привіз із Кам'янця...

Старшина ще пильніше подивився на Чаленка і замовк, так ніби одержав вичерпну відповідь на всі свої запитання. Тільки хвилин через п'ять, засунувши руки глибоко в кишені, він з іронічною посмішкою повернувся до Чаленка.

—■ Ну, навіщо вам було додавати про те, де ви взяли книжку? Коли вже ляпнули, що читали, так треба було мовчати, доки я не спитаю. А то, виходить, стилю не додержали!..— Він засміявся, як, певне, сміється, по-своє-^•У" по-котячому, кішка, піймавши мишу. Чаленко, ніби нр розуміючи його слів, підняв здивовано брови. На облич-41 йому можна було помітити зле приховане замішання, ^ згуслі вечірні присмерки крили те замішання од старшини.

Чаленко ухвалив до кінця вдавати здивованого незрозумілими словами наївного провінціала.

— Як то стилю не додержав?

— А так-таки й не додержали... Але що про це говори-ти!..— байдуже махнув рукою старшина.

Чаленко знизав плечима. Він добре розумів усі заїзди старшини — це були звичайні способи слідчих і шпиків усіх часів і народів. Він був тепер свято переконаний, щ0 старшина не вірить у його "учительство" і, почуваючи себе викритим, вирішив твердо додержувати своєї "фальшивки".

Над полями вже смеркалось. З заходу посунули важкі чорні хмари і повійнув вітер.

— Е-ге-ге! Кузьмо, а чи не доведеться нам заночувати на Вовчих хуторах? — звернувся старшина до візника.

— Та, мабуть, що так... Коні вже пристали...

— Ну, то поганяй до Вовчих...

Коні, немов відчуваючи незабаром спочинок, побігли швидше, а хмари ззаду насувалися й насувалися. Вітер щодалі дужчав, і довелося натягти міцніш кашкета, щоб не занесло в темні поля.

— Пане старшино, останні ваші слова просто збили мене з пантелику... Я не розумію, до чого вони? — тоном без краю наївної людини спитав Чаленко.

— Киньмо цю балачку...— Старшина нахилився до вуха подорожнього і пошепки сказав: — Знаєте, коли б ви були навіть більшовицьким агітатором, я б оце тепер вам нічого поганого не зробив і навіть не забажав би зробити... Гру програно...

Чаленко в темряві прикусив губу і мовчав.

Почав накрапати дощ, і довелося нап'ясти верха в екіпажі. Тепер уже нічого не було видно, і Чаленко радів, що хоч за своїми жестами не треба стежити.

Невдовзі осторонь від шляху зажевріло кілька вогників, і старшина висунувся з-під халабуди:

— То, певне, Вовчі?

— Вовчі, пане поручнику! — відповів голос із передка.

— Ну, то піджени коней, набридло волоктися...

Коли вже екіпаж гойдало на нерівній греблі перед селом, поручник, немов згадавши попередню розмову, сказав:

— На ночівлі поговоримо докладніше...

— А куди заїздити? — почулося з передка.

— Ну, звичайно ж, до попа...

Візник кілька разів зупиняв коні й розпитував у перехожих, де живе піп.

Виявилося, що треба тільки завернути за ріг, щоб потрапити до попового дворища.

__Панотець вдома? — питав поручник у якоїсь темної постаті коло попового двору.

— їх немає, а матушка вдома... Батюшка приїдуть незабаром, вони причащати поїхали.

— Ну, то веди до матушки!..

Матушка, дебела літня жінка, забачивши військового, перелякано дивилася на нього, поки врешті зрозуміла, що страшного нічого немає, а подорожньому старшині з товаришем треба переночувати.

— Заходьте, у нас місця хватить...— запросила вона гостинно.

Наказавши вартовому та кучерові як слід нагодувати й доглядати коні, старшина з Чаленком пішов до світлиці.

— Ви не турбуйтесь, матушко, ми все маємо своє, а нам аби десь переночувати в затишку...

Але матушка вже готувала традиційну яєчню, і за півгодини гості смачно вечеряли.

Незабаром приїхав і піп. Він спокійно поздоровкався з гостями, розпитав, куди їдуть і звідки, а задовольнившись не зовсім ясними відповідями, почав викладати чутки, що ними живе село. Виявилося, що село уперто вірить у прихід більшовиків і навіть передається версія, що вони вже забрали Кам'янець і підступають до Могилева.

— Господи, боже мій, і вмерти спокійно не дадуть! — хрестилася матушка.

— Хоч і неспокійно, зате напевне! — гірко усміхнувся піп.

Старшинами Чаленко сиділи мовчки.

— Ще, кажуть, верстов за двадцять десь узялися більшовики чи бандити. З нашого села, почувши про це, пішло кілька шпартачів, щоб вони світ за очі пішли! — СеРдито вилаявся піп і покаянно підвів очі д'горі.

~— Ну, а як селянство ставиться до всього цього?

~— Ох, і не говоріть про селянство! Я, повірите, вже ні 3 ким про політику й не говорю, не моє, кажу, діло полівка, моє діло — церква... Так єсть тут один босяк, хата — На курячих ніжках, землі тієї, пробачте, і до вітру сходи-Ти ніде, а теж своє свиняче рило сує. Тепер, каже, і в Церкві політика, і в попа у матні політика, скрізь політи-Каgt; політичний, каже, тепер час, і це, не соромлячись, таке при мені каже!.. Раніше б статечні селяни говорити йому, падлюці, не дали, а зараз або сміються, або мовчки тільки голови похнюплять...

— Колись було,— підхопила матушка,— кожна баба старається тобі догодити, а тепер "драстуй" не скаже...

Довго б ще виливала свої жалі попадя, коли б піп, помітивши, що гості куняють, не перебив її.

— Ну, ти, мати, стели гостям, та, мабуть, спати будем...

Незабаром гості лежали в окремій кімнаті на сіні, засланому широким селянським рядном. Блимавка кидала полохливі тіні по кімнаті. Подорожні роздяглися і лягли, вкрившися власною одежею.

— Потушимо лампу,— запропонував старшина і подув на світло, а потім, немов щось згадавши, звернувся до Чаленка.— Ви з нагана стріляти вмієте?

— А що хіба? Вмію...

— То нате вам нагана на всякий випадок, а в мене лишиться парабелум... Все, знаєте, може статись. Ми ж в орбіті війни...

— Я гадаю, що нічого особливого не станеться,— відповів Чаленко, намацуючи у пітьмі нагана.

— Не говоріть так... Час неспокійний...

У пітьмі старшина підійшов до дверей і тихо засунув засув. Потім шаблею підпер двері й ліг на своє місце поруч Чаленка.

— Як щось трапиться, треба тікати через вікно... А там у лозах сховатися легко... Я ці місця добре знаю...— пошепки казав поручник, а згодом додав: — Все ж, я гадаю, спати нам обом не слід... Поговоримо з годину, а там ви спіть, а я буду вартувати, а на ранок я трохи задрімаю, а вас збуджу на варту...

Поручник замовк. Мовчав і Чаленко, думаючи про свого сусіду. З якої це ласки він дав йому нагана? Адже ж він не вірить у його "фальшивку" і недвозначно висловив свої підозріння? "А що, коли це тільки спосіб піймати мене?"

Чаленко помацки пересвідчився, чи є набої в нагані. Він був набитий на всі сім куль.

— Ви чи не думаєте, що я дав вам порожнього револьвера? — спитав у пітьмі поручник, почувши цокання барабана і, не ждучи відповіді, додав: — Будьте певні — набитий...

— Та я, щоб якоїсь помилки не трапилося...— замішано виправдувався Чаленко.

(Продовження на наступній сторінці)