«Останнє слово» Олекса Слісаренко

По-друге, я довідався, що я невихована людина і моїй молодій дружині просто сором перед знайомими за чоловіка. Я справді пересвідчувався, що я невихований. Адже ж, не кажучи вже про танки, яких я не вмів, хоч убий, я не ладен був як слід, по-елегантськи уклонитись знайомим і просто, як хам, махав головою...

Я слухняно виконував усі накази моєї вихованої та шляхетної/дружини, що в розмовах із знайомими зробила мене круглим сиротою, батько якого, директор гімназії, давно помер. Я почав, здається, непогано уклонятися, як годиться поводився за столом, пристойно одягався і робив тисячі дурниць, від яких моє життя вкривалося чорними хмарами нудьги...

Потроху мої наукові товариші перестали до мене ходити, а одвідували тільки якісь панки сутенерського типу, пані й панночки, на обличчях яких, крім глупоти й хоробливої зарозумілості, нічого не зміг би прочитати найдосвідченіщий психолог. Багато їх було, тих "вихованих" і "шляхетних", що різнилися одне од одного тільки одежею та кольором волосся. Вони приносили якусь напружену метушню в квартиру, позували до гидоти одне перед одним, вихвалялися речами, що були мені не цікаві, як торішній сніг, заводили зо мною балачки на наукові теми, од яких мене нудило, але у відповідь я, під пильними поглядами дружини своєї, мусив привітно усміхатися і плести якусь несусвітну кашу...

Нарешті я не витерпів і покликав дружину на розмову. Я сказав їй, що вважаю за нею право вибирати собі друзів, яких вона хоче, але й сам від такого права не одмовляюся. Я признався, що дуже невисокої думки про всіх отих прилизаних йолопів і що мені гидко з ними не те що розмовляти, а й бути в одній кімнаті. Що вони, нарешті, мене нервують своєю тупістю та чваньковитістю... Одне слово, я щиро сказав усе, що думав про її гостей. Далі я взявся доводити їй, що вона недурна жінка і могла б, коли б захотіла, стати мені в допомозі, привчитися до лабораторної роботи, і що ця праця дала б їй далеко більше втіхи й задоволення, аніж оте тупе товариство.

Вона відповіла мені у підвищеному тоні, що згодом обернувся на гістеричну бурю. Я дізнався з окремих вигуків, що я, як і належить хамові, покладаю свої дурнячі науки над вишукане товариство, що я ладен обернути її на куховарку чи на якусь там служницю в лабораторії, що я, не вміючи поводитися в шляхетному товаристві, хочу вигнати всіх її пристойних друзів з дому, тих друзів, що я мусив би ними гордитися...

Я не мав охоти далі слухати і попросив її покинути мій кабінет. На це вона відповіла не зовсім шляхетною обіцянкою побити мою дурнячу машину на моїй голові...

Одне слово, моя розмова кінчилася гидотною сценою...

І від цього товариства, що й далі наповнювало мою квартиру, і від командування дружини я буквально втік у свій інститутський кабінет і приходив додому тільки тоді, коли був певен, що "шляхетного" товариства у квартирі немає...

Нарешті Зіна породила дочку. Я був радий дитині. У мені прокинулися батьківські почуття, які негайно оплювала моя дружина. Виявилося, що держати свою дитину в присутності шляхетних гостей не годиться... Отут я вперше за два роки свого одружіння повстав і наробив бешкету. По-перше, я сказав, що мені плювати з високого дерева на всіх отих налакованих дурнів, що набридають мені своїми одвідинами. По-друге, я попрохав свою шляхетну дружину не заважати мені розпоряджатися своєю персоною так, як я того хочу...

Що було по тих моїх заявах, не можна описати! Я панічно втік до свого кабінету і два дні не приходив додому. На третій день, прийшовши, я зустрів замість дружини північний полюс — таким холодом вона мене обдала.

Я людина не позбавлена від природи гумору, і мені видалося смішним, що дружина на мої справедливі зауваження робила оту вульгарну сцену, та ще й тепер удає неймовірну образу. Я підійшов до Зіни і сказав, що треба кинути дурниці. У відповідь вона одвернулася мовчки і потому ще два дні ні слова до мене не промовила. Тоді я заявив їй, що коли вона вважає такі стосунки за нормальні, то хай живе з своїми уявленнями, а я знайду собі інший притулок.

Така моя декларація, видимо, вразила її в найболючіше місце. Вона залилася сльозами, а я стояв як дурень, кленучи той час, коли задумав повстати проти неї.

Треба сказати що мої погляди на життя та сім'ю склалися і зміцніли в оточенні студентської молоді, що по революції 1905 року ще не розгубила передових ідей часів "генеральної репетиції". Отож дружина для мене була перш за все товариш і співробітник. На практиці ж я не мав ані товариша, ані співробітника. Моя дружина була звичайнісінька собі міщанка з великопанського кола, для якої за передові ідеї правила мода на вбрання, за освіченість — уміння поводитись на балу. Отож я не став для неї ні передовою людиною, ні освіченою, бо на модах я розумівся зле, а на балах поводився неоковирно. Дружина моя вважала за свій обов'язок дорікати мені за це, та я, маючи інститутський кабінет за фортецю, терпів дорікання і тільки ^кілька разів спробував був довести їй, що і одежа, і хороші маніри — речі дешеві й не ними мусить пишатися культурна людина. Та ці розмови незмінно кінчалися дикими сценами, причини яких я ніяк не міг зрозуміти. Мене взивано і хамом, і бездарою, і хвальком... Мені щоразу за приклад наводилося якого-небудь дурня 3 добре зробленим проділом та в модному костюмі. Мене одягано в костюми, шиті на замовлення моєї дружини. Мені нав'язувалися модні краватки, від яких мені було сором. За спроби довести, що для моєї лабораторної роботи не потрібна ані модна краватка, ані костюм, Зіна тероризувала мене своїми сценами, і я, як дурень, ішов у модній краватці до лабораторії...

Та доки я відсиджувався в інститутському кабінеті, моє життя було ще нічого. А от одного разу, це вже під час імперіалістичної війни, в інституті забрали частину приміщень під шпиталь і професорів позбавили окремих кабінетів. Я мусив улаштовувати свій науковий кабінет дома. Отут і почалися справжні трагедії...

Треба було тільки мені взятися до роботи, як покоївка входила з моїм сурдутом та іншими речами туалету й пропонувала одягтися і вийти привітати гостей. Я кілька разів підкорився, а врешті погнав покоївку з кабінету і замкнувся на замок. З цього й почалося...

Не буду тут описувати всієї ганьби, що я її зазнав од своєї дружини. Вона, випровадивши гостей, вдерлася до мого кабінету і заліпила мені ляпаса. До такого ще не доходило. Я сторопів, але втримався. Тільки коли вона простягла руку, щоб схопити нещодавно сконструйований прилад, що стояв на моєму столі, з наміром кинути його в мене, я не втримався. Одним махом руки я викинув її з кабінету й зачинив двері.

Отоді я зазнав справжнього сорому. Я сів як очманілий в своє робітне крісло, і вся кров кинулася мені в обличчя. Я зазнав сорому, якого ні до того, ні по тому я не зазнавав. В убогій голизні стало перед мої очі моє життя, і я побачив там, в тому житті, свою ганьбу...

Як могло трапитися, що мене так ображає тупа міщанка? Як я, вчений і порядна людина, міг докотитися до такого ганебного становища?

Я почав перебирати все своє життя по ниточці, але пояснення не знайшов... І тільки згодом, заспокоївшись, я, здається, збагнув причину причин. Моя дружина має всі ознаки моральної дегенерації, властиві звироднілій дворянській касті. Цю дегенерацію поглибили й зафіксували вихователі, заходи паразитарної сім'ї і соціальне оточення. Зневага до праці і до тих, хто працює, умлівання перед усіма зовнішніми ознаками вищості й шляхетності. Істерія завершила все. Моя дружина перебільшувала все, як і належить справжній гістеричці. Свою убогу гімназіальну письменність вона зводила до масштабів найвищої ученості, своє уміння цвенькати по-французьки та носити модні сукні — вона вважала за справжню культурність. Дегенеративних дворянських йолопів вона вважала за справжню аристократію. І, навпаки, все, що стосується до мене, збільшувалося з негативними показниками...

Ці думки мене заспокоїли, як заспокоюють ученого вдало придумані гіпотези, що дають змогу систематизувати речі й явища. Та хоч як я заспокоївся, але в поведінці моєї дружини було щось, якась маленька рисочка, що я її не міг зрозуміти і зрозумів тільки згодом, на жаль, дуже пізно.

Кожен справжній професіонал — людина героїчна, що покладає свою працю над особисті інтереси та над інтереси своєї сім'ї. Я був професіоналом і, бачачи, що моя робота в таких обставинах стала під загрозу, ухвалив порвати з своєю дружиною раз назавжди. Я не хотів падати з височини, на яку піднесла мене моя наука.

Мавши дружину, я не мав друга і товариша. Я не мав людини, що дала б мені нормальний спочинок, надихнула б бадьорість мені, стомленому від важкої та напруженої праці в надрах лабораторій. Я не мав тієї теплої жіночої ласки, що її шукає кожен мужчина в жінці. Я не зустрічав привітної усмішки, повертаючись додому після праці, і дружнього слова співчуття. Я, мавши дитину, не міг виявити свої батьківські почуття до неї, щоб не порушити доброго тону, встановленого від йолопів з англійськими проділами. Я, мавший свій куток, не мав спочинку в ньому.

Я переконався, що мене не поважають ні як чоловіка, ні як батька, ні як ученого, що дещо зробив помітного. Я переконався, що до моєї роботи ставляться як до засобів добувати гроші — не більше, та ще, може, одвойовувати становище в суспільстві...

Була ніч, і я довго чув схлипування моєї дружини в другій половині квартири. Видимо, їй дався взнаки мій мужицький стусан. Я покликав покоївку і наказав укласти мої дорожні речі. За півгодини я мчав на вокзал з наміром перебути якийсь час на морі, щоб спочити і подумати грунтовніше над своїм життям. Треба було розплутувати клубок, намотаний за вісім років спільного життя з дружиною.

(Продовження на наступній сторінці)