«Горбате життя» Олекса Слісаренко

Я зрозумів тоді, яка сила гнала людей на поневіряння і смерть. Я, книжна людина, що життя знала з книжок, кинута випадковим збігом обставин в напівзвіряче існування в оці плавні, збагнув усю ганьбу свого життя, всю гидоту свого вчинку. Я збагнув, що, сидячи в світлій кімнаті родового маєтку, я був з тими, що загонили людей в задушливі й темні шахти життя. Я зрозумів, що десяток людей, яких я вбив, були саме оті, що вийшли з темряви й задухи рабства. Я, що мріяв у затишку кабінету про революцію, застрелив їх, застрелив підло з засідки за те тільки, що вони, боронячи своє право на місце під сонцем, воліли знищити мене, ворога мільйонів гнаних і гноблених.

Мене пойняло божевілля. Я сидів у своєму закутку скам'янілий і очуняв тільки тоді, коли сонце черкнулося своїм краєм плавнів і вечір тихий спускався на землю, а качки линули на пасовиська і гостро розрізали своїми прудкими крилами надвечірнє золотаве повітря.

Я пошматував усі документи й залишив тільки документи Максимова. Я став Максимовим, колишнім шахтарем, і поплив плавнями в той бік, куди мав був пливти загін.

Три дні й три ночі я кружляв яриками й плесами, аж поки не дістався твердого берега. Я живився застреленими качками, засмаженими просто на багатті, і пив трухляву воду плавнів.

Коли я прибув нарешті до твердого берега, то спадав вечір і старезний дід закидав ятір на ніч. Він підозріло подивився на мене, та коли я лагідно з ним привітався, він поставився до мене приязніше. Од нього я дізнався, що на цьому березі панують білі, але що вони далеко, верстов за вісім звідси, бо тут їм нема чого робити, та що хлопці тікають од мобілізації.

Бачачи мене в червоноармійському строї, він розповідав мені щиро про все.

Мої документи Максимова призвели мене до того, що я став за отамана втікачів і зорганізував порядний-таки загін, що згодом, з наближенням червоних частин, спромігся звільнити цілий повіт од денікінської влади.

Та зо мною робилося щось неймовірне. Я став справді Максимовим, що його ганебно забив класовий ворог У плавнях. Я став месником за забитих отам у комишах, і моє ім'я незабаром стало страховищем для всіх недобитків білогвардійщини.

Далі я не стану розповідати, бо далі ми були вже з тобою в губЧК і ти знаєш мою діяльність...

Так я став Максимовим. Я став Максимовим, бо вважав, що вмерти просто, як про те я думав там в комишах, коли перечитував документи, було замало. Треба було жорстоко відплатити за ті смерті, відплатити тому класу, що виховав мене з зав'язаними очима й зробив мене спільником ганебного діла. Я помстився і за себе, і за Максимових, за мільйони Максимових, що загинули в чагарниках і комишах, боронячи своє право на сонячне світло. Ти знаєш, Ахме, що я додержував своєї обіцянки помститись, але в моїй роботі була не тільки помста, в ній була найперше боротьба за право мільйонів Максимових на життя...

Хіба, виконавши свої зобов'язання, я не маю права померти? Так, я тепер маю право померти, і це право я заробив собі, обдуривши тебе і інших, що такого права мені, безперечно, не дали б і не дали б мені світлої смерті, якої тепер я собі шукаю. Ще раз прошу тебе дозволити їхати на смерть без конвоїрів. Це єдине, за що я прошу...

Горбань замовк. Смертельна блідість укрила його чоло, і монгол тільки тепер помітив, що блідість та падала од досвітнього світла, що лилося у вікна й змішувалося з світлом електрики. Ахме відчув, що рука заклякла, тримаючи чайну ложечку, і що він ні разу не відпив із склянки.

Короткими малими ковтками горбань допив холодний чай, мовчки потис руку товаришеві й пішов до дверей.

— Я завтра тобі пришлю командировку...

— Гаразд,— кивнув головою горбань і виступив з кімнати.

Світло ранку ввіходило в свої права, й електрика не в силі була боротися з переможним ходом дня. Горбань йшов довгим коридором кроком переможця, що подолав Щойно дракона життя, який так міцно затис був його в своїх пазурах. Йому ясно було на душі, бо в серці жеврів ранком прихід давножданого світлого дня. Так відчувають себе хіба люди, що довго несли тягар і нарешті позбулися його і йдуть, випроставши стан. Його душа з усім тим що складає цю химерну категорію духовного життя, випросталася, і груди легко дихали, й серце чітко одбивало свої такти.

Він прийшов до своєї кімнати й, ставиш коло вікна, Дивився на верхівлі дерев, що маячили на вулиці, і стежив любовними очима за пташкою, що вовтузилася коло свого гнізда.

Раптом він почув кроки і відчинив двері. Посильний приніс пакета з командирувальними документами, і горбань ясно усміхнувся, взяв свого портфеля і, окинувши прощальним оком свою кімнату, вийшов на вулицю. Він давно не був на вулиці, отак просто пішки, й одразу відчув себе гімназистом, що поспішає до школи.

Вже дійшовши до рогу, він озирнувся назад на свої вікна й побачив Ахме. Той стояв коло розчиненого вікна й привітно помахав йому рукою.

Більше не обертаючись, він зайшов за ріг вулиці.

Назустріч ішов гурт робітників, що, видимо, допіру змінилися. Вони йшли в ногу й співали пісні, що її ніколи не чув горбань:

Слава бійцям, що упали,
Слава звитяжцям живим!
Рейки прослались по шпалах,
Сміло рушаємо ми.
Всі світові семафори
Одкрила історія нам.
Наші потужні мотори
Кидають виклик ланам!..

Пісня танула на ще сонних вулицях, а горбань ішов, світло усміхаючись новому дневі.