«Жива могила» Людмила Старицька-Черняхівська

Читати онлайн українську легенду Людмили Старицької-Черняхівської «Жива могила»

A- A+ A A1 A2 A3

"А вчора, вчора, як побачив тебе, Дарино, — ніби сонце зійшло; ось моє щастя, моє життя, моя радість, — вигукнуло серце! І така ти люба мені, така мила, нібито тільки на тебе й чекав усе життя. Тепер без тебе — могила, а з тобою не боюся ні горя, ні лиха..." Він сів біля неї: "Скажи, Дарино, чи ти мене ненавидиш?"

"Ні, чому ж... ти мене..." — її голівка низько схилилася.

"То любиш?"

Вона мовчала і все нижче хилила голову.

"То чи пішла б ти зі мною поруч, моїм шляхом?" — він лагідно й сумовито зазирнув їй у вічі, взяв за руку.

Як не нашорошували свої вушка братики-квітки, — але і їм не вдалося почути тихої відповіді. А цілунок почула висока тирса-трава і заколивалася, заходилася передавати звістку по всьому степові; зрадівши, тихо закивала тисячами пістрявих голівок широка долина...

Небо поблідло. Над самісінькою головою танула остання золотисто-рожева хмарка. Вже звідкілясь при-тягли драбиняк5, закладений сіном. Конячки пофоркують, козаки клопочуться, попадя отямилася, кличе Олесю й Дарину. Пора рушати. На високому небі зблиснула перша зірка... Роман підняв Дарину на руки. "Моя, Да-ринко, моя навіки?" Скільки безконечного кохання у звернутих до нього карих оченятах, а на віях тремтить велика сльозина — чи можливе щось красномовніше? І Роман палко притис до грудей її голівку.

Тихо порипує довгий драбиняк. Поряд, стримуючи коня, їде пан Роман. Гляне він на Дарину — усміхнеться сповна щасливо; вони мають свій широкий, щасливий світ і нікому нема до нього діла. їдуть мовчки, проте скільки слів у цій мовчазній згоді! А глибоке небо всіяне міріадами миготливих зірок; потягло вологою; десь у повітрі прошелестіли запізнілі качки; над землею зависла тонка легка пара. Попереду козаки завели широку воль-готну пісню.

Розділ IV

Гнівається пан Жмайло і дуже гнівається. Навіщо він поступився вчора, залишив доньку у священика? Чому йому не спало на думку, що саме там вона може зустрітися із заклятим ворогом? До того ж цей ворог урятував дочку від смерті і лицарський гонор вимагає віддячити йому за це... і глухо відлунюють в порожній світлиці важкі кроки гнівливого пана. Та ось Жмайло смикнув на себе дубові двері і гукнув сивовусого Власа: "Сідлай, мій вірний слуго, швидкого огиря та лети до пана Громики; перекажи йому від мене велику подяку за послугу його сина, та й спитай неодмінно, чим він накаже віддячити йому? Додай, козаче, що рід Жмайлів ні від кого не приймав благодіянь за так, тим паче від старовинних сусідів!"

Орлом полетів старий Влас до сусіди і переказав вельможне панське слово. Посміявся Громика з цієї гордині, проте син Роман і цьому радий. Обіймає свого батька і благає, щоб замирився з паном Жмайлом, щоб висватав йому красуню-доньку.

Любить старий козак Громика свого сина-сокола, єдину гілку старого славного древа, і чого не зробить родитель, чим не поступиться заради своєї дитини? Він поступиться гордістю, поїде, простягне руку... Та чи знає Роман того запеклого Жмайла?..

"Тату, але ж я врятував життя його єдиної доньки, — невже стане йому совісті відповісти на це чорною невдячністю? Невже замість серця має він мохом порослий камінь?"

"Його воля залізна і серце стальне... він, сину мій, не спасує ні перед благанням, ні перед слізьми, швидше вовк-сіроманець пошкодує ягня, ніж Жмайло Громиці добро яке зробить!"

"Та коли врешті припиниться ця нерозумна ворожнеча, коли вляжеться збурена дияволом злоба?"

"Все це від Бога! А для тебе, мій синашу, я все зроблю, принаймні серце моє не гризтиме сумління". 1 старий козак велить сідлати коней, збирає пишне посольство і подарунки багаті, а через сивого Власа посилає панові Жмайлу звістку про те, що він із сином пожалують до вельможного сусіди на гостину.

Простора світлиця в пана Жмайла; тільки похмуро й зимно в ній. Крізь штучні вікна пробивається бліде сірувате світло. Посередині стелі дебелим виступом впадає в око дубовий, почорнілий від часу сволок із вирізаним глибоким хрестом. Підлога застелена цареградськими килимами, під вікнами ослони й ослінчики, вкриті червоним адамашком6 і коцами, стіни білі, з дубовими полицями, на них стоять кубки червлені, миси сутозлоті, полумиски срібні і келехи нюренберзької роботи. В лівім куті — велика кахляна піч, хитромудро прикрашена, а в правім — все образи київської, мистецької роботи, увішані шитими рушниками, уквітчані волошками та запашною гвоздикою. Під ними — великий дубовий стіл, поверх коштовного килима тонким обрусом укритий, а на ньому хліб, як сонце, і сіль — символи гостинності. Пишно, розкішно в світлиці, та не затишно. Зранку прибув до пана Жмайла й отець Андрій, дізнавшися про дорожню пригоду, просльозився, побачивши свою доньку, і відслужив подячний молебень про чудесне спасіння від напасті. Дарина ж дякувала небові за цю напасть і палко молилася, щоби замість зла в татовому серці посіявся мир. На кінець молебню приїхав Влас і оголосив про близьке прибуття неочікуваних гостей. Ця звістка приголомшила всіх. Дарина густо зашарілася і раптом страшенно зблідла, уздрівши суворий, спрямований на неї батьківський погляд; пан Жмайло сердито смикнув себе за вуса і наказав жінкам забратися на свою половину.

Прибув і пан Громика з пишним поїздом. Пан Жмайло з батюшкою зустрічають їх у світлиці. Пан Громика, парадно вбраний, ще ставний і бравий козак, увійшов до світлиці із сином-красенем і шанованими козаками; всі низько вклонилися господареві, і пан Громика розпочав урочисту промову. Він покликав усю свою вченість на допомогу, потурбував навіть тіні Горація і Ювенала, підкріпивши свої докази текстами із святого письма. Вітіювата промова дихала щирістю, добрими почуттями; говорив пан Громика, що діти не відповідають за гріхи батьків, що злобливість принесла багато жертв і вже нарешті наситилася; а закінчив такими словами: "Десниця Божа над нашими родами простерта від того злополучного дня, коли звершилася клятьба на брата, і якщо злоба торжествує, то гілки нашого древа висихають, тепер тільки єдині чада лишилися, — у тебе, вельможний пане, дочка, у мене — син. Чи не промисел Господній скерував спасіння твоєї доньки, тим самим вказавши шлях до нашого примирення? Він увіклав до серця наших дітей любов і забуття колишніх кривд. Поклонімося й ми чолом волі Господній, забудьмо давнє лихо, простягнімо один одному руки і в укоханій спілці дітей наших виростимо нову силу для слави нашої України!"

Громика зупинив на Жмайлові сповнений теплоти погляд, але той утупив погляд долі й понуро мовчав і крутив сріблясті вуса. Нарешті пролунав його хрипкий і пихатий голос: "Вельми я вдоволений, що представник роду Громик прибув до Жмайла з покірним уклоном, вельми вдячний я і за послугу твого сина, пане, — але плати, якої хоче пан, дати не можу: надто велика вона і відчувається в ній Громиччина зажерливість!.. Бери в мене, пане, золото, срібло, коштовну зброю, коней швидких; але доньки ворогові я не віддам".

Громика думав був послати у відповідь гірке слово, але отець Андрій перебив, він підняв Євангеліє в коштовній оправі і нетвердим голосом почав: "Братіє, в ім'я Господа Бога і животворної Трійці, молю вас, виженіть із сердець ваших князя помсти і зла та отверзіть їх для духа миру й злагоди. Христос заповідав нам не токмо прощати ворогів, але й молитися за них. Братіє! Кіє убо вразі єс-те?7 Ви сини однієї матері, одної неньки. Прадіди ваші сотворили гріх, навіщо ж правнукам його творити? Братіє! Возлюбите одне одного, до єдиномислія рухомі, і лобизанням зітріте злобительства жало. Та й вигукну я, під'явши руки горі: "Зійди, Господи, і виждь і одвідай виноград сей, його ж насади десниця Твоя!" — закінчив отець Андрій, його старечі очі зволожилися. Козаки теж утирали неслухняні очі, а глибоко зворушений пан Громика зробив перший крок назустріч панові Жмайлу. Але той стояв холодний, наче камінь, і в темних його очах не світилося нічого, окрім злості.

"Святе твоє слово, отче, та вмістити його може Бог, але не гріховна плоть наша... та й Христос не вибачив Іуді! А хіба ж не Іудами були діди і прадіди пана Громики? Чи не вони кували злість і проливали побратимову кров? Чи не вопить ця кров до помсти? Ні і ні! Мої предки перекинулися б у гробовищах, якби я порушив їхню клятву! Не буде моя дочка за споконвічним ворогом і не простягну я йому руку: не подобає-бо туру із звірюкою хижою бути разом!"

"Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх!" — вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.

Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів...

Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополей визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополей стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче. "Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!"

"Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!"

"Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би... а він..."

"Не любить він тебе, лише гординю свою тішить..."

(Продовження на наступній сторінці)